Коли-небудь у це буде важко повірити, але слово «революція» пролунало на жовтогарячому Майдані далеко не відразу. У всякому разі, з вуст вождів воно стало лунати десь до кінця першого тижня акцій протесту. Термін «жовтогаряча революція», звичайно, у доступному для огляду майбутньому буде у підручниках історії. Проте, це лише вдалий образ. Ніякої революції наприкінці 2004 року в Україні насправді не відбулося.

Українці пішли шляхом, протоптаним ще національно-визвольною війною XVII століття. Україна героїчно, хоча і не завжди вдало, відстоювала свою волю в боротьбі з польськими панами, царською Росією, більшовиками і денікінцями, гітлерівськими окупантами і Червоною Армією, нарешті, пізнім радянським режимом. Але, як правило, навіть у випадку успіху в цій боротьбі не виявляла здатності до державного будівництва в «мирний» час. Чому і цього «мирного» часу в нашій історії було набагато менше, ніж власне боротьби. Це – загальне місце сучасної історичної науки про Україну, причому не тільки в її вітчизняному, але і в закордонному (у тому числі російському) виконанні.

Відповідно, зміни в статусі України на світовій арені звичайно були не наслідком далекоглядних програм національної держави, а результатом тактичних успіхів народу в боротьбі проти влади «чужинців», кого б під ними не мали на увазі. Всі українські революції в цьому значенні є лише сплесками реакції на подразники, іноді зовнішні, іноді – з боку доморослої влади.

Дві революції

Традиційно «проект Україна» мислився в першу чергу як проект незалежної від гнобителів і, що важливо, європейської держави. Навіть в епоху Хмельницького, коли сучасне поняття національної держави тільки формувалося на руїнах абсолютних монархій, а головним гнобителем «козацької республіки» виступала цілком європейська Польща, «теоретики» української державності – від самого Хмельницького до Пилипа Орлика – зовсім не бачили Україну як частину простору, який так чи інакше протистоїть Європі. І ідеї гетьманів про приєднання до Росії, а то і перехід під турецький протекторат, цього зовсім не спростовують – як багатовікове ісламське панування над балканськими слов'янами сьогодні не спростовує ні європейськості, ні «слов’янськості» останніх.

У сьогоднішній Україні, однак, на перше місце вийшла конкуренція «європейського» (або «євроатлантичного») і «євразійського» проектів країни. Можна скільки завгодно говорити про те, що дана схема нав'язана нам ззовні за допомогою сучасних інструментів формування «віртуальної реальності». На жаль, ключове слово тут – «реальність». На прикладі того ж Кремля добре видно, що самі автори «віртуальних» схем ставляться до них як до таких, що цілком відповідають дійсності. Розуміючи, правда (на відміну від багатьох українських виборців), що йдеться не стільки про зовнішньополітичну орієнтацію, скільки про змістовне наповнення державних і суспільних структур та інститутів. Адже формально парламент є і в Росії, але його справжні роль і функції там зовсім не ті, що, скажімо, у Нідерландах.

У цьому змісті головна заслуга, і водночас – головна помилка «епохи Кучми» полягає в тому, що останнє десятиліття не стало для України часом Вибору з великої букви. Люди, що прийшли до влади в пострадянських республіках на початку 90-х, виявилися великими майстрами заморожувати об'єктивно існуючі протиріччя. На жаль, це приводило лише до того, що невирішені ними проблеми перейшли «у спадщину» - причому з чималими, набіглими за відповідний період, відсотками. І завершення «епохи Шеварднадзе» у Грузії або «епохи Кучми» в Україні стало потрясінням саме тому, що ці лідери занадто намагалися оберігати від потрясінь часи свого правління. Обравши для цього надійний, звичний ще за «пізнім совком» спосіб відкладання проблем «у довгий ящик».

Українська напівреволюція стала реакцією не стільки, скажімо, на спробу відновлення Російської Імперії (як це думають у Росії, використовуючи, щоправда, іншу термінологію). Скільки на невирішені, законсервовані в попередні роки чисто українські проблеми. Власне, має сенс говорити відразу про дві «революції», жодна з яких не досягла своїх остаточних цілей.

Першу з них можна за звичкою назвати «донецькою» (хоча цей термін і коробить багатьох людей, що вбачають у вживанні прикметника «донецький» чи не розпалення міжнаціональної ворожнечі). Напівавторитарний режим Леоніда Кучми, насправді досить слабкий у значенні підтримки народом, з багатьох причин пішов шляхом упора на фінансово-промислові групи, більшість з яких носили помітне регіональне забарвлення (відповідно до географічного розподілу створених ще за СРСР промислових і транзитних потужностей). Одна з цих груп, точніше, конгломерат груп, і відома під ім'ям «донецького клану».

«Даєш Київ!»

Коли про «донецьких», уже після призначення Віктора Януковича прем'єром, заговорили всі, регіон уже відбувся як якась особлива політична, економічна і, не побоїмося цього слова, ментальна реальність. Могутня виробнича база регіону, головним чином орієнтована на експорт, і настільки ж головним чином заснована на морально і фізично застарілих високовитратних технологіях, стала причиною формування в регіоні відповідного «ринково-тоталітарного» політичного клімату (схожа ситуація, до речі, склалася в Росії з її експортно-орієнтованою, ресурсномісткою і сильно монополізованою економікою). Це сполучення дало «хазяїнам Донбасу» значні переваги: в Україні Кучми, мабуть, тільки «донецькі» в останні роки могли домагатися того, що призначувані ним з Центру керівники дійсно захищали інтереси в першу чергу свого регіону, а точніше – місцевих «великих людей».

Те, що Донбас є економічно найбільш могутнім регіоном країни – правда. Як правда і те, що такий стан речей було створено не тільки напористістю «донецьких», але і слабістю Центру, а лідируюче становище Донбасу побічно зберігається за рахунок усієї країни (і питання про те, хто кого годує, тут просто недоречне). Центральна влада, що не робила різких реформ у загальнодержавних масштабах, давала регіону можливість залишатися «найсильнішим серед слабких», а його хазяїнам – бонуси у вигляді різного роду цільових бюджетних програм, вільних економічних зон і т.п. Зі свого боку, регіон платив у першу чергу політичною вірністю. До «Пори», до часу.

А коли час настав, президент, що вже іде, виявився в залежності від ним же вирощених сил. Висування в противагу Віктору Ющенку будь-якого стороннього кандидата, будь то Литвин, Тигіпко, Кірпа або Людмила Кучма (пам’ятаєте, обговорювався і такий варіант?), загрожувало повною поразкою за будь-якого адмінресурсу – «своєї» електоральної бази, що згодом була надана Януковичу густонаселеним Донбасом, ні в кого з них не було. Залишалося б тільки фальсифікувати результати виборів не на кілька відсотків, а в кілька разів – як у Грузії. І з тими ж наслідками.

Тим більше, що «донецькі» могли б домовитися з опозицією. Роль у новітній історії України таких особистостей, як Віктор Медведчук, що чимало попрацював над розпаленням конфлікту між Ющенком і Януковичем, або зовсім незрозуміла особистісна нелюбов Кучми до нинішнього лідера опозиції (через яку Ющенко, власне, і став опозиціонером), ще чекають своїх дослідників. Однак тому, що Кучма все-таки схилився на сторону ставленика «донецьких», були і вищенаведені об'єктивні причини. У результаті, у повній відповідності з відомим фільмом, «Хижак» виявився ближче «Чужого».

Зі свого боку, «донецькі» явно відчули, що уже виросли з масштабу териконів. «Другий похід на Київ» (невдалий перший, як писали багато аналітиків, був початий ще в середині 90-х) ставив метою саме те, про що злобливо жартували ліберальні журналісти: «інтеграцію України в Донецьку область». Модель влади, круто замішана на сполученні великих грошей і масової бідності, квазідемократичних процедурах і системному вихованні виборців у дусі ностальгічно-радянського патріотизму, відмінно функціонувала на Донбасі в останні роки (і буде функціонувати, поки дають прибуток насправді не дуже-то конкурентноздатні заводи і шахти). А отже, у випадку перемоги на виборах президента «донецькі» не могли не спробувати поширити свій досвід на всю країну.

Головною ознакою такої моделі, у якої є і свої плюси, є, однак, абсолютна нетерпимість до альтернативних точок зору. Цей факт, помножений на явну підтримку ставленика «донецьких» обридлої усім владою Кучми, став могутнім каталізатором «жовтогарячого руху».

Апельсин – зброя буржуазії

«Жовтогарячу революцію» багато спостерігачів уже назвали буржуазно-демократичною. Благополучний Київ, всупереч думці донеччан, що черпає своє благополуччя аж ніяк не від щедрот шахтарського краю, довів це на всі сто. Недешеві іномарки з жовтогарячими стрічками, гостинність власників трьохсотметрових квартир, що пускали переночувати мітингуючих із провінції, сприяння Майдану столичних бізнесменів – факти, які важко пояснити не тільки масовим вживанням «наколотих апельсинок», але і «зомбуючим» впливом 5 каналу вкупі з усім медіа-ресурсом опозиції.

До того ж, в останні роки в нешироких поки що лавах «середнього класу» усе частіше стали з'являтися представники інтелігенції. На одному з політологічних «круглих столів», що відбулися між першим і другим туром виборів, один з українських політологів (наскільки пам'ятається, довірена особа Леоніда Кучми на виборах-99) з пафосом заявив: «Інтелігенція не прийме Януковича!». Інший відомий політолог (також далеко не прихильник даного кандидата) скептично парирував: «Це не його, а її проблеми». Виявилося, однак, що нещасний «прошарок» теж зумів за себе постояти. І не тільки творінням дійсно смішних анекдотів і вдалих слоганів (хоча і це для будь-якої «оксамитної революції» важливо).

Головним стимулом для української буржуазії, тим часом, став не стільки «ліберальний вибір», і тим більше не «бізнес-зв'язки з Заходом», як цілком серйозно написала одна донецька газета (ну які зв'язки у власника ресторану?). Роль зіграло банальне небажання «жити по-донецьки». Ніякої образи чесних трудящих і службовців краю в цьому словосполученні немає. Просте зрощування великого капіталу і державної влади насправді нітрохи не менш згубно для середнього класу, ніж державний соціалізм.

Водночас не можна забувати, що основну «масовку» все-таки забезпечили люди, які поки ще, на жаль, до буржуазії не приналежні. Іронія долі в тім, що їх на Майдан, можна сказати, привели троє – Кучма, Янукович і Путін. Агресивна підтримка кандидатури Януковича Москвою швидко розбудила в серцях «свідомих українців» почуття небезпеки. А ще більша неправда лояльної до Кучмі української пропаганди зміцнила їх у думці, що режим не просто хоче зберегтися, але і, чого доброго, посилитися. Як завжди – за рахунок «здачі національних інтересів». Що таке ці інтереси і якими вони повинні бути, більшість «маленьких українців» навряд чи скаже і сьогодні (якщо не вважати загальних слів про «демократію» і «незалежність»). Але зате вони можуть сказати – точніше, уже сказали, і дуже виразно – що, на їхній погляд, цим інтересам не відповідає.

Загалом, тисячу разів праві ті, хто говорить, що народ вийшов на вулиці не за Ющенка, а за себе. Водночас Ющенко став для цього народу не просто символом надії на щось краще. Борг «народного президента» перед своїм народом протягом двох тижнів збільшився настільки, що за визначенням не може бути виплачений цілком. Питання лише в тому, наскільки успішно вдасться його реструктуризувати.

«Раб любові» vs «невільник честі»

Від Ющенка ще до виборів очікували дуже багато чого. За влучним висловом заступника директори Інституту стратегічних досліджень Олександра Литвиненка, «Україну чекає розчарування при перемозі будь-якого кандидата, тільки при одному – відразу, а при іншому – через рік». Розчарування в Януковичі виявилося настільки сильним, що взагалі позбавило його перемоги. Однак пропорційно виросли і надії, що покладаються на Ющенка. Результат ми бачимо вже зараз: найактивніша частина громадян, що підтримували Майдан «словом і справою», уже дорікають своєму лідеру в здачі їхніх інтересів. Тобто в тому, що Ющенко пішов на домовленості з опонентами – аж до політреформи – які відсувають «очищення влади, що очікувалося,» на невизначений термін

Водночас Ющенка можна зрозуміти. Крім суто особистих якостей, що стали однією з причин поступливості Віктора Андрійовича на переговорах з «бандитською владою», у цієї поступливості були і об'єктивні причини. Ющенко вчинив так само, як сімсот років тому юний король Англії Едуард Третій, що відмовився прийняти корону з рук лондонського парламенту і, що наполіг на формальному зреченні батька – скинутого народом Едуарда Другого. Сенс був у тому, щоб зберегти сакральність королівської влади – і це молодому Едуарду цілком вдалося. (До речі, згодом новий король помстився власній матері, що за допомогою відомого листа «стратити не можна помилувати» засудила його батька до досить оригінальної і настільки ж болючої смерті).

Віктор Ющенко постарався зберегти можливість стати максимально легітимним президентом – наскільки це було можливо в даній ситуації. І, власне, від самого початку не виникало сумнівів, що опозиції необхідно домагатися саме переголосування другого туру виборів, або, у самому крайньому випадку – повторних виборів, але ніяк не визнання Віктора Ющенка переможцем голосування, що відбулося. Треба думати, присяга на Острозькій Біблії ще відгукнеться Віктору Андрійовичу в тому більш ніж імовірному випадку, якщо він стане главою держави Україна після голосування 26 грудня. А всі зусилля для цього докладуть його суперники. І їх буде багато.

Поки ж на «розпушенні ґрунту» самотньо, але завзято працює Віктор Янукович – кинутий, за його власними словами, «боягузами і зрадниками» (і президентом Кучмою), але який поки що не має наміру сходити з дистанції. Агресивна і зовсім уже нічим не аргументована антиющенківська пропаганда на Сході України – не що інше, як закладання мін під прийдешнього президента Ющенка (хоча бажання вирвати перемогу – наприклад, через той же тиск громадськості і Верховний суд – теж є присутнім). Зниження легітимності Ющенка, до речі, об'єктивно є, і програма-мінімум для російського керівництва, що сьогодні навіть при бажанні вже не змогло б зупинити розкручений маховик контрпропаганди.

Тим часом, серед чекань, сфокусованих на Ющенка, головне місце займає все-таки чекання «чесних реформ». У тому числі і в економіці. Проблема в тому, що якщо за економічні реформи необов'язково платити таку соціальну ціну, яку ми платили десять років тому, то якусь все-таки платити доведеться. Такі речі не проходять безкарно навіть для популярних президентів – досить подивитися на втрати, які несе Путін у зв'язку з взагалі-то не доленосним проектом монетаризації соціальних пільг. І тепер уявіть собі Ющенка, що спробує почати реструктуризацію вугільної промисловості Донбасу...

Але ж без таких реформ, нехай не настільки радикальних, як у Польщі при Бальцеровичі, не відбудеться не просто якісне підвищення рівня життя в Україні. Поки не відбудуться глибокі, і головне, системні зміни в структурі української економіки, Україна не відбудеться як суб'єкт, залишаючись об'єктом докладання зовнішніх сил, тому що в неї не вистачить ресурсів навіть для того, щоб домовлятися з ними на рівних (не говорячи вже про можливе протистояння). У цьому змісті політична реформа може парадоксальним чином виявитися вигідною в першу чергу для Віктора Ющенка – з якого через пару років набагато сутужніше буде запитати за відсутність реформ економічних. Якщо, звичайно, йому не вдасться забезпечити собі після виборів-2006 тверду парламентську більшість... Але це вже занадто далеке майбутнє.

Поки ж очевидно лише, що українські «революції», зіткнувшись, анігілювалися, фактично зберігши статус-кво епохи Кучми. Як і за Кучми, остаточний вид «проекту Україна» сьогодні прихований завісою таємниці. Водночас на особисту точку зору автора, це зовсім не применшує значення Майдану – запобігти революції, якої не бажаєш, іноді не менш важливо, ніж здійснити свою.