- Я, маючи великий досвід, навіть не можу спрогнозувати, яким же майбутнє України буде завтра. Хотілося б вірити, що воно буде толерантним принаймні і спокійним. Я вірю, що ніхто вже Україну на коліна не поставить. Спроби будуть, і не тільки внутрішні. Але як ми можемо будувати країну, коли на такому рівні (я називаю двох ректорів) залишаємось рабами, боягузами, підлабузниками? - Розповів Леонід Макарович.

У словах колись найвищого керманича великої європейської держави, якою за своєю сутністю є Україна, відчувається розчарування й навіть деякий розпач. Що ж має творитися в голові пересічного громадянина, коли настільки поважна людина перебуває в розгубленості? Л.Кравчук, щоправда, намагається аналізувати ситуацію, виявити основні причини того, чому ми опинилися на краю великої прірви. Він говорить, що не лише ворожі до України сили до цього доклали руку, але й ті, кого прийнято називати патріотами своєї Батьківщини:

- Я приїздив до Львова, коли йшла президентська кампанія. Я відкрито, щиро на телебаченні говорив, що Президент Ющенко не переможе, Президент Ющенко не потрапить навіть у другий тур. Я дивився на зал і бачив посмішки, мовляв, «говори, говори». І всі розповсюджували думку, що «вони одинакові», «не голосуйте ні за кого». Вся історія України побудована на тому, що ми не можемо стояти разом і захищати національні стратегічні інтереси.

Що ж тепер? А тепер ми дійшли до того низького рівня, коли навіть Кравчукові іноді намагаються затулити рота. Зокрема, Леонід Макарович розповів доволі повчальну історію видання книги, яку він презентував у Львові:

- Десь 2 роки тому я зустрівся з ректором Європейського Університету в Києві Іваном Тимошенком, - розповідає пан Президент. - Він мені казав, що був би радий «видати книгу за вашими записами», щоб ми її презентували, зробили б декілька зустрічей. Я зголосився… Він взяв цей матеріал, працював над ним після того, як відбулися президентські вибори, а книги нема й нема. Вона мала вийти до початку січня. Наприкінці квітня я телефоную йому й питаю – «Іване Івановичу, що сталося?», - а він мені відповідає, що треба зустрітися. При зустрічі він мені каже, що не може видати цю книжку, тому що його запросили у високий кабінет і сказали, що якщо він видасть цю книгу, то вони зроблять все, щоб він не був ректором, а університет мав великі проблеми. Я був здивований, тому що, прочитавши, можна побачити, що там немає ані жодного образливого слова, ані підтексту. Якщо ми будемо боятися, тоді нам не можна будувати Україну.

Я бачив не раз «інтелігентів», які спочатку боялися, а потім щось робили. Я зустрівся свого часу з ректором Київського Національного університету, святкували ювілей університету, який я закінчив, до-речі, з червоним дипломом. Вони зібрали наукову раду, це коли Кучма прийшов до влади, і вирішували питання – чи запрошувати мене з дружиною, яка теж закінчила цей університет з червоним дипломом, на ювілей. І вирішили не запрошувати. Для того, щоб не було незручностей Кучмі. А коли до України приїхав Білл Клінтон, вони знайшли мене, і не університет запросив мене на зустріч, а делегація американців і Білл Клінтон. Коли перераховувались люди, які закінчували університет, я сидів у першому ряду, і мене не назвали.

Читати далі

---

В тему:

Макаричу хатинки мало

Нова угода снайперів

Держава-гвинтокрил. Інформаційна стратегія Третього Гетьманату