Нинішня Україна є астрономічно далекою від тієї котру омріювали й за котру змагали запорожські звитяжці, січові стрільці, вояки УПА й дисиденти часів комуністичного тоталітаризму. Підстав котрі логічно пояснюють абсурдність вимог та закликів (а тим паче покладань) до елементарного виконання товстозадими челядниками з СБУ та МВС своїх прямих і безпосередніх обов’язків більше ніж достатньо. Останні не соромляться і не втомлюються порушуючи Конституцію й безліч інших правових документів наглядати за діяльністю посталих не з їхньої ініціативи й непідконтрольних постколоніальній адміністрації патріотичних партій та громадських об’єднань, проте чомусь не помічають відверто антиукраїнських (і навіть антидержавних) випадів середовищ котрі є виконавцями замовлень зовнішніх потуг. Зайве дивуватись бездіяльності й свідомій упередженості осіб котрі починали власну кар’єру присягою на вірність вже почилому (і геть не в Бозі) Сов’єтському Союзу та вихованою ними ще цинічнішою і в стократ підлішою зміною. Яблуко від яблуні далеко не котиться. Проте практикована посадовцями політика обіцянок і гасел та санкціонований владою всебічний терор громадських діячів на національній ниві, є лише верхівкою айсберга тих проблем з котрими стикається українське патріотичне середовище. Серйозне занепокоєння викликає реальний стан справ в існуючих партіях та організаціях. Саме він й повинен провокувати до пошуку суттєво досконаліших форм боротьби, котрі б в свою чергу й спричинились до реальної зміни нинішнього стану речей на краще. Прикро, проте аналіз нинішньої бездіяльності й уподібнена до недолугості неспроможність дати гідну і адекватну відсіч (або принаймні належна реакція на подію, явище або агресивний випад) дарує невтішні висновки.

Кілька місяців тому, ЗМІ оприлюднили інформацію про порушення кримінальної справи супроти засновника тоталітарної секти псевдохристиянського напрямку нігерійця Сандея Аделаджі. Підозрюваному (котрий відрекомендовується пастором “Посольства Божого”) інкримінується причетність до діяльності фінансової групи Kings Capital, розвал якої призвів до фінансового банкрутства кількох тисяч його вкладників з поміж Сандеєвих послідовників. На цьому фоні ще більший скандал викликала інформація про те, що Сандей Аделаджа є співзасновником банку “GS Microfinance” в Нігерії, акціонерний капітал якого за короткий термін збільшився з 1,9 до 3,8 млн. доларів США. Вульгаризація християнства й привласнення коштів обдурених вірян змусила кількох служителів євангельських християнських церков відмежуватись від діяльності Сандея Аделаджі та закликати його залишити служіння. Заклики й поради спритний “мисливець за душами” звичайно ж проігнорував. Більше того: київський міський голова Леонід Чернівецький, котрий довгий час позиціонував себе як православного християнина (що не заважало йому брати участь й в юдейських церемоніалах) врешті-решт постав перед загалом тим, ким є насправді. Себто “одним з тисяч” послідовників спотвореного Сандеєм християнства. Прагнення Аделаджі затримати в секті обдурених вірян, котрі з катастрофічною швидкістю почали залишати секту й звертатись з скаргами до органів дізнання або слідства, та затягнути у власні тенета інших, знайшло з боку Леоніда Чернівецького якнайактивнішу підтримку. Впродовж кількох останніх місяців, телеканал “Київ” котрий є комунальною власністю київської міської держадміністрації, надає майже щодня Сандеєві кілька годин для прямого ефіру та демонстрації відеозаписів кількарічної давнини. Долучились до справи вознесення незаслужених дифірамб й київські муніципальні газети “Вечірній Київ”, “Хрещатик” й “Українська Столиця”. Дивно, проте трата зібраних з чесних платників податків бюджетних коштів задля нав’язування загалові цілком чужих форм світосприйняття не спричинилась до лавини листів в прокуратуру з боку чільників, активістів й навіть рядових членів націоналістичних та патріотичних партій та організацій. Підозрюю, що причиною мовчання може бути примітивне зведення націоналізму виключно до рівня антикомуністичного й антиросійського руху, та небажання і навіть побоювання стати об’єктом звинувачення в расизмі, котре загрожує подальшим цькуванням з боку різноманітних (фінансованих переважно з-за меж України) псевдоправозахистних й грантоїдських фондів та організацій. Почуваюсь зобов’язаним нагадати зашореним русофобам що націоналізм є формою захисту й чинного втілення в життя Господньої Заповіді любити ближнього.

Життя кидає найрізноманітніші виклики, а агресія може здійснюватись найрізноманітнішими формами. Зациклення на затяжному поборенні одних проблем й ухиляння від боротьби з іншими, жодним чином не врятує націю котра перебуває в стані стагнації й піддається духовній атаці чужинців. Сумні реалії вимагають активної протидії зазіханням вихідця з Нігерії. Та чи прагнуть націоналісти обтяжити себе цим тягарем? Питання риторичне.

30-го червняня нинішнього року, в Києві, поблизу Бесарабського базару, гурт патріотів ушкодив встановлений за часів відвертої окупації гранітний монумент одному з творців цілковито ворожої духові й менталітету українців ідеології Володимиру Ульянову-Леніну. На жаль, героїчний вчинок зламався об камінь байдужості загалу. Як не прикро це визнавати, він так і не став поштовхом для решти активістів та членів націоналістичних та патріотичних середовищ в справі активнішого очищення України від ображаючих честь та гідність всього українського народу символів кількасотлітньої москвинської окупації.

Водночас, дії квінтету патріотів спровокували сповідників сатанинського марксового вчення (удосконалювачем й практиком котрого був й Ульянов-Ленін) до кількох актів наруги й вандлізму. 10-го червня біля вікон Київської міської організації та Центрального Проводу Конгресу Українських Націоналістів, київський осередок Компартії України влаштував блюзнірське “поховання Шухевича”. Про намір комуністів “влаштувати націоналістам обструкцію” особисто я повідомив одного з членів проводу за кілька годин. Саме його звернення до міліції й врятувало офіс Центрального Проводу від погрому. А підстави для занепокоєння дійсно були. Серед нечисельної (близько тридцяти осіб), очолюваної депутатом ВР Олегом Царьковим зграйки закостенілих в комуністичній фальші “пікетувальників”, майже третину складали члени Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України (ЛКСМУ). Прищаві виродки не галасували й в’яло викрикувли “ганьба”, проте уважно оглядали вікна й двір. Про вкрай недружні й далекі від безвинного пікетування наміри свідчив й пакет з заготованими молотками та кувалдами. Як безпосередній свідок того дійства стверджую, що лише присутність бійців спецпідрозділу “Беркут” і врятувала офіси Київської міської організації та ЦП Конгресу від погрому. Проте перешкода у здійсненні запланованого на той день, не спинила злодійкуватих сповідників людиноненависницького комунізму в майбутньому. В ніч на 15-те липня, в Бабиному Яру було повалено Хрест й розбиту плиту на символічній могилі членів ОУН котрі загинули від рук німецьких нацистів, а кількома днями пізніше (в ніч з 23-го на 24-те липня) на приміщенні Київської міської організції КУН було спалено червоно-чорний прапор. Проте не цинізм й зухвалість членів ЛКСМУ завдали моїй душі пекучої рани. На мою пропозицію зняти осквернений прапор, молодий працівник центрального офісу КУН відповів:
-А то не наше, то Київської організації, нехай вони і знімають.

На превелику ганьбу, прояви агресії та осквернення нехай і символічної могили, так і не спричинились до відповідних дій та акцій протесту з боку патріотів, а нечисельний (близько 50-ти учасників) мітинг в Бабиному Яру біля поваленого хреста й розбитої таблички, чомусь (хоча зрозуміло чому) не висвітлювався жодним телеканалом й друковним органом.

Примітивне зведення нинішнього етапу боротьби виключно до мітингів, заяв, участі в теледебатах, парламентськи виборах й поширенні нерідко нецікавої за змістом й позбавленої необхідного емоційного забарвлення претендуючої на патріотизм літератури, серйозно зашкоджує нинішньому націоналістичному рухові. Користоючись нагодою інформую загал про те що власні думки з приводу можливої атаки на офіс Конгресу, я виклав одному з членів проводу відразу після вже згаданого “поховання Шухевича”. Прикро, проте мої застереження й попередження залишились непочутими. Світлини молодика котрий особисто 10-го червня приніс пакет з кувалдами до офісу Конгресу Українських Націоналістів, було оприлюднено в газеті “Комуніст” №55 (1199) за 17-те липня. Логічним буде висновок: особа котра планувала серед білого дня бити вікна й трощити меблі в приміщенні Конгресу, може бути причетною й до осквернення могили та підпалу прапору. Доношу до відома всих зацікавлених й наступне: з двадцять першого червня по шосте липня, поблизу Києва, за матеріальної підтримки Компартії України, відбувся ідеологічно-вишкільний табір ЛКСМУ “Факел-2009”. Більшість учасників того збіговиська (а це близько двохсот осіб) не були киянами.

Використати мешканців інших міст (цей факт суттєво ускладнює пошуки безпосередніх виконавців) в справі руйнації надмогильного хреста й підпалу прапору (звичайно надавши їм провідника киянина котрий особисто жодної участі в злочинних діях не братиме) не є вкрай складною справою. Цією методою два роки тому вже скористались на горі Говерла під час осквернення державного прапору й національного символу. Нагадаю, що тоді двох громадян Росії котрі здійснили наругу, супроводжував громадянин України й мешканець м.Суми (доречі етнічний росіян) Савін. Цинізм й безкарність українофобів дають підстави для підозр що осквернення об’єктів вшанування героїв на цьому не припиняться. Захистити їх є справою принципу. Чи захистимо?