Не можна сказати, що мітинги під пам”ятником Шевченка, подібні до того, що відбувся 9 березня, геть неефективні. Вони мають свою традицію, свій усталений сценарій, своїх вірних відвідувачів. Якщо бачити подію в суто історичному аспекті, вона має свою логіку. Якщо чекати від таких мітингів притоку нових сил на підтримку опозиції , - такі акції новий електорат не забезпечать.

Колись сербський “Отпор” зробив ставку на карнавальність, іронічність і навіть певну епатажність своїх демонстрацій протесту. Сказав, наприклад, Слободан Мілошевич, що опозиція меле язиком, ніби коливає дзвоники в корови на шиї, - “Отпор” збирає мітинг, де кожен учасник озброєний маленьким рибальським дзвоником. Від цього дзвенить вулиця, якою рухає колона, “символи громадянської непокори” роздаються бажаючим тут же, на вулиці. Коли влада виглядає смішною, вона перестає лякати обивателя.

Україна, звичайно, не Сербія. Але й наші керманичі здатні на неоковирні дії та вислови, які не важко пересміяти опозиції. Щоб зробити свої акції протесту дошкульними, привабливими як видовище для тих, хто ще не визначився, за кого голосувати. Талановитими – з точки зору постановки спектаклю.

9 березня у Києві все було урочисто, навіть трагічно і ... передбачувано. Як для виступаючих, так і для аудиторії. Така повторюваність дії, напевне, доцільна з культурницької точки зору. Але мало шансів у такий спосіб зініціювати "громадянське повстання", до якого закликала Юлія Тимошенко.