Так само не буде єгипетського, туніського або сирійського. Не тому не буде, що в Україні немає низових осередків мобілізації. Не тому, що не народилися в країні профспілки і партійні осередки на місцях. Не тому, що суспільство не навчилося страйкувати і боротися за права. А лише тому, що в Україні можливий тільки український варіант.

Чим же Туреччина відрізняється від України? Людьми. І справа, як уже зазначалося вище, не в ісламі.

Турецькі лікарі безкоштовно приймали і лікували постраждалих у сутичках з поліцією. Турецькі адвокати безкоштовно захищали арештованих учасників демонстрацій в судах. Турецькі обивателі безкоштовно роздавали молоко і лимонний сік для постраждалих від сльозогінного газу. Протест проти забудови парку та вирубки дерев об'єднав релігійних і світських діячів, правих і лівих, курдів і турків. А над натовпом майорять портрети Ататюрка - головного світського авторитету країни.

А тепер, увага, питання. Чи є сьогодні на Україні люди, готові до жертовної солідарності в рамках мирного протесту? Чи є безсрібники, згодні допомагати протестувальникам безкоштовно? Ні. Почуття ліктя сьогодні в Україні - велика рідкість, а демонстранти всіх мастей демонструють себе майже виключно за гроші.

Гаразд, немає в Україні своїх "Ататюрків". Але ж в Туреччині на барикадах - суспільні групи, а не політики. Природа турецького суспільства заткнула діру опозиційності "низами" при відсутністі діяльних "верхів". А Україна вірить у лідерів і вождів. І не вірить в себе.

Навіть коли сім років тому країна в себе повірила, то нічого доброго з цього все одно не вийшло. Тому що повірили в людину, а не в принципи. На Майдані стояли за вождя, якому потім вручили прапор. І солідарність пішла на дно, тому що ідеї не програють. На відміну від вождів, які можуть виявитися мудаками.

А Туреччина стоїть на площах не за переділ влади. Турки стоять ще й для того, щоб себе поважати. І чим довше стоять, тим сильніше поважають. І ми їх теж поважаємо. А себе - ні.

Парадокс ситуації в тому, що Стамбул може мітингувати мільйонами, але це не означає, що країна стоїть на межі. На межі якраз стоїть Україна, яка не здатна мобілізуватися ні заради вирубаних дерев, ні заради збитих мажорами пішоходів, ні заради ображеного почуття власної гідності. Тіло не реагує на подразники. Кардіограма майже без сплесків.

І поки 59% українців будуть вважати, що Україні не вистачає "сильної руки", нічого не зміниться. "Сильна рука" в країні сприймається як індульгенція на безвідповідальність. Бо записано в скрижалях національного менталітету "Так буде хата ваша скраю". Чого вже тут говорити?

Переклад з російської мій, О.К.