ОЛЕНА БОГАТИРЬОВА – театральна художниця, відома в Україні як творець унікальних театральних костюмів. Згадаємо веселий, розгульний, незабутньої краси вуличний карнавальний хід на День Києва, відкриття фестивалів «Київ Травневий”, “Мистецьке Березілля”, вуличні спектаклі, присвячені Міжнародному Дню театру, церемонії вручення відомих премій - “Людина року” і театральної премії столиці України «Київська Пектораль”…

Жодне міське свято не відбулося без витворів цієї художниці. Костюми, що створені Оленою Богатирьової, “дефілювали” на відкриттях міжнародних театральних фестивалів «Золотий Лев» (Львів), «Херсонеські ігри» (Севастополь), «Слов'янські театральний зустрічі» (Гомель), на Шекспірівському фестивалі у Гданську (Польща), на Кишвардському фестивалі національних театрів (Угорщина)...

Київські театрали могли запам'ятати художницю як автора костюмів у спектаклях «Рехувілійзор” за М.Гоголем і М.Кулішем, “Войцек” Г.Бюхнера, “Оркестр” Ж.Ануя, “…І сказав Б” О. Шипенка (все у Київському Молодому театрі), “Хто зрадить Брута?” М.Гоголя, “Зимовий вечір” М.Старицького, «Отелло» В.Шекспіра (все у Національному театрі ім. І.Франка), «Чумацький скарб» Н.Шейко-Мєдвєдєвої (Київський театр на Подолі), “Ніч на Полонині” О.Олеся (Київський ТЮГ)... Роботи Богатирьової знаходяться в приватних колекціях Японії, Канади, США, Німеччини, Данії, Угорщини, Польщі...

Через сім років після своєї першої спроби самостійно здійснити постановку спектаклю, (йдеться про виставу «Маркіза де Сад» Ю.Мисими у Київському театрі «Сузір'я», за який художниця одержала премію «Київська Пектораль»), Богатирьова знову вирішила спробувати себе як режисер.

У прем'єрному спектаклі «Кассандра», що нарешті відбувся у Київському Експериментальному театрі, Олена Богатирьова продемонструвала не тільки можливості свого творчого “Я”, але і сильний характер (якщо враховувати всі ті організаційні труднощі, з якими довелося зіткнутися під час підготовки вистави…). Богатирьова виступає в ролі драматурга, режисера-постановника, художника по костюмах, автора музичного і пластичного рішення (у співтворчості з Г.Широковим) і продюсера проекту, що відбувся за підтримки мистецького фонду “ВІДРОДЖЕННЯ” та фундації “ПРОГЕЛВЕЦІЯ” .

В основу спектаклю покладено міфологічний текст Лесі Українки і поетична новела сучасного німецького автора Ганса Ерика Носака. Отже, «Кассандра» Богатирьової – дійство, переповнене яскравістю Венеціанського карнавалу, примхливістю костюмів і несподіваних поворотів в акторській грі… Це еклектика, де сміливо, а подекуди навіть нахабно змішані різні стилі й епохи. У виставі абсолютно немає акцентів на історичній достовірності подій. Це вистава-подорож – мандри крізь час від падіння Трої до наших часів, мандри у пошуках вічної істини, у пошуках визнання призначення людини, розуміння його людиною, залежності від нього та спроможності “нести свій хрест і вірувати”.

…Кассандра (Вікторія Авдеєнко) відмовила у коханні богу Фебу (Ярослав Чорненький), за що була покарана – наділена даром пророцтва. Але вона не може нести свій “хрест віщунки”, не готова прийняти цей дар-кару. Адже її пророцтва – правда неприкритої життєвої реальності, яку люди і не хочуть сприймати. Саме через це вона й страждає.

…Історія Кассандри розігрується абсолютно незалежно від часу та місця дії, у вишукано білому, так би мовити, незабрудненому людською гидотою, незайманому просторі. Актори виконують по кілька ролей (звісно, крім Кассандри). Можливо в цьому є тема багатьох життєвих шляхів, які проживає душа… Прикрашені неповторною вишивкою костюми, синтезують елементи східного театру та наповнені якимись шаманськими мотивами… Те, що відбувається на кону за атмосферою викликає абсолютно точні асоціації з обрядами жертвопринесення… Але це тільки частина дійства. Авторка вистави не проти зануритися у природу походження міфу – сприйняття масштабної вічної живої історії сучасною людиною, яка є, так би мовити, “витвором природи”, але про саму цю матеньку-природу і забула. Але все це з розумною мірою іронії та гумору. Тому у фіналі ті ж самі люди, тепер вони з’являються у вигляді звичайних бомжів, опиняються у підвалі, до речі, колишньому Храмі (висловимось, як класик, “на дні життя”). Вони, метушливі та безладні, намагаються зрозуміти, що ж для них колись було сенсом буття та заради чого Боги все ж таки відраховували для їхніх марних вчинків ці завітні життєві хвилини… Лишаються тільки розчарування… від життя, але не від дійства, яке має всі шанси стати важливою подією у театральному житті столиці.

…Безперечно, постановка цього спектаклю – випадок безпрецедентний. Жінка-художник відкриває в собі талант непростої, все-таки винятково чоловічої, професії. І до режисури приходить саме через створення театральних костюмів, що самі собою народжують навколо себе живий дійовий простір та пропонують умови гри... І не дивно, що театр, на думку Олени Богатирьової – єдиний спосіб пізнання реального життя, який не дозволяє в житті абсолютно розчаруватись.