Росія не годиться на цю роль через свою глибоко закорінену у національному характері суміш великодержавного шовінізму з імперіалістичним месіанством. Будь-які зносини з нею вимагають надзвичайної обережності, хоча і є неминуче постійними. Але всілякі плани економічної, політичної, військової інтеграції треба рішуче відкидати.

А втім, більш ніж 350-річне перебування у московській «тюрмі народів» принесло нам чи не єдиний, але дуже вагомий, позитив, помітний далеко не кожному. За цей час українці встигли здружитися з іншими народами-«співв’язнями», які визнали безумовний авторитет та лідерство наших земляків у справі визволення з-під імперського гніту.

Після краху романівської імперії у вересні 1917 року в Києві з ініціативи Української Центральної Ради (яка фактично виконувала роль координуючого центру для народів, що прагнули до автономії та федеративної перебудови Росії) відбувся з’їзд поневолених народів. У роботі з’їзду взяли участь 93 делегати — кримські татари, башкири, грузини, горці Кавказу, латиші, литовці, естонці, поляки, євреї, білоруси, молдавани, донські козаки і Союз козачих військ. Від Тимчасового уряду був присутній кадет Максим Славинський. Представників російської нації на з’їзді не було, оскільки російська правляча еліта та уряд залишилися на позиціях централізації, русифікації та домінування росіян над усіма народами Росії.

Почесним головою з’їзд обрав Михайла Грушевського. У головній постанові з’їзду «Про федеративний устрій Російської держави» констатувалося, що Росія з централізованої держави має бути перетворена на федеративну. З’їзд ухвалив низку постанов стосовно національно-автономної розбудови Росії. Для практичного вирішення завдань національного та крайового автономно-федеративного будівництва з’їзд постановив створити Раду національностей при Тимчасовому уряді та обрав Раду народів з місцем перебування у Києві, яку очолив Грушевський. Діяльність Ради припинилася після більшовицького перевороту.

Однак з часом федералістські ідеї поступилися місцем самостійницьким гаслам. Представник уряду УНР в екзилі Олександр Шульгин писав: «Не раз представники цих народів висловлювали ту думку, що звільнення України від Москви — це буде, властиво, вирішенням і всіх їх питань, її ж поразка буде обов’язково поразкою всіх поневолених Москвою народів».

У міжвоєнний період активно діяв Клуб «Прометей», своєрідна ліга поневолених народів СРСР, на чолі якої стояв українець Роман Смаль-Стоцький. Цей клуб сприяв об’єднанню не тільки тих народів, які більшою чи меншою мірою відродили своє державницьке життя в 1917—1921 роках, а й представників козацтва, татар Ітиль-Уралу (між Волгою та Уралом), Карелії, кримських татар, якутів. У певні періоди, як-от восени 1932 року, «Прометей» виявляв велику активність у Женеві, подаючи заяви і протести проти Голодомору в Україні різним європейським дипломатам.

Під час Другої світової війни поневолені більшовизмом народи скріпили свій союз братерством по зброї. Під загальним українським керівництвом в УПА воювали загони азербайджанців, узбеків, грузин, татар, загалом 15 різних національних підрозділів. У листопаді 1943 року ОУН—УПА скликала І Конференцію Поневолених Народів Сходу Європи і Азії. У ній взяли участь грузинська, вірменська, осетинська, казахська, черкеська, азербайджанська, кабардинська, татарська, чуваська, башкирська, білоруська, узбецька делегації. Конференція виробила програму поширення спільної визвольної боротьби поневолених народів СРСР, ухвалила звернення до всіх народів Східної Європи й Азії, у яких з’ясовувалися завдання спільної боротьби. Її результати мали велике пропагандивне значення.

У незалежній Україні ці ідеї досі не знайшли своєї повної реалізації. Вважалося, що зі здобуттям незалежності усі проблеми були вирішені. Завдання і роль України як лідера колишніх поневолених націй старій українській владі здавалися непотрібними і небезпечними (що ж скаже «старший брат»?!). Водночас можливі тільки два лідери на величезному пострадянському просторі, який оточує Росію і тягнеться своєрідним поясом через прибалтійські республіки, Білорусь, Україну, Молдову, повз держави Кавказу і далі у Середній Азії, — або колишня метрополія (тобто Росія) або Україна. На цьому просторі Україна посідає друге (після Росії) місце за чисельністю населення та науково-технічним потенціалом. Україна територіально найближча до Європи і взагалі до Заходу. Отже, тільки Україна може стати реальною альтернативою Росії і посісти місце регіонального лідера на цьому просторі. Привабливість України — у тому, що вона єдина може запропонувати принципово інший формат співробітництва, відмінний від російського. Україна — лідер, але не політичний інтегратор, не окупант, що поширює свою політичну, економічну і культурну експансію.

У цьому світлі найцікавішим проектом, створеним за участю України на пострадянському просторі, є ГУУАМ (Союз Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану і Молдови). Головною його особливістю є те, що це єдине велике утворення колишніх радянських республік, де не була представлена Росія. ГУУАМ існує починаючи з 1997 року, але досі майже ніяким чином себе не проявив, що можна пояснити як політичною, так і економічною нестабільністю у країнах-учасницях, як «прагматичним» впливом ззовні, так і недостатньо визначеною позицією щодо майбутнього ГУУАМ самих членів організації.

Нещодавно, під час Кишинівського саміту ГУУАМ, Президент Віктор Ющенко заявив про зацікавленість України у продовженні функціонування цього об’єднання, його трансформації, поповненні новими членами і розширенні функцій. Трьома основними принципами і сферами діяльності організації мають бути економіка, безпека і демократія. Серцевиною ГУУАМу (назва об’єднання може змінитися) буде система нафтогонів (у тому числі наш нафтогін «Одеса—Броди»), до якої пізніше, можливо, приєднається система газопроводів. Учасники організації координуватимуть свої зусилля для подолання внутрішніх проблем (сепаратизм, тероризм, наркоторгівля, контрабанда) та спільної відсічі зовнішнім втручанням. З продовженням хвилі «оксамитових революцій» на пострадянському просторі остання складова цих принципів — демократизація — також наповнюватиметься реальним змістом.

У 30-ті роки ХХ ст. видатний український письменник і геополітик Юрій Липа на підставі історико-політологічного аналізу писав, що для України є життєво необхідним створення геополітичної осі Північ—Південь, на противагу осі Схід—Захід, яка тільки постійно роз’єднувала Україну.

Максим МАЙОРОВ, м. Севастополь