Центром об’єднання слов’янських народів має бути Київ, а не Москва

Київ - сакральний центр Європи

Ми викладали в усіх вищих та середніх навчальних закладах спеціяльну дисципліну: "Національне питання". Користувалися, як допоміжним матеріялом, відповідними творами Леніна. Праці ж Сталіна давалися лекторам тільки для особистого ознайомлення і нізащо не для популяризації між слухачами. Народній комісаріят освіти України аж до 1933 року вважав Сталіна поверховим і недосвідченим знавцем національної оправи. Головним підручником із цієї галузі для лекторів та слухачів були твори Миколи Олексійовича Скрипника.

В противагу Леніну, а особливо Сталіну, Скрипник національне питання відокремив від історії партії й большевицького революційного руху в цілому. Національно-визвольні рухи народів автор розглядав, як самобутнє явище. До виникнення цих рухів комуністи ніде не спричинялися, а тільки, в кращому випадку, утилітарне використовували їх для своєї мети. Ленін, наприклад, сказав так: "Там, де виникла національно-визвольна революція, більшовикам, треба докласти всіх зусиль, щоб вона переросла в пролетарську" (цитую з пам'яті – автор). Численні послідовники Скрипника, зокрема відомий економіст Волобуєв, ще більше поширили обсяг та значення національного питання. Крім мови, культури, історії й ментальности населення, вони до нього долучили ще й народні багатства: землю, надра, промисловість тощо. Ото ж ми викладали національне питання в усьому його комплексі, зовсім не зважаючи на викладання історії партії, революційного руху та інших політичних дисциплін.

В наслідок такого спрямування лекцій у багатьох молодих людей не могла не виникнути думка, – а, що коштує Україні її приналежність до советського Союзу? – Відповідь знайти легко: – Україна – житниця СССР, вона має основні поклади кам'яного вугілля, залізної руди, величезну металюргійну промисловість, виробляє 80% (відсотків) загально-европейської продукції цукру. Логічно мислячи, людина приходила до дальших висновків: – а чи не краще Україні відокремитися від СССР?

Ми, лектори, відчували, що рано, чи пізно у нас виникне конфлікт з керівником ВКП(б), яке безперечно не хоче випустити з-під своєї влади найбагатшу країну. Але водночас ми знали, що діємо за широкою спиною Скрипника, значить, поки він при владі, нам нема чого боятися. Все ж таки передчуття громового удару нас не покидало.

В розпалі праці нас, викладачів "Національного питання" скликають на спеціяльну нараду, її провадить сам Микола Олексійович Скрипник.

Дивимося на нього й відчуваємо, що перед нами жива історія комуністичної партії. Скрипник – близький друг і давній співпрацівник Леніна. Разом з ним він закладав большевицьку партію. Винятково активний діяч під час революції 1917 року. На 10 з'їзді ВКП(б), в присутності Леніна, він нищівно розкритикував Сталіна за його доповідь про національне питання. Скрипник був творцем совєтської державности, автором самої назви – СССР. Він член політбюра ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, голова української делегації в Комінтерні, член президії його виконавчого комітету і нарком освіти совєтської України.

Скрипник задоволений першими наслідками нашої праці. В свойому слові він і далі наполягає на тому, що національне питання є самостійним, не сполучним з історією партії та революційного руху. Особливо й кілька разів наголошує на тому, що совєтська конституція формально гарантує кожній республіці самобутній розвиток, включно аж до відокремлення її в незалежну державу.

– Аж до відокремлення! – звучить у наших вухах і ми, від щирого серця, починаємо гучно аплодувати промовцеві. Скрипник задоволений, що його зрозуміли. Одноразово він інтуїтивно відчуває спільне наше запитання: – коли ж настане цей час? – Він весело підморгує нам і з винятковим піднесенням, в езопівському дусі виголошує для сторонніх людей, здавалось би, трафаретну кінцівку:

– Я і ви капіталістичні країни доженемо, переженемо і до соціялізму доживемо!

Кожний із нас зрозумів, що Скрипник, якому вже понад 60 років, сподівається ще на власні очі побачити вихід України із складу СССР. Отже, крім лекцій з національного питання, в цій справі провадиться ще й інша робота, про яку нам нічого невідомо. Але, чи пощастить її приховати від НКВД?

Грім ударив дуже швидко. За деякий час після описаної наради, Скрипника викликав до себе Постишев. Відразу по цій розмові в ЦК, Микола Олексійович застрелився. У ті ж дні застрелився й видатний український письменник, член ЦК КП(б)У, Микола Хвильовий, що був справді блискучим, сміливим теоретиком відриву національних республік від Москви. Про ці самогубства дуже відомих комуністів Москва сказала, що: "своїми пострілами вони влучили в серце партії". ЦК ВКП(б) й особисто Сталін розпочали чергову нагінку спочатку проти українських національних ухильників, потім проти білоруських, грузинських і т. ін. Було розстріляно та заслано до концентраційних таборів тисячі людей: письменників, акторів, журналістів, науковців, учителів... Тобто Москва, вже котрий раз, відсікала голову підлеглим їй народам, знищуючи провідну частину інтелігенції, але, та голова, час до часу, все знову й знову відростає.

Відколи існує совєтська влада, вона ніяк не може дати ради національному питанню. До складу СССР входить дуже багато народів, однак, рівноправними з російським, вони себе не почувають. Завжди пропаґують, що все "вище" російське. Всі інші народи є його "меншими братами" й "учнями" і в галузі культури, і науки, і промисловости і т. ін. А це, звісно, принижує гідність неросійських народів. Тепер, між іншим, цю політику провадять ще в ширших мірилах, ніж раніше. В країнах-сателітах: Болгарії, Румунії, Польщі тощо і, навіть, у східній зоні Німеччини, скрізь і всюди пропагують, що треба рівнятися на все російське, бо воно є "старшим", "досконалішим" та "вищим". Те, що сьогодні Москва на ввесь голос кричить, що росіяни першими винайшли радіо, парового двигуна, електрику, авіяцію і, навіть відкрили Америку – є зовсім не звичайним самовихвалянням, чи самозакоханістю. Це заздалегідь готують ґрунт тому, що у випадку, коли до советської сфери впливу потраплятимуть нові народи й країни, то вони муситимуть беззастережно, цілком і безвідмовно визнати над собою російську "вищість". На таке поширення большевицької російської шовіністичної програми великий вплив, безперечно, зробила "расова теорія" Гітлера, з яким совєти довгий час воловодилися і від якого чимало перейняли для власного вжитку.

На національному ґрунті в совєтів постійно виникають відчутні тертя й чималі труднощі. Особливо це яскраво помітно в Україні, нарід якої налічує понад 40 мільйонів осіб і є кількісно другим, після російського, слов'янським народом світу. Гострий національний спротив большевикам роблять також грузини, білоруси, туркмени... З малими по кількості народами, коли вони починають піднімати голову, совєти вчиняють куди жорстокіше. Вже після війни, урядовим наказом, що його підписала президія Верховного Совєта СССР, були зліквідовані, як республіки і, як національні цілості: кримські татари, чечено‑інґуші, астраханські калмики. Значно раніше фактично, без широкого розголосу, були зліквідовані німці Надволжжя та поляки в суцільно польському районі ім. Мархлевського в Житомирській області в Україні. Згадані народи, очевидно, тепер розсіяні по безмежних концентраційних таборах далекого Сходу й Півночі.

Щодо України, то тут національного спротиву в різних його виявах – від збройних повстань, до законспірованих змов, опозицій, ухилів, боротьби в галузі літератури, науки, економіки, тощо, совєтам ніколи не щастило цілком подолати. Войовничий дух цього спротиву глибоко сидить у самому українському народі. Він же просякає до комуністичної партії України і вагвіть до її верхівки. Вже я оповідав про М.О. Скрипника та М. Хвильового. Тепер розповім про ще одну, теж дуже визначну особу.

Панас Петрович Любченко свого часу був третім секретарем ЦК КП(б)У й головним редактором центральної партійної газети в Україні – "Комуніста". Згодом він став головою раднаркому України, себто прем'єр-міністром. На відміну від багатьох інших совєтських вождів, він мав надзвичайно приємний зовнішній вигляд і, я б сказав, уроджену інтелігентність. Гарна, трохи поетична шевелюра, високе чоло, привітні сині очі, м'яка чорна борідка і глибокий задушевний голос – приваблювали до нього кожного, хто з ним стикався. Любченко вважався кращим і найбільш дотепним промовцем у цілому СССР. Сам Сталін не раз на всіляких всесоюзних з'їздах та конференціях, коли бачив, що їх учасники почувають себе вже неймовірно втомленими, для піднесення загального настрою присутніх, поза чергою надавав слово Любченкові й особисто аплодував йому. До речі, Любченко, знаючи ненаситну пристрасть "великого вождя" слухати всілякі вихваляння його особи, на останньому, здається шостому, всесоюзному з'їзді совєтів вліпив в очі Сталіну "похвалу", свідомо доведену до сатири:

– В Україні люди говорять – сказав Любченко: – Ой багато води в Дніпра сивого, а ще більше розуму в нашого Сталіна!

Ви думаєте Сталін обурився? Нічого схожого. Самовдоволено усміхнувся, потер руки і схвально закивав промовцеві своєю головою.

Так ось, незадовго перед гітлерівськими стрибками на малі європейські країни, до Києва прибув президент Чехословаччини, Едвард Бенеш з дружиною. Він досить довго гостював на дачі в Любченка й провадив із ним часті розмови сам на сам. Перед від'їздом з України подружжя Бенешів офіційно заявило, що Панас Любченко справив на них винятково сприятливе враження й запросили голову раднаркому відвідати Прагу. Пізніше Едвард Бенеш, носячись з думкою об'єднання слов'янських народів, писав, що їхнім центром має стати не Москва, а Київ – старовинне культурне місто й цитаделя слов'янської цивілізації.

Любченко збирався в подорож до Праги. Але на той час наспів черговий з'їзд КП(б)У. З'їзд проходив під знаком розгрому тих українських кіл, що прагнули до відокремлення від Москви. Чим далі, на засіданнях усе більше й більше зачіпалося ім'я голови Раднаркому.

Пригадую – стояв яскравий, незрівнянно гарячий, справді київський соняшний день. Я вийшов з редакції. На Фундукліївській вулиці бачу, не так, як завжди, блискавично швидко, а дуже поволі, на відкритому авті їде Любченко. За ним машина його особистої охорони. Панас Петрович жадібно вдивляється в так знайоме йому місто, в кожну зустрічну людину. Люб'язно вітаюся з ним. На з'їзді оголошено обідову перерву й Любченко поїхав додому. Я особисто обідав у їдальні письменників. Цього дня тут пошепки говорили, що голову раднаркому запідозрюють у керівництві рухом спротиву Москві. Коли я. повернувся до редакції, то застав там величезний переполох. Тільки що стало відомо, що Любченко, приїхавши додому, застрелив з револьвера дружину, доньку, а потім самого себе.

Пролунали нові постріли в серце партії.

Уривок із книги:  А. ВИСОЧЕНКО «C.C.C.P. Без МАСКИ», – 1952 накладом і друком НОВОГО ШЛЯХУ Вінніпеґ, Канада