Європа не розуміє націонал-соціалістичного руху. Не розуміє і боїться. І від страху не розуміє ще більше. І чим більше не розуміє, тим більше вірить всім негативним чуткам, всім вигадкам «очевидців», всім провісникам, що лякають. Ліворадикальні публіцисти мало не всіх європейських націй лякають один одного з-за рогу націонал-соціалізмом і створюють справжню перекличку ненависті і злоби. На жаль, і російська зарубіжна преса починає поступово втягуватися в цю перекличку; європейські пристрасті починають передаватися еміграції і каламутити її погляд. Нам, що знаходяться в самому котлі подій, що бачать все своїми очима, схильним до всіх нових розпоряджень і законів, але зберігаючи духовну тверезість, стає морально неможливим мовчати. Треба говорити; і говорити правду. Але до цієї правди треба ще розчистити шлях...

Перш за все, я категорично відмовляюся розцінювати події останніх трьох місяців в Німеччині з точки зору німецьких євреїв, урізаних в їх публічній правоздатності, в зв'язку з цим постраждалих матеріально або навіть виїхавши з країни. Я розумію їх душевний стан; але не можу перетворити його в критерій добра і зла, особливо при оцінці і вивченні такого явища світового значення, як німецький націонал-соціалізм. Та й дивно було б, якби німецькі євреї чекали від нас цього. Адже комуністи позбавили нас не деяких, а всіх і будь-яких прав у Росії; країна була завойована, поневолена і розграбована; півтора мільйона корінного російського населення змушене було емігрувати; а скільки мільйонів росіян було розстріляно, заточено, заморено голодом... І за 15 років цього пекла не було в Німеччині більш пробільшовицьких газет, як газети німецьких євреїв – «Берлінер Тагеблатт», «Фоссіше цейтунг» і «Франкфуртер цейтунг». Газети інших течій знаходили іноді слово правди про більшовиків. Ці газети - ніколи. Навіщо вони це робили? Ми не запитуємо. Це їхня справа. Редактори цих газет не могли не віддавати собі звіту в тому, яке значення має їх образ дії і які наслідки він тягне за собою і для національної Росії, і для національної Німеччини... Але наша російська трагедія була їм чужа; драматична неприємність, що трапилася з ними, не жахає нас і не засліплює. Німецький націонал-соціалізм зовсім не вичерпується обмеженням німецьких євреїв в правах. І ми будемо обговорювати цей рух по суті – і з російської національної, і з загальнолюдської (і духовної, і політичної) точки зору.

По-друге, я абсолютно не вважаю за можливе розцінювати новітні події в Німеччині з тієї обивательсько-дитячої, або, як показують обставини, вулично-провокаторської точки зору, – «коли» саме і «куди» саме російські та німецькі вороги комунізму «почнуть спільно марширувати». Не варто обговорювати цих дурниць. Нехай про це балакають скоростиглі політичні немовлята; нехай за цими фразами ховаються люди темного призначення. Перешкодити їм важко; рекомендується просто не слухати їх спокусливу балаканину. Їх точка зору – не може служити для нас мірилом.

Нарешті, третє і останнє. Я відмовляюся судити про рух німецького націонал-соціалізму з тих ексцесів боротьби, окремим зіткненням або тимчасовим перебільшенням, які висуваються і підкреслюються його ворогами.

Те, що відбувається в Німеччині, є величезний політичний і соціальний переворот; самі вожді його характеризують постійно словом «революція». Це є рух національної пристрасті і політичного кипіння, зосереджені протягом 12 років, і роками, так, роками коли лилася кров своїх прихильників в сутичках з комуністами. Це є реакція на роки повоєнного занепаду і зневіри: реакція скорботи і гніву. Коли і де така боротьба обходилася без ексцесів? Але на нас, що бачили російську радянську революцію, самі ці ексцеси справляють враження лише в якості гнівних жестів або окремих випадкових неточностей.

Ми радимо не вірити пропаганді, яка сурмить про тутешні «звірства», або, як її називають, «звірячій пропаганді». Є такий закон людської природи: злякавшись утікач завжди вірить химерам своєї уяви і не може не розповідати про трохи не наздогнавших його «жахливих жахів». Подивіться, чи не живе Зеверінг, ідейний і чесний соціал-демократичний вождь, на свободі в своєму Білефельді? Чи зачепили націонал-соціалісти хоч одного відомого російського єврея-емігранта?

Отже, будемо в судженнях своїх – справедливі.

Ті, хто жили поза Німеччиною або наїжджали сюди для обивательських справ і бесід, не розуміють, з яких мотивів виник націонал-соціалістичний рух. Весь світ не бачив і не знав, як неухильно і глибоко проникала в Німеччину більшовицька отрута. Не бачила і сама німецька маса. Бачили і знали це тільки три групи: Комінтерн, який організовував все це зараження; ми, росіяни емігранти, що осіли в Німеччині; і вожді германського націонал-соціалізму.

Країна, затиснута між Версальським договором, світовою господарською кризою і перенаселенням, яка раціоналізувала свою промисловість і домагалася збуту, пухла від безробіття і повільно сповзала в більшовизм. Масовий процес йшов сам по собі; інтелігенція більшовизувалася сама по собі. Комінтерн на кожній конференції наказував подвоїти роботу і переможно підводив підсумки. Жодна німецька партія не знаходила в собі мужності повести боротьбу з цим процесом; і коли влітку 1932 оновлений уряд заявив, що він «бере боротьбу з комунізмом в свої руки», і ніякої боротьби не повів, і заявою своєю тільки послабив або прямо вбив приватну проти комуністичну ініціативу, – то процес розвалу країни пішов прямо прискореним шляхом.

Реакція на більшовизм повинна була прийти. І вона прийшла. Якби вона не прийшла, і Німеччина зісковзнула б в обрив, то процес загальноєвропейської більшовизації пішов би повним ходом. Одна громадянська війна в Німеччині (а без наполегливої, жорстокої, нескінченно кривавої боротьби німці не здалися б комуністам!), знайшла б собі негайний відгук в Чехії, Австрії, Румунії, Іспанії та Франції. А якби вся організаторська здатність германця, вся його дисциплінованість, витривалість, відданість обов'язку і здатність жертвувати собою – виявилися в руках у комуністів, що тоді? Я знаю, що інші вороги німців з неймовірним легковажністю казали навіть: «що ж, тим краще»... Як під час чуми: сусідній будинок заражений і вимирає; ну що ж з того? Нам-то що? Сліпота і безумство досі панують в Європі. Думають про сьогоднішній день, чекають новин, інтригують, розважаються; від всього урагану бачать тільки пил і безодню приймають за просту яму. Що зробив Гітлер? Він зупинив процес більшовизації в Німеччині і надав цим найбільшу послугу всій Європі. Цей процес в Європі далеко ще не скінчився; черв'як буде і надалі гризти Європу зсередини. Але не так, як раніше. Не тільки тому, що багато кубел комунізму в Німеччині зруйновані; не тільки тому, що хвиля детонації вже йде по Європі; але головним чином тому, що скинутий ліберально-демократичний гіпноз непротивленства. Поки Муссоліні веде Італію, а Гітлер веде Німеччину – європейській культурі дається відстрочка. Зрозуміла це Європа? Здається мені, що ні... Чи зрозуміє це вона в найшвидшому часі? Боюся, що не зрозуміє... Гітлер взяв цю відстрочку насамперед для Німеччини. Він і його друзі зроблять все, щоб використовувати її для національно-духовного і соціального оновлення країни. Але взявши цю відстрочку, він дав її також Європі. І європейські народи повинні зрозуміти, що більшовизм є реальна і люта небезпека; що демократія є творчий тупик; що марксистський соціалізм є приречена химера; що нова війна Європі не під силу, – ні духовно, ні матеріально, і що врятувати справу в кожній країні може тільки національний підйом, який диктаторіально і творчо візьметься за «соціальне» вирішення соціального питання. До сих пір європейська громадська думку все тільки твердить про те, що в Німеччині прийшли до влади крайні расисти, антисеміти; що вони не поважають права; що вони не визнають свободи; що вони хочуть вводити якийсь новий соціалізм; що все це «небезпечно» і що, як висловився нещодавно Георг Бернгард (колишній редактор «Фоссіше цейтунг»), ця глава в історії Німеччини, «треба сподіватися, буде короткою»... Навряд чи нам вдасться пояснити європейській громадській думці, що всі ці судження або поверхневі, або короткозорі і упереджені. Але постараємося ж хоч самі зрозуміти правду. Отже, в Німеччині стався законний переворот. Німцям вдалося вийти з демократичного тупика, не порушуючи конституції. Це було (як уже зазначалося в «Відродженні») легальне самоскасування демократично-парламентського ладу. І в той же час це було припиненням громадянської війни, що з року в рік кипіла на всіх перехрестях.

Демократи не сміють називати Гітлера «узурпатором»; це буде явна брехня. Прихильники правопорядку повинні, перш за все, відзначити стрімке падіння кривої політичних вбивств у всій країні. Прихильники буржуазно-господарської міцності повинні вдуматися в тверді курси і жваві угоди на біржі. І при всьому цьому те, що відбувається в Німеччині, є землетрус або соціальний переворот. Але це переворот не розпаду, а концентрації; не руйнування, а перебудови; не буйно-стихійний, а владно-дисциплінований і організований; не безмірний, а дозований. І що найбільше чудово, – він викликає у всіх верствах народу лояльну покору. «Революційність» складається тут не тільки в новизні, що ламає старе, але і в тому, що нові порядки нерідко спішно застосовуються у вигляді адміністративних розпоряджень, до видання відповідного закону; звідси ця характерна для будь-якої революції тривога і невпевненість людей ні в межах їх правового «статусу» взагалі, ні навіть просто в сьогоднішньому дні. Однак ці адміністративні розпорядження швидко покриваються законами, які зазвичай дають менш суворі, більш життєві і справедливі формули. Це по-перше.

По-друге, ці нові розпорядження і закони, що виливаються потоком на країну, стосуються тільки публічних прав, а не приватних або майнових. У них немає ніякої тенденції до експропріації, якщо не брати до уваги оскарження прав, придбаних спекулянтами під час інфляції і можливого викупу земель, що належать іноземним підданим. Про соціалізм же в звичайному сенсі цього слова – немає й мови. Те, що відбувається, є велике соціальне перешарування; але не майнове, а державно-політичне та культурно-водійське (і лише в цій мірі – службово-зароблене). Провідна верства оновлюється послідовно і радикально. Ні в якому разі не вся цілком; проте, в широких розмірах. За ознакою нового умонастрою; і в результаті цього – нерідко в бік омолодження особового складу. Видаляється все причетне до марксизму, соціал-демократії і комунізму; видаляються всі інтернаціоналісти і прихильники більшовизму; видаляється безліч євреїв, іноді (як, наприклад, в професури) переважна більшість їх, але аж ніяк не всі. Видаляються ті, кому явно неприйнятний «новий дух». Цей «новий дух» має і негативні визначення і позитивні. Він непримиренний стосовно марксизму, інтернаціоналізму і пораженського безчестя, класового цькування і реакційної класової привілейованості, публічної продажності, хабарництва та розтрат.

Стосовно до єврейства цієї непримиренності немає: не тільки тому, що приватне підприємництво і торгівля залишаються для євреїв відкритими; але і тому, що особи єврейської крові (беруться до уваги два діда і дві бабки, з яких жоден не повинен бути євреєм), які правомірно знаходилися на публічній службі 1 серпня 1914 роки; або брали участь з тих пір у військових операціях; втратили батька або сина в бою або внаслідок поранення; або знаходяться на службі у релігійно-церковних організаціях – не підлягають обмеженню в правах публічної служби (указ від 8 травня ц. р). Психологічно зрозуміло, що такі обмеження сприймаються євреями дуже болісно: їх ображає саме введення презумпції не на їхню користь – «ти неприйнятний, поки не показав зворотного»; і ще «важлива не віра твоя, а кров».

Однак наявність цієї презумпції змушує визнати, що німецький єврей, який довів на ділі свою лояльність і відданість німецької батьківщині, – правовим обмеженням (ні в освіті, ні по службі) не піддається.

«Новий дух» націонал-соціалізму має, звичайно, і позитивні визначення: патріотизм, віра в самобутність німецького народу і силу німецького генія, почуття честі, готовність до жертовного служіння (фашистське «sacrificio»), дисципліна, соціальна справедливість і позакласове, братерське всенародне єднання. Цей дух становить як би субстанцію всього руху; у всякого щирого націонал-соціаліста він горить в серці, напружує його м'язи, звучить в його словах і виблискує в очах. Досить бачити ці віруючі, саме віруючі обличчя; досить побачити цю дисципліну, щоб зрозуміти значення того, що відбувається і запитати себе: «так чи є на світі народ, який не захотів би створити у себе рух такого підйому і такого духу?...» Словом – цей дух, що ріднить німецький націонал-соціалізм з італійським фашизмом. Однак не тільки з ним, а ще й з духом російського білого руху. Кожен з цих трьох рухів має безсумнівно свої особливі риси, риси відмінності. Вони пояснюються і попередньою історією кожної з трьох країн, характером народів і розмірами більшовицького розкладання (1917 р. в Росії, 1922 р. в Італії, 1933 р. в Німеччині), і расово-національним складом цих трьох країн. Досить згадати, що білий рух виник прямо з невдалої війни і комуністичного перевороту, в найбільшій розрусі і смуті, на гігантській території, в порядку героїчної імпровізації. Тоді як фашизм і націонал-соціалізм мали 5 і 15 років збирання сил і вироблення програми; вони мали можливість підготуватися і попередити комуністичний переворот; вони мали перед собою досвід боротьби з комунізмом в інших країнах; їх країни мають і незрівнянно менший розмір і набагато більш асимільований склад населення. А єврейське питання стояло і ставилося в кожній країні по-своєму. Однак основне і суттєве єднає всі три рухи; загальний і єдиний ворог, патріотизм, почуття честі, добровільно-жертовне служіння, тяга до діктаторіальної дисципліни, до духовного оновлення і відродження своєї країни, шукання нової соціальної справедливості і рішень в питанні про політичну форму. Що викликає в душі священний гнів? чому віддано серце? до чого прагне воля? чого і як люди домагаються? – Ось що істотно. Звичайно, німець, італієць і росіянин – вболівають кожен про свою країну і кожен по-своєму; але дух однаковий і в історичній перспективі єдиний. Можливо, що націонал-соціалісти, подібно фашистам, не побачать цієї духовної спорідненості і не нададуть їй ніякого значення; їм може завадити в цьому багато, і їм будуть заважати в цьому багато.

Але справа перш за все в тому, щоб ми самі вірно зрозуміли, продумали і відчули дух націонал-соціалістичного руху. Несправедливе очорнення і наклепи на нього заважають вірному розумінню, грішать проти істини і шкодять всьому людству.

Цькування проти нього природне, коли воно йде від комінтерну; і протиприродне, коли воно йде з не більшовицьких країн.

Дух націонал-соціалізму не зводиться до «расизму». Він не зводиться і до заперечення. Він висуває позитивні і творчі завдання. І ці творчі завдання стоять перед усіма народами. Шукати шляхів до вирішення цих завдань обов'язково для всіх нас. Заздалегідь освистувати чужі спроби і зловтішатися від їх передбачуваної невдачі – нерозумно і неблагородно.

І хіба не обмовляли білий рух? Хіба не звинувачували його в «погромах»?

Хіба не обмовляли Муссоліні?

І що ж, хіба Врангель і Муссоліні стали від цього менші?

Або, можливо, європейська громадська думка відчуває себе покликаною заважати будь-якій реальній боротьбі з комунізмом, і очисної, і творчої, – і шукає для цього тільки зручного приводу? Але тоді нам треба мати це на увазі...

Джерела:

• Вперше опубліковано: «Возрождение» (Париж), 17 травня 1933 року.
• Журнал «ЧЕСТЬ И ВѢРНОСТЬ» (КЕНИГСБЕРГ) // РУССКАЯ ПРАВОСЛАВНАЯ ЦЕРКОВЬ ЗАГРАНИЦЕЙ, КЁНИГСБЕРГСКIЙ ПРИХОДЪ СВ. ЦАРЯ-МУЧЕНИКА НИКОЛАЯ II

Image

Image

Image

Image

Біографічна довідка:

Іван Олександрович Ільїн (28 березня (9 квітня) 1883, Москва, Російська імперія – 21 грудня 1954, Цолліконе, Швейцарія) – російський філософ, письменник і публіцист, прихильник Білого руху і послідовний критик комуністичної влади в Росії, ідеолог Російського загальновійськового союзу (РОВС ). В еміграції до самої смерті залишався противником комунізму і більшовизму.

У 1922 році за наказом Леніна був висланий з Росії на «Філософському пароплаві» разом з іншими 160 видними філософами, істориками і економістами.

26 вересня 1922 року прибув у Штеттин (Німеччина, нині Польща).

З 1923 по 1934 рік працював професором в Російському науковому інституті в Берліні, що утримувався на кошти Міністерства закордонних справ Німеччини. Після 1930 року фінансування РНІ німецьким урядом практично припинилося, і Ільїн заробляв, виступаючи на антикомуністичних мітингах і публікуючись в колах так званого «політичного протестантизму» (видавництво «Еккарт»). З 1920-х років Ільїн став одним з головних ідеологів російського Білого руху в еміграції, а з 1927 по 1930 рік був редактором і видавцем журналу «Російський дзвін».
Також у 30-і роки в співавторстві з Адольфом Ертом, високопоставленим націонал-соціалістичним функціонером, який до 1938 року очолював антикомінтернівське відділення Міністерства пропаганди, Ільїн видавав книги під німецькими псевдонімами «Юліус Швейкерт» і «Альфред Норман».

У 1938 році покинув Німеччину, перебравшись до Швейцарії, де закріпився завдяки початковій фінансовій підтримці Сергія Рахманінова. У передмісті Цюріха, Цолліконе, Іван Олександрович продовжував наукову діяльність до кінця своїх днів.

Помер І. О. Ільїн 21 грудня 1954 року.

Іван Ільїн написав понад 50 книг і понад тисячу статей російською, німецькою, французькою та англійською мовами.

У жовтні 2005 року прах І. А. Ільїна та його дружини були перепоховані в некрополі Донського монастиря в Москві, поруч з могилою А. І. Денікіна і недалеко від могили І. С. Шмельова.

Бібліотека І. А. Ільїна разом з його архівом надійшла до Відділу рідкісних книг і рукописів Наукової бібліотеки МДУ імені М. В. Ломоносова в 2006 р. До цього з 1966 по 2005 рр. вона зберігалася в Мічиганському університеті (США).

Бібліотека налічує 630 найменувань книг, брошур, журналів і ротапринтних видань, з них 563 книги – російською мовою. Видання з російської літератури, історії та філософії. У бібліотеці є рідкісні видання Карамзіна («История государства Российского», 1818), («Летописец Новгородский», 1819) і ін., а також цінні видання російського зарубіжжя, що стосуються питань російської ідеології і культури.