Несвяткові думки з приводу 24-й річниці незалежності України

В 1990-1994 роках мені довелося бути народним депутатом України. Мій голос в числі тих, хто голосував за Акт проголошення незалежності України. Запам’яталися на все життя мої почуття того дня. Це не була радість від завершення важливої і важкої роботи, звитяжної боротьби за самостійність країни, як у деяких відомих депутатів-політв’язнів (хоч мені відомо, що не у всіх їх було почуття чистої радості). Це не була радість перемоги над ворогом, радість досягнення мети, бо ворог скопитився сам. Втіха на душі була. Перерости їй в радість, тим більше ейфорію, як у наших відомих поетів-політиків, не дозволяло те, що ця зовні щаслива подія для українського народу робилася руками комуністичної більшості, а отже відповідала їхнім інтересам, точніше інтересам їхніх хазяїв.

З 346 голосів «ЗА», більше 226 голосів дали комуністи, генетичні вороженьки української незалежності. Звідси вже було зрозуміло, що реальна боротьба за Україну попереду. Не всім.

Серед наших національних лідерів вважалося, що незалежність – результат довготривалої історичної боротьби українського народу за неї. Народ в 1991 році, в тому числі його представники від «групи 239» і від «Народної Ради», ще за рік до 24 серпня, навіть не ставили за мету вибороти незалежність від Москви. Були окремі політики з «Народної Ради», які давно мали перед собою таку мету, але їх було мало, а в офіційних документах реальних політсил: КПУ:) і Руху, така мета тоді не проголошувалася, а отже не було і стратегії, і тактики її досягнення.

Комуністи в Україні були самі несамостійними, залежними від Москви, а раб не творець незалежної держави. Але і їхня національна опозиція, до якої я належав, не були готові стратегічно і тактично до управління незалежною країною, не знали що робити з отриманою незалежністю. «Скажіть, що робити і я зроблю», – ці слова Прем’єра Кучми і є вираженням неготовності його і всієї тодішньої «еліти» управляти країною. І сьогоднішня правляча псевдоеліта ні на йоту не стала кращою в цьому вимірі. Мабуть стала гіршою.

Думаю, що провал «внутрішньої» і «зовнішньої» політики України, який ми бачимо тепер, прогнозувався майже стовідсотково московськими стратегами. Тим більше, що вони знали силу своїх сексот в релігійній, науковій, економічній, військовій сфері і в сфері державного управління, знали скільки їх було в опозиційному комуністам НРУ і в інших партіях.

В дійсності Україна стала тимчасово незалежною внаслідок деградації і розвалу СССР, комуністичної форми московської імперії, а не внаслідок справжньої організованої, спланованої і реалізованої керівним загально-національним центром боротьби Українського народу за самостійність. Цього не було. Була звитяжна, жертовна боротьба окремих героїв, окремих національних організацій, завдяки якій Україна і дожила до наших днів, яка кликала і кличе наслідувати їх героїзм наступні покоління, але яка не була за масштабом загальнонаціональною боротьбою в кінці 80-х, на початку 90-х років минулого століття.

Тому реальна боротьба за самостійність України йде, продовжується з зовнішніми і внутрішніми ворогами. Справжня Перемога, як Богу буде угодно, у нас попереду. І СВЯТО теж.

Виділення в тексті мої, О.К.