5 рішень, які можуть врятувати Україну. Негайна дія – призначення Михайла Драпатого на посаду Головнокомандувача

Сергій Гайдай, Геннадій Друзенко, Сергій Любарський, Віктор Куртєв, Арті Грін та Роман Безсмертний розбирали, що таке політична і військова криза по суті: постійні втрати на фронті, зламана система управління, персоналістська «офісна республіка» замість інституцій і мобілізація без довіри до тих, хто віддає накази.

Країна воює, щомісяця втрачає території, а влада продовжує жити так, ніби кризи не існує. Учасники дискусії формулюють це жорстко: друга українська республіка доживає свій «останній квартал». Або ми перезавантажуємо систему, або вона валиться разом із фронтом.

Чому три роки поспіль Україна втрачає територію і що означають «мінус 500 квадратних кілометрів на місяць» у воєнній реальності.

Як виглядає політична криза: персональне управління замість Конституції, узурпація рішень Офісом президента і виключення парламенту з міжнародної та безпекової політики.

Чому без легітимного головнокомандувача, якому довіряє суспільство й армія, будь-яка мобілізація приречена, і з чого має починатися реформа військового керівництва.

Як працюють горизонтальні зв’язки й самоорганізація українців – від тероборони до волонтерських мереж – і чому саме вони тримають країну, коли інститути розвалені.

Яким має бути антикризовий план: перезавантаження всієї верхівки, відновлення реальної парламентської демократії, новий суспільний договір і перехід від «царя» до відповідальних інституцій.

«Зараз критичний момент, друга Українська республіка доживає свій останній квартал, може, два». Ця тривожна теза, озвучена Віктором Куртєвим, встановлює надзвичайну терміновість ситуації, в якій опинилася країна.

Як констатує політтехнолог Сергій Гайдай, Україна перебуває у стані глибокої системної кризи, що розгортається одночасно на чотирьох фронтах: військовому, економічному, міжнародному та, що найголовніше, управлінському. Корупційні скандали, відсутність адекватної стратегії на фронті, неефективна дипломатія та параліч державних інституцій – все це симптоми однієї хвороби: кризи управління.

На тлі цих загроз ключове питання, яке лунає дедалі гучніше, – «Що робити?». Аналізувати, хто винен, вже запізно. Цей текст – це не черговий перелік проблем, а спроба сформулювати конкретні, хоч і радикальні, шляхи виходу з кризи. Засновані на думках військових, юристів, політиків та громадських діячів, ці п'ять рішень є екстреними заходами, покликаними стабілізувати пацієнта, який перебуває на межі виживання. Це не меню опцій, а єдино можлива послідовність дій для національного порятунку.

1. Негайна дія: Замінити Головнокомандувача

Першочерговим і найважливішим кроком для виходу з військової кризи є негайна зміна вищого військового керівництва. За словами офіцера ЗСУ у відставці Арті Гріна, армія чекає на це рішення і буде вдячна за нього президенту. Це не просто кадрова ротація, а необхідна умова для відновлення бойового духу та ефективності на фронті.

Єдиним правильним ходом експерт називає призначення на посаду Головнокомандувача Михайла Драпатого. Його кандидатура є безальтернативною, оскільки він має «захмарний рейтинг довіри в армії». Більшість військових знають його особисто або через побратимів, і його призначення, на думку Гріна, «призведе до натхнення армії».

Натомість чинний Головнокомандувач Сирський, на думку Арті Гріна, несе відповідальність за втрату Авдіївки, що сталося через його кар'єрні міркування. Щобільше, він свідомо підривав роботу Драпатого на напрямку «Хортиця», позбавляючи його необхідних резервів. Таким чином, зміна командувача – це не політична гра, а критично важливий крок для порятунку фронту.

Проте, навіть найкращий головнокомандувач безсилий, якщо сама система управління державою паралізована. Це підводить нас до другої, глибшої проблеми, без вирішення якої будь-які успіхи на фронті будуть тимчасовими.

2. Радикальна зміна системи: Від «ручного управління» до інституцій

Ключова проблема управлінської кризи в Україні – це підміна системного, інституційного управління «персональним управлінням» та «авторською системою», яка повністю ігнорує Конституцію та закони. Як зазначає політик та дипломат Роман Безсмертний, єдиний вихід – це повернення до чіткого виконання своїх обов'язків кожним державним інститутом та посадовою особою в межах, визначених законом.

Однак ця логічна теза наштовхується на жорстку реальність. На думку правника Геннадія Друзенка, сліпе дотримання букви Конституції в поточних умовах «ввергне цю країну в хаос». Він порівнює це з «італійським страйком»: коли система деградувала, скрупульозне виконання недієвих правил стає формою саботажу, що веде до повного паралічу, а не до порядку. Покоління політиків, які створювали ці інституції, своїми діями довели країну до руїни.

Ця дискусія виявляє фундаментальну істину: проблема не у виборі між дотриманням чи ігноруванням правил, а в тому, що весь інституційний каркас є нелегітимним та дисфункціональним. Тому потрібна не просто зміна облич, а повний демонтаж неефективної системи «Єрмакократії» – персоналістського, ручного режиму управління, що діє в обхід Конституції та державних інститутів. Навіть після відставки її очільника, люди, яких він привів у владу, залишаються на своїх посадах, продовжуючи діяти за звичними корупційними схемами.

Але демонтаж корумпованої системи – це лише технічна умова. Щоб надихнути націю на боротьбу, потрібна відповідь на фундаментальне питання, яке сьогодні зависло у повітрі.

3. Нова національна ідея: За що ми воюємо?

Як стверджує блогер Сергій Любарський, головна хвороба України – це відсутність національної ідеї. Стара концепція «Україна – це Європа» більше не працює як мотивуючий фактор. Сучасна Європа, що загрузла в бюрократії, стагнації та нездатності себе захистити, не є привабливою моделлю майбутнього, за яке варто віддавати життя.

Криза мотивації в суспільстві досягла критичної точки. Люди не готові гинути за право жити так, як раніше, в умовах корупції та несправедливості.

Найстрашнішим індикатором колапсу довіри до держави, за спостереженням Любарського, стала реакція суспільства на вбивство представника ТЦК у Львові: співвідношення коментарів на підтримку вбивці проти тих, хто захищав загиблого, склало приблизно 9 до 1. Це вирок системі.

Натомість пропонується нова ідея: вільне, процвітаюче суспільство з обмеженою роллю держави. Без чіткої відповіді на фундаментальне питання «За що ми воюємо?» неможливо провести справедливу мобілізацію та подолати глибоку деморалізацію.

Сформулювати таку ідею – завдання найвищого політичного керівництва. Та чи здатний на це чинний президент?

4. Ультиматум для Президента: «Метаноя» або відставка

Чи здатна чинна влада на радикальні зміни? За словами Геннадія Друзенка, для опису необхідних перетворень якнайкраще підходить грецьке поняття «метаноя» (μετάνοια). Це не просто покаяння, а повна зміна мислення, розворот на 180 градусів і рух у протилежному напрямку. Головне питання полягає в тому, чи здатен Президент Зеленський на таку «метаною».

Експерти висловлюють глибокий скептицизм щодо цієї можливості, посилаючись на досвід шести років його президентства. Як зазначає Друзенко: «Якщо ми цього не бачили не просто протягом чотирьох років війни, а протягом шести років його президентства... мені здається, він не здатний».

Тому висновок звучить як ультиматум: якщо президент не може радикально змінити свої підходи до управління країною, він має «чесно написати про свою профнепридатність... і піти». Часу на експерименти та напівзаходи більше немає.

5. Повне перезавантаження: Справедливість як єдиний шлях

Усі запропоновані кроки зводяться до однієї ідеї – необхідності «повного перезавантаження» всього політичного та військового керівництва. В його основі має лежати ключовий принцип – соціальна справедливість. Ідея, за якою «чиїсь діти воюють, а чиїсь – ні», повністю деморалізує суспільство та підриває будь-яку довіру до влади.

Як конкретну пропозицію Сергій Любарський озвучує вимогу, щоб 47 дітей українських парламентарів призовного віку, жоден з яких не служить, негайно пішли на фронт. Це стало б потужним сигналом для суспільства. Водночас боротьба з корупцією має стати безкомпромісною. Радикальність настроїв передає його фраза: «за корупцію треба вішати... розстрілювати... саджати на електричний стілець».

Без повернення довіри через радикальні, швидкі та справедливі дії будь-які подальші реформи чи заклики до єдності приречені на провал. Суспільство вимагає справедливості, і лише на цьому фундаменті можна будувати майбутнє.

Замість висновку: Часу на роздуми не залишилось

Запропоновані кроки є екстреними заходами для «стабілізації пацієнта», який перебуває при смерті. Це не довгострокова стратегія реформ, а реанімаційний набір дій, необхідний для того, щоб країна просто вижила. Кожен з цих пунктів вимагає надзвичайної політичної волі.

Експерти не пропонують легких рішень – вони констатують відсутність альтернатив. Питання вже не в тому, чи буде цей шлях болючим, а в тому, чи знайдеться в української влади інстинкт самозбереження, щоб на нього стати, поки прірва не поглинула державу.