І перші враження невтішні: не почули. І не тому, що Україна мовчала. Як відомо, її голос, її слово до українців звучить з часів Т.Шевченка, зокрема, із його «Посланія і мертвим і живим і ненародженим землякам моїм…», де україцям, «славних прадідів великих правнукам поганим» радять схаменутися, глянути на «велику руїну», «полюбити щирим серцем країну», розкуватися, брататися, обнятися братам-українцям. Чи, може, заклики ці в наш час втратили актуальність і нічого прислухатися до голосу України? Чи, може, її голос кличе нас, насамперед, українців за національністю до іншого?

Нещодавно професор Анатолій Погрібний, Українець з великої літери, який як і Т.Шевченко, не побоявся присоромити українців, приставити українцям дзеркало, в яке б вони глянули і схаменулися та вдарили у дзвони порятунку «епідемічно хворої» української нації і українців в стані «дурного хохла». Не почули, не згадали, забули. Здається,і не згадають, і не почують і суспільству, насамперед,українцям за національністю не дадуть почути слово правди, слово України. Бо не хочуть.

Бо те слово поламає політичну гру, яку з часів незалежності України затіяли і вправно ведуть представники бувшої партійнодержавної номенклатури, комуністи, комсомольці, безпартійні, очоливши сьогодні політичні партії і громадські організації під різними прапорами і за відсутності дісно демократичного там життя визначаючи особисто стратегію і тактику дій опозиції чи владної коаліції, міняючись місцями, але пильнуючи спільно за тим, щоб суспільство, насамперед, українська титульна нація не пройшли оздоровлення, не стали дійсно демократичними, свідомими носіями влади, залишалися в російсько-радянському стані.

Номенклатура розділилася за віком: більш молоді, колишні комсомольці, переважають серед керівників так званих національно-патріотичних, демократичних партій, діючи лицемірно, а ті, хто не приховує своїх симпатій і намірів, діє відверто і цинічно, здебільшого колишні комуністи переважають серед керіників і членів так званих сил вчорашнього дня.

Граючи в демократію, в опозицію і коаліцію, критикуючи показово нещадно одні одних, нинішня політична «еліта», розуміючи одна одну з півслова, розподілила між собою і обов’язки за наглядом стану супільства. Одні, діючи відверто, захищають права російськомовних, права російської мови, наглядаючи за російськомовними українцями, насамперед, щоб останні, не дай Боже, не повернулися до рідної мови, не згуртувалися, нагадують про дружбу з РФ.

Інші працюють під гаслами «Україна переможе!», «Україна-це ти!», нагадують про єдину державну мову, українську, про національну ідею і національні цінності, про український націоналізм, навіть, складають відповідні декларації, на чому все і закінчується, бо нічого не роблять, тзокрема, по поширенню ідеології українського націоналізму, ідеології консолідації української нації, її самовизначення через побудову української національної держави серед етнічних українців, щоб ця ідеологія спрацювала. Натомість, діючи на емоціях, радикалізмі, дехто б’є себе в груди, кличе до боротьби хвору націю, виголошуючи «Слава Україні!», дискредитуючи український націоналізм як ідеологію.

Одна і інша частина нинішньої української політичної «еліти», перебуваючи при владі чи в опозиції, і не згадують, зокрема, про статтю 11 Конституції України, за якою держава має забезпечувати консолідацію і розвиток української нації, розвиток мовної, культурної, релігійної, етнічної самобутноті, що озброює українською мовою носіїв цієї мови, етнічних українців, дісно і надійно, назавжди захищає українську мову як єдину державну в Україні і що… позбавило би можливості політичній «еліти» вести спільний піар на надуманих ними мовних проблемах, що позбавило би врешті решт можливості вести нинішню політичну гру, унеможливило би присутність цієї «еліти», «політиків-популістів» за висловом О.Пахльовської при владі. Тому і не чують, і не дадуть почути.

Читати далі

Леонід Пінчук