Так, дійсно наука нова, маловідома і потребує коментарів. Зародилась на стику політики і фізіології. Політика річ хоч і брудна, але всім добре відома. Про політику коротко: загальний напрямок, характер діяльності держави. Фізіологія теж не завжди дуже чиста, але інтерес до себе викликає дещо рідше. Тому про фізіологію ширше. Фізіологія – наука, що вивчає функції живого організму, процеси, які відбуваються в ньому та закони, що ними керують. Широкому загалу добре відоме прізвище російського фізіолога Павлова. Цей видатний вчений ставив експерименти над певними організмами. З метою демонстрації реакції організму на подразнення нервової системи (рефлексу) він брав цуцика (організм), показував йому щось їстівне (можливо кісточку, м’ясо, ковбасу) і один з органів цього цуцика реагував на подразник виділенням шлункового соку (секрету). Щоправда, автору цих рядків невідомо, чи були у дослідах Павлова випадки виділень піддослідними організмами екскрементів (як рефлексу).

Держава це теж живий організм, що має свої функції, в ній відбуваються певні процеси та існують закони, що керують процесами і функціями держави.

Отже, політфізіологія – наука про життєдіяльність держав.

Допитливий читач знову зауважить: так, українська мова в Україні має відношення і до політики і до держави. Адже ще є політики, котрі мають неймовірно велику сміливість на словах палко перейматись тим фактом, що інші політики на українську мову вже давно сміливо плюють. Та й держава ще й досі не відмінила “общєнєпонятную” як державну. Але до чого тут фізіологія?

Ой, шановний допитливий читачу!... Не зрозуміло? До рефлексу. До рефлексу держави на право українця спілкуватись в Україні мовою свого роду.

Та досить теорії. Перейдемо до практичних наукових досліджень. Для цього необхідні науковці-політфізіологи, досліджуваний організм, подразник та інструмент. Це відповідно є група українців, держава “нєзалєжная украіна” (як полюбляють висловлюватись різні високі і зовсім невисокі гості і громадяни України), українська мова та чинне законодавство “нєзалєжной”.


Дослід №1.

Орієнтуючись на написані нормальною (бо рідною) мовою цінники п. Олексій придбав у магазині “Госптовари Київські” (зрозуміло, що в місті Києві) перетворювач іржі, турботливо упакований продавцем магазину в пакет. Вдома перед застосуванням вирішив ознайомитись з інструкцією і щиро здивувався – на етикетці жодного слова українською мовою. Якесь “Северная Украина” виробило якесь “преобразователь ржавчины”. Олексій в магазин – дайте, будь ласка інформацію про товар українською мовою. У відповідь – нема, звертайтесь до виробника у Харків. Харків далеко, а Святошинський суд міста Києва ближче. А в суді (хто не знає) судить суддя. І задає гарні питання, бо як вимагає Закон має врахувати суть позовних вимог, характер діяння особи, яка заподіяла шкоду. Так, допитливий читачу, ти вірно зрозумів. Питань до особи, яка заподіяла шкоду практично не було. Були глузливі питання – звинувачення до потерпілого “ти, що, не вчив російську?, не бачив що купуєш товар з інформацією російською мовою?”, до матері Олексія “а чому не переклали синові текст?”, до товариша “ти володієш російською?, чому не переклав?” (до речі, гарна відповідь: “володію зі словником”). При чому тут вчив-невчив, бачив-небачив і таке інше? Вірно, при тому, що нема ні Конституції, ні законів, ні постанов Пленумів Верховного Суду. Є рефлекс. Рефлекс в виді рішення судової системи – відмовити, що слід розуміти так: хохли, учіться користуватись язиком. Я підкреслюю – рішення судової системи, а не конкретного судді Шум Лариси Миколаївни. Чому? Тому, що Колегія суддів Апеляційного суду м. Києва відхилила апеляційну скаргу. Крім того, вона взяла на себе функції Верховної Ради і збагатила чинне законодавство своєю власною нормою. Тому, що касаційну скаргу до Верховного Суду так прискіпливо вивчали, що двічі повертали для усунення недоліків. А коли винесли ухвалу про відмову в поданні касаційної скарги то виявилось, що позивач став відповідачем, а відповідач позивачем. Буває. Тут вже й знайомий нам Апеляційний суд м. Києва був безсилий. І ось, через 6 місяців, 15 квітня 2004 року касаційна скарга направлена до Верховного Суду.

І тут, для мене особисто, є цікавий момент: що буде робити ВС з власними постановами? Зокрема з пунктом 12 постанови № 5 свого пленуму від 12.04.96 року в якому сказано: “Надання інформації у технічній документації, на етикетці, тощо іноземною мовою без перекладу в зазначеному вище обсязі слід розцінювати як відсутність необхідної інформації”. Чи проігнорує ВС, як і попередні судові інстанції, цей пункт, чи зробить якийсь інший крок?


Дослід №2.

Луганчанин п. Сергій звернувся до міськвиконкому міста Луганська з листом-побажанням щодо покращення обслуговування комунальним транспортом мешканців Луганська. У відповідь – дискримінація за мовною ознакою. Далі судова тяганина і логічне завершення: вже знайомий нам рефлекс.

Друга секція Європейського Суду з прав людини прийняла до розгляду заяву п. Сергія. Це дає надію, що може ця висока інстанція визнає українця за людину. Чи може міжнародне законодавство писалось не для українців?


Дослід №3.

Киянин п. Володимир придбав у АвтоЗАЗа автомобіль “Таврію” і з подивом виявив, що настанова користувача та сервісна книжка надруковані малозрозумілою йому іноземною мовою. Допитливий читач вже зрозумів – російською. В цьому досліді було два рефлекси. Перший рефлекс у виді ухвали судді Києво-Святошинського суду Київської обл. Медвідь Н.О – відмовити в прийомі заяви, а другий рефлекс у виді рішення тієї ж судді – відмовити в праві на рідну і, поки що, державну мову.

Позиція АвтоЗАЗа та “нєзалєжной” – це тема іншого дослідження, але узагальнити можна так: хахол, учіл рускій – пользуйся.


Щоб допитливий читач не втомився від одноманітності припинимо досліди і перейдемо до висновків. Тим більше, що наука маловідома і бажаючих проявити себе в ній більше немає. А мати неприємності через якісь рефлекси – то не для настоящих націоналістів. От попатякати про солов’їну – то для сильних і сміливих. Та й висновки напрошуються якісь дивні.


Тож висновки.

Дані рішення судової системи продиктовані тими обставинами, що держава “нєзалєжная украіна” є державою тих, щонайменше 15 відсотків громадян, котрі ненавидять будь-що українське. Це стосується і нашої культури в цілому, і мови зокрема. Та й самі українці тут ніби й ні до чого. Так собі, зайва декорація до “нєзалєжності”, просто наївний непотріб, який боїться зрозуміти, що його надурили. Чотирнадцять років з “нєзалєжною” локшиною на вухах. Вже й колір локшини змінили на помаранчевий. Ноу-хау українське придумали – незалежність без національно-визвольної боротьби. Та ще й без крові. А 5 мільйонів за 14 років – це не кров? Негри “нєзалєжної” Південно-Африканської Республіки і то швидше взялися з аналогічної локшини суп варити.

2005 рік. Три досліди. Три дослідники.

В 1918 під Крутами їх було 300.