Уже третій тиждень триває гучний міжнародний скандал навколо присвоєння Центрові спеціальних операцій «Північ» Сил спеціальних операцій почесного найменування «імені Героїв УПА». Безпрецедентним є обурення польського політикуму щодо відповідного указу президента України, нібито викликане участю підрозділів УПА у «волинській різанині» польського мирного населення, хоча насправді акти аґресії були взаємними, а розпочаті саме поляками.

Здається, у Варшаві ніби просто в черговий раз завели стару платівку, що розповідає про польських (і то виключно польських) жертв українсько-польського протистояння в роки Другої світової війни. Що вже не раз робили крайні чверть сторіччя. Але саме нинішній випадок став особливим, адже політики сусідньої держави прагнуть довести одностайність у своїй недружній щодо України позиції. 

Питання щодо щирості польських політиків у плеканні своєї національної пам’яті з’являються, якщо простежити хронологію їхньої «антибандерівської» риторики за останні 35 років. Так, на 1993 рік (майже одразу після визволення наших народів від комунізму) припало 50-річчя трагічних подій на Волині. «Кругла» дата! І – жодних претензій до українців. Хоча вже тоді у Львові (який для поляків має сакральне значення) ім’ям Степана Бандери було названо маґістральну вулицю, що з’єднує район залізничного вокзалу з центром міста. Ще на початку 1990-х імена С. Бандери та його соратників були увічнені й в інших містах української Галичини.

То чому тоді поляки мовчали про ненависного їм Бандеру? Росія, яка завжди розпалювала ворожнечу між українцями й поляками, була занадто слабкою? Припустимо, так, але це не єдина причина. Навряд чи антиукраїнські заяви поляків диктуються прямо з Москви, хоча остання активно користає з українсько-польських суперечностей.

Просто була інша доба. Європейський політикум, до якого інтеґрувалася посткомуністична Польща, ще зберігав серйозні стратегічні наміри й не вдавався до дешевого популізму. Варто згадати хоча б непопулярні економічні реформи Л. Бальцеровича, від яких польський уряд не відступав, розуміючи їх необхідність для майбутнього держави. І питання польсько-українських взаємин тодішній президент Л. Валенса не педалював, хоч би яким болючим воно не було для багатьох поляків. 

Але часи змінювалися. Вже 2003 року (до 60-річчя «волинської різанини») під час масштабних меморіальних заходів постійно таврувалися ОУН і УПА як ніби головні призвідці трагедії. В подальшому ці наративи звучали кожні п’ять років, причому дедалі гучніше. Апогеєм стало відзначення у 2023 році 80-х роковин трагічних подій, що збіглося з часом виборчої кампанії до Сейму.

Взагалі, 2020-і роки стали добою популізму, притому в ґлобальному вимірі. 47-й президент США Д. Трамп, нещодавній прем’єр-міністр Угорщини В. Орбан, лідери «Альтернативи для Німеччини» та аналогічних їй партій у багатьох європейських країнах є не класичними правими (часто схильними саме до непопулярних рішень), а саме правопопулістами, що спекулюють на консервативних цінностях. До вищенаведеного списку входить, на жаль, і польська «Право і справедливість». Але стала такою вона лише в останні роки. І відмінності у ставленні до України президентів А. Дуди та К. Навроцького – висуванців цієї партії – є показовими. 

Отже, чи не головною причиною нинішньої антиукраїнської істерії в Польщі слід вважати популізм, виражений у намаганнях політиків пристосуватися до малоосвічених і часто не надто шляхетних низів суспільства, які кількісно переважають над свідомими громадянами. І це – криза європейської демократії у вигляді лівопопулістського демолібералізму, альтернативою якому стає правопопулістський «євротрампізм» як певний варіант політики американської адміністрації Д. Трампа. Отже, суспільно-політичний маятник гойдається від однієї крайньої точки до іншої, що неґативно впливає як на внутрішню, так і на зовнішню політику держав та об’єктивно посилює позиції Росії в її аґресивній війні проти України.

Єдиним серед польських політиків, хто відверто висловився на підтримку права України самій визначати своїх героїв (а не просто закликав зменшити ґрадус напруги, як Д. Туск), став депутат Сейму ґраф Анджей Шептицький, правнук брата славного українського галицького митрополита. Але таких далекоглядних і об’єктивних людей небагато, через що неоднозначні й відверто темні сторінки минулого боляче б’ють по майбутньому.

Здавалося б, хіба складно державним посадовцям двох країн узгодити формулювання, яке справді увічнювало б жертв трагедії на Волині та унеможливлювало б політичні спекуляції? На кшталт: «Україна та Польща визнають видатну роль Української Повстанської Армії та Армії Крайової в боротьбі проти німецького та радянського окупаційних режимів, не зважаючи на окремі факти виходу з-під контролю очільників обох цих армій деяких загонів, що вчиняли воєнні злочини»? Здорово, чи не так? Та ні, така об’єктивність не знаходить розуміння мас. А тому призведе до поразки на виборах.

Під час розв’язаної москвою кривавої війни державним діячам двох країн-партнерів, як ніколи, важливо проявляти мудрість і далекоглядність. Як полякам, так і нашим – можливо, при почесному найменуванні українських військових формувань усе ж слід надавати пріоритет таким постатям минулого, як Симон Петлюра чи Тарас Бульба-Боровець, які не ворогували з Польщею. Але позаяк найменування «імені Героїв УПА» Центрові спецоперацій уже присвоєно, відступати від цього доконаного факту не можна ні на крок. Бо після однієї поступки нас будуть спонукати до інших. І свою шовіністичну зверхність до українців поляки виявлятимуть доти, доки не зрозуміють, що саме від героїзму наших воїнів напряму залежить і безпека їхньої країни. А зрозуміють – коли припече. По-справжньому.

А поки що українці на полі бою доводять місію нашої держави як форпосту Європи, продовжуючи славні традиції національно-визвольної боротьби, закладені Данилом Галицьким, Богданом Хмельницьким, Симоном Петлюрою, Романом Шухевичем... І коли полякам знадобиться реальна допомога українського війська, про «волинську різанину» навряд чи вони згадуватимуть.

Слава героям УПА! Слава ЗСУ! Слава Україні! Героям слава! Moscua delenda est!