Власне такого сусіда ми, українці, маємо вже не одне століття. І що, скажіть, чи ми виглядаємо краще, коли наші керманичі ставлять саме його нам у приклад, закликають дружити, брататися з ним та наслідувати його звички? Якби мова йшла не про дві держави, а про двох нерозумних хлопів, то що б ви сказали? Який твій друг – такий і ти сам, чи не так? Годі вже виправдовувати відсутність волі вигнати нахабу за межі власної хати побрехеньками про щось таке спільне, чи то біографію (історію), чи то характер (національний менталітет). Треба вже нарешті зрозуміти, що ми, маючи такого сусіда, мимоволі стаємо перед вибором: або будемо підтримувати його та також протиставлятимемо себе усім іншим, або ж поставимо хама на місце та, принаймні, самі станемо нормальними людьми з точки зору спільноти.

Мабуть, серед читачів немало знайдеться таких, хто назве, щонайменше, некоректним порівняння поведінки п’яного москаля із кремлівською владою. Звісно, нас із дитинства вчили не узагальнювати такі речі. При чому, вчили саме представники тієї «цивілізації», яка й полюбляє робити усе те, про що йшлося на початку цієї статті. Відтак, аби розставити усі крапки над «ї», пропоную, як завжди, проаналізувати поведінку політиків у руслі останніх подій. Впевнений, аналогії вникнуть самі собою.

Чи знаєте ви інші приклади, коли керівники великих держав «дипломатично» розповідали про президентів сусідніх країн, що вони, м’яко кажучи, погані люди, що з ними немає про що говорити і що вони пошкодують, оскільки поводилися не так, «як треба»? Чи пам’ятаєте, хто так в офіційних заявах говорив про Саакашкілі, Ющенка, потім – Лукашенка, а незабаром скаже, судячи з усього, і про Януковича?

Чи пам’ятаєте, як попередники отих керівників «великої держави» показували цілому світові «кузькіну мать», а перед тим – дружити з Гітлером, а ще раніше – намагалися запалити «вогонь світової революції»? Чи може, щось у політиці Кремля змінилося зараз?

Звісно - дочекаєтеся! 30 листопада цього року, виступаючи у Кремлі із щорічним посланням до Федеральних зборів РФ, яке, за своєю сутністю, визначає основні напрямки подальшої внутрішньої та зовнішньої політики Російської Федерації, президент Медведєв сказав, що як не вдасться домовитися з НАТО про спільну ПРО (протиракетну оборону), то почнеться нова гонка озброєнь. Отже, він фактично оголосив нову холодну війну з Європою та Сполученими Штатами Америки. Бо ж відомо, що пропозицію Росії долучитися до ПРО, яку в останні роки РФ критикувала як чи не найбільше на планеті зло, на Заході буквально підняли на сміх. Тільки останній дурень може сьогодні сподіватися, що НАТО, яке у нашого північно-західного сусіда досі називають агресивним ворожим блоком, погодиться обміняти власну безпеку на сумнівні перспективи дружби. Тож Медведєв, якщо поки й не погрожує Заходу, то вже його, принаймні, шантажує.

Але чим він може налякати усе ті ж США, котрі грають першу скрипку у НАТО? Ніхто насправді не вірить у велику потугу російського війська. Після десятиліть деградації та деморалізації воно навіть із маленькою та слабкою Грузією впоратися не змогло, а про нескінченну війну у Чечні й мови немає. Залишається в них хіба що ядерна зброя. Але в те, що російські ракети здатні уразити ті об’єкти, на які вони досі націлені, зовсім не віриться – технологічний рівень вже не той, що потрібен для сучасного моменту. Хіба що вони можуть підірватися просто на старті, спричинивши глобальну екологічну катастрофу, якою й справді можна шантажувати Захід. І це схоже на поведінку людини, котра, мешкаючи у багатоквартирному будинку, вимагає щодня у сусідів, аби йому на сто грам давали, бо інакше він пустить газ з кухонної плити.

Найдивніше ж, що у нас, в Україні, ніхто з офіційних осіб досі не дав належної оцінки отакій поведінці сусіда. Навпаки, українські політики, немов сліпі й глухі, далі, як правило, закликають дружити з РФ, погоджуються з тезами про те, що їхній народ не такий, як їхні керманичі, що ми маємо дружити й брататися тощо. Окремі з таких тез, як не дивно, звучать навіть з уст лідерів найрадикальніших націоналістичних партій. А тим часом «брати» обрали собі примітивну тактику пересварити усіх своїх сусідів між собою, а заодно – з цілим світом, аби тільки залишитися самим у центрі уваги. При чому, мова йде не про якихось міфічних карликів, котрі буцімто узурпували владу у тій державі, а про загальноприйняте у тому суспільстві розуміння світового порядку, якщо бажаєте, про суто російський менталітет.

Ось, до прикладу, відомий російський митець Євген Гришковець, виступаючи на українському телеканалі «Інтер», заявив, що для росіян – питання «самолюбія», що українці раптом отримали шанс на безвізовий режим раніше від них. Це, мовляв, їх «напрягло». Якщо ж згадати, як росіяни зустріли новину про вступ України до СОТ раніше за них, як обурювалися перспективам членства в НАТО, яких РФ не отримало, то картина вимальовується доволі чітка. З точки зору росіянина українець може жити як завгодно добре, але у жодному разі не краще за нього самого. При чому, злість і заздрість сусідів не вщухає навіть тоді, коли усі перспективи (НАТО, безвізовий режим з ЄС та й СОТ, перевагами якого Україна добровільно не користується) давно зникли з порядку денного. Все одно: як ви посміли лізти поперед батька в пекло!


>Читати далі