Він народився і живе в Сокиринцях. Чув страшні розповіді про Голодомор від батьків. Його батькові тоді було 9 років, матері – 7 років. Ніхто в Сокиринцях не боявся розповідати про ті страшні часи, каже Леонід Іванович. Жертви Голодомору у Сокиринцях поховані всюду – по ярах, канавах, по дворах людей.

- Це – душа моя, – каже майстер про пам’ятник, – і це не високопарні слова. Чути ті розповіді, коли зберуться батьки, сусіди, родичі і згадують – то було шокуючим для мене. Я цей пам’ятник зробив просто для своїх людей.

Голова сільради Назаренко спочатку «вставляв палиці в колеса», аби Леонід Гомон не робив цього пам’ятника. Роботу над пам’ятником скульптор почав робити у себе вдома тихенько, щоб ніхто не знав. Коли пам’ятник був майже готовим, він приїхав до нього і вирішив допомогти.

- Він відчув, що матиме з цього зиск, – каже Гомон. – Дав машину і кран, щоб пам’ятник привезти до місця встановлення.

Всі матеріали для пам’ятника майстер купляв сам за власні гроші. Коли не вистачило цементу, з Росії приїхав друг-військовий – привіз цемент, щоб добудувати пам’ятник. Близько півроку Леонід Гомон виношував у голові свій задум. Намалював сотні ескізів. Ні з ким не радився. Каже, що у 1990-91 роках – Голодомор був дуже закритою темою.

Добитися, щоб поставили в Сокиринцях пам’ятник, допоміг друг Леоніда Івановича – Валерій Декрет. Він раніше працював в райкомі партії в райцентрі. Займався гуманітарними питаннями. Навіть посприяв, щоб майстру було заплачено за його роботу. Хоча пам’ятник робився не за для грошей, підкреслює Леонід Гомон.

- Коли Назаренко зрозумів, що з цього щось буде, що можна буде «поставити галочку», продемонструвати, що він начебто провів у селі патріотичну роботу, що він патріот, він почав якось сприяти. Були у селі люди, які лаяли мене. Казали: «Зачем ворушить прошлоє?» Один такий лаяв мене прямо у голови сільради в кабінеті. Я тоді проект прийшов показати.

Над пам’ятником Гомон працював ночами. Вдень часу не було – треба було дивитися за господарством.

- Художество – це чисто нічна праця. Усамітнюєшся, закриваєшся від усіх.

Тут під’їжджає на мопеді син Ігор, 19 років. Він має навички до малювання, каже Леонід Гомон.

- Але це не його стезя. Для душі може щось намалювати. Більш тяжіє до техніки.

Леонід Гомон працював на посаді художника колгоспу. Для всього району і для райкому малював і писав комуністичні плакати. Тоді отримав в сільському клубі майстерню. Він й досі нею користується. Зараз займається реставрацією деяких меблів, що залишилися від маєтку Галаганів – у Сокиринцях був їхній палац.

Зараз в цьому палаці розташований Сокиринський аграрний ліцей і музей відомого кобзаря 19 століття Остапа Вересая. У палаці планують відкрити залу в англійському стилі – Леонід Гомон реконструює одну з кімнат графів Галаганів. Перед палацом – дві статуї богинь. Вони пережили і революцію, і війну. А в незалежній Україні одній з богинь відірвали голову. Тож Леоніду Івановичу тепер доведеться ліпити ще голову для богині.

- Ніде у колгоспах не було посади художника. А у нас, в Сокиринцях, наш голова колгоспу Микола Халимон зробив тоді для мене таку посаду.

Для свого пам’ятника Леонід Гомон вибрав місце поруч із старим сільським кладовищем. Каже, що хотів, аби пам’ятник був під кронами тих мугутніх дерев. Там росте величезна липа.

- Бачила все та липа. Пішов клянчити до голови сільради те місце. А там люди сіно косять. Полаявся я з жінкою тодішнього дільничного. Вона мене проклинала. Я їй кажу: “От ви зкосите сіно і все. А пам’ятник буде стояти тут й стояти. Це ж для людей потрібно”.

Були хлопці-добровольці, що дерн різали на тому місці, де буде пам’ятник, насипали землі, щоб місце вище було. Назаренко дав машину, щоб привезти землі.

Леонід Гомон не хотів, але Валерій Декрет наполіг, аби пам’ятник відкрили в урочистій обстановці. Багато людей було, квітів. Старі люди плакали, каже Леонід Іванович.

- Попа позвали. З Чернігова були начальники. Був один чоловік, забув його прізвище. Він колись приїздив до нас пам’ятник Леніну знімати. Він зараз працює директором Чернігівського національного обласного краєзнавчого музею. Це навіть не музей, а цілий музейний комплекс.

Приїхав з Чернігова журналіст з газети “Деснянська правда” - веде далі Леонід Іванович. - Він написав тоді пространну, але хорошу статтю. І фотографії там були. В статті було написано: “Пам’ятник було побудовано з ініціативи і за участю сільської ради та її голови. І жодним словом не було вказано, що його зробив місцевий скульптор. Навіть не згадали мого прізвища як автора пам’ятника. Я не люблю слави, але мені було обідно.

Після закінчення 8 класу Сокиринської школи Леонід Іванович разом з батьком поїхав до Львова – намагався поступити у художнє училище. Але не поступив.

- Дуже хотів вчитися. Але з оцієї нашої радянської глибинки я не зміг поступити. Я ще несвідомий був, не знав, як поступати і що для цього потрібно. А в те училище діти приїздили дуже підготовленими. Вони покінчали художні школи, вже мали деякі сформовані навички. А я мав трохи таланту і більше нічого – ніякої підготовки. Я не знав навіть азів – як олівець правильно тримати.

У Леоніда Івановича тоді не було ніякої літератури, щоб отримати спеціальні знання та якісь практичні поради.

- Зараз є повно такої літератури. Коли я вчився у сьомому чи восьмому класі, мені знайомі з Ленінграда прислали пачку акварельних фарб “Нева” – то я був на сьомому небі від щастя. Я вперше побачив тоді фарби для малювання. Батьки бідні були – не було грошей, щоб я поїхав кудись.

Леонід Іванович зізнається, що дуже засмутився, коли не поступив до Львівського художнього училища. Плакав. Плакати бігав до колючих кущів подалі від дома. Після закінчення 10 класу школи знов поїхав поступати – цього разу в Київський художній інститут. І знову не поступив. Протягом 1970 - 1979 років п’ять разів поступав до Київського художнього інституту на факультет скульптури. Але так і не поступив.

- Можна було б поступити на Графіку – туди легше було – і потім перевестися. Але я того не знав.

Робити скульптури не покидав ніколи. Робив їх з усього підряд – з пластиліну, глини, воску. А ще – з чорної бітумної смоли.

– Коли її розмішати з крейдою певної консистенції, виходить ліпний матеріал. Після неї, правда, важко руки відмивати. Соляркою треба витирати.

Леонід Іванович тримає господарство, має продуктовий магазинчик. Його жінка Галина – приватний підприємець. А він їй допомагає. Найманих працівників не мають. Обходяться власними силами. Діти також допомагають.

- Завели з жінкою оцей магазинчик дурнуватенький, але без нього неможливо жити. Він нам дає дохід. Треба дітям помагати. В мене їх троє – двоє дівчат і син. Усі вчилися, одна донька зараз вчиться у Києві в інституті.