Конституція звичаєвої держави
2007-10-10 14:43
Конституція звичаєвої держави
Світ
культураhttps://www.ar25.org/node/12717
Image
1. КОНСТИТУЦІЯ
Виходячи з того, що: 1) найдавніша історична культура співдружності людей виявлена саме в Україні – це Українське Трипілля; 2) першу у світі Конституцію було написано українцем Пилипом Орликом у 1710 році, - дозволимо собі, як одній з найдавніших культурних націй світу, пошукати старовинне українське коріння у цьому слові та документі.
Перша частина “Кон” слова Конституція староукраїнською мовою означає “початок” і до сьогодні означає період у іграх. З Коном пов’язані такі слова, як заКОН, тобто життя за коном; поКОН, тобто після кону тощо.
Корінь “кон” ще й досі широко використовується різними мовами, в т.ч. й латиною, де він означає “поєднання”. Багато слів з цим коренем зустрічаються практично в усіх мовах світу, натомість зміст цього кореня-слова, як правило, є пов’язаним з інформацією: КОНгрес (зустріч), КОНференція (зібрання), КОНсиліум (обговорення), КОНспект (огляд), КОНстанта (постійність), КОНсенсус (згода), КОНвенція (угода), КОНверсія (перетворення), КОНвергенція (сходження), КОНсорціум (співучасть), КОНституція (улаштування).
За Великим тлумачним словником сучасної української мови (В. Бусел, Перун, Київ-Ірпінь, 2003), Конституція це:
- основний закон держави, що визначає суспільний та державний лад, виборчу систему, принципи організації та діяльності державних органів, основні правила та обов’язки громадян.
- будова організму, зумовлена певним співвідношенням у розвитку органів і тканин.
Отже, радянськими та пострадянськими можновладцями створено тлумачення слова Конституція саме задля накладання на народ якихось правил та обов’язків та позбавлення себе будь-яких правил та обов’язків.
Для з’ясування природної етимології слова Конституція варто визначити, що означає слово “ституція”, адже що означає Кон ми вже знаємо. Найближче слово, котре нами знайдено в тому ж Великому тлумачному словникові є слово Реституція. Отже, Реституція, це:
- повернення кожною зі сторін усього, що вона одержала за договором, який згодом визнано недійсним;
- повернення за мирним договором майна, що було неправомірно вилучене під час війни однією державою з території іншої держави;
- здатність живого організму відновлювати втрачені частини.
Знаючи, що префікс РЕ, означає зворотну, повторну дію, та абстрагуючи це слово до терміну держава, приходимо до висновку, що слово “ституція” означає здатність держави нарощувати необхідні частини (майнові), тобто здатність держави до економічного та духовного зростання.
Отже, КОНСТИТУЦІЯ - це перелік основних конів-начал будови державного організму, що висвітлюють певні співвідношення повноважень між народом та владою, яка ставить собі за мету економічне та духовне зростання народу.
2. НАРОД, ВЛАДА, НАЦІЯ
Щоб підійти до питання співвідношення повноважень, необхідно розібратися з термінами “народ”, “влада” та “нація”.
За Великим тлумачним словником... , народ - це:
- населення держави, жителі країни;
- форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем’я);
- взагалі люди, переважно у великій кількості;
- певна кількість людей, які мають що-небудь спільне (у поведінці або зовнішньому вигляді).
Влада – це:
- право керувати державою, політичне панування;
- керівні державні органи, уряд, особи, що мають урядові повноваження.
- право та можливість розпоряджатися, керувати ким-, чим-небудь;
- сила чого-небудь, могутність.
Розбираючись з терміном “народ”, з огляду на друге визначення цього терміну виникла необхідність з’ясувати значення терміну “нація”.
Отже, за Великим тлумачним словником..., нація – це:
- конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних єдиною
мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками, певними рисами культури і характеру;
- держава, країна тощо.
Нація дає особі фундаментальні багатства, які має тільки вона і вона одна може їх дати особі для її гармонійного розвитку. Це багатство починається з феномену МОВИ. Мова не є атрибутом особи, мова є атрибутом нації. Національна мова протягом багатьох століть формується та постійно розвивається багатьма поколіннями людей однієї нації. Мова є найуніверсальнішим та найпотужнішим інструментом пізнання та самовираження. Мова – це основний елемент колективного розуму народу.
Особа, беручи національну мову, отримує від нації величезні багатства, що створені багатьма тисячами поколінь людей. Література, поезія, культура, традиції, знання, досвід, система виховання, менталітет, звичай – все це є багатством нації. Поза цим національним розмаїттям цінностей особа формуватися не може. Взявши у нації ці багатства, талановита особа сама може збагачувати і націю, і через націю все людство планети. Але все це йде тільки через націю. Нація – це контекст особистості.
Українська мова – це наше найбільше надбання. Навіть сьогодні, коли наша мова загнана у провінцію, вона є дуже потужним інформаційним інструментом. Крім того, українська мова, як першомова орійців, є ключем до всіх Відичних знань, які містять у собі істинні знання та істинне світосприйняття. Порівнюючи нашу мову, скажемо, з англійською бачимо, що англійська є на порядок примітивніша і спрощена. Відкрийте-но англо-український словник і ви побачите, що до одного англійського слова ставлять у відповідність до десятка українських. І це не тому, що ми хочемо принизити англійську, а тому, що наша українська є мовою високого духовного та розумового рівня. І сьогодні не знати рідної української мови, - мови, котра є провідником між твоєю душею та менталом, - є величезною духовною втратою, розривом з національною духовністю.
Соціологічні дослідження, проведені серед різних вікових груп, показують, що русифікація серед молоді, на жаль, поширюється. Говорити за таких умов про якусь “українізацію”, звісно, можна, але – радше з пропагандистською метою. Таким чином, держава Україна мусить мати внутрішню політику тільки національного спрямування. Іншого шляху сьогодні вже немає.
З огляду на те, що сьогодні в Україні історично склалося так, що українці мають свою територію, але, на жаль, розділені за мовними та звичаєвими ознаками, виникає необхідність визначити термін титульної нації. На превеликий жаль, Великий тлумачний словник сучасної української мови з політичних чи інших причин не дає визначення терміну “Титульна нація України”. Отже, ґрунтуючись на означеннях того ж Великого тлумачного словника... самі робимо висновок - “Титульна нація України” – українці – це конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних територією України, українською мовою та українським Звичаєм.
Постає запитання – що ж то є Український Звичай стосовно влади, народу та Конституції?
3. УКРАЇНСЬКИЙ ЗВИЧАЙ
Згадаймо нашу історію. Русь у докняжий період була вільним об’єднанням громад, як єдиного етносоціального організму, в якому ніхто нікому не заважав жити так, як він вважав за потрібне за умови, правда, коли він сам нікому не ставав на перешкоді. Неухильне дотримання цього балансу інтересів було запорукою стабільності усього суспільного ладу за яким жила Скупа Вкраїнська (Скуфія) і який зараз можна було б назвати принципом “згоди всіх”. Тобто, в Україні тоді панував розвинутий родовий устрій, заснований на не експлуататорській економічній системі, головною соціальною ознакою якого був принцип “вирішувати спільно”, що передбачав панування прямої системи народовладдя, яка ґрунтувалася на вільному виявленні волі народу на колективних зборах, та обранні контрольованих ними (зборами) керівних осіб.
Звичайно, за таких умов країна не могла мати ніякого апарату централізованого керування, вона взагалі не знала, що таке централізація і зосередження влади в руках однієї чи кількох осіб протягом тривалого часу. Свободолюбні та гордівливі від природи люди України просто не сприймали будь-яких спроб накинути їм чиюсь сторонню волю, бо горда непокора совісті од повоювання, як раніше казали, одвічний Заповіт Батька Кола та Даж-Землі Грозової: не сприйняття зверхності над собою та в собі, що означав не багато, не мало, а саме принцип всієї соціальної організації українців рівно як і регулятор їх взаємовідносин між собою, бо враховував психологічні особливості народу, чия горда непокора совісті не дозволяла прийняти чиюсь зверхність над собою.
Не зважаючи на те, що централізована влада в Скупі була відсутня, держава, точніше протодержава, все ж існувала. Наявні були її інші атрибути – територія, на якій мешкало цілком конкретне населення та відповідна організація суспільства згідно зі Звичаєвими принципами, за дотриманням яких слідкував не поліційний апарат, а сам народ. Всі роди в основі свого життя дотримувалися своєрідної Конституції-Звичаю, що визначав загальні принципи господарювання та форми взаємовідносин між людьми, що жили в краю.
За Звичаєм українським, збереженим за переказами (цитується за Косуха О., Вільний спосіб життя, На правах рукопису, Київ, 2005):
1. Правотворча та судова влада у Скупі Українській належала народу, який був об’єднаний у громади за місцем проживання і здійснювалася через народні збори-сходки або Кола. Останні називалися так тому, що під час зборів люд ставав у коло, що символізувало батькову справедливість межи своїми дітьми, яка виявлялася у рівності всіх, хто на ньому (колі) стояв.
2. Виконавча влада була виборна на всіх рівнях соціальної організації і на зборах-колах називалася Урядом від того, що виборні на керування особи ставали впоперек Кола у ряд і від того отримували право маніфестувати колективну волю громади за межі Кола. Влада була обов’язково змінювана через деякий термін – з урядників знову в народ, правлячої династії не існувало.
3. Громада завжди робила перерву у владі на певний час для тих родів, які давали найбільше урядників, щоб не утворювалася відірвана від інтересів народу знать та запобігаючи цим самим різноманітним зловживанням владою.
4. Передаючи на певний час всю повноту влади виборним особам, громада постійно контролювала їх діяльність. У випадку зловживань негайно переобирала своїх урядовців і, якщо треба було, карала винних. Правило діяло і у зворотному напрямку – могли покарати також тих, хто безпідставно звинувачував представників влади.
5. Земля споконвіку вважалася Святою-Матір’ю і не підлягала купівлі-продажу. Була загальнонародною власністю, якою розпоряджалися на місцях громади, передаючи її у користування тим своїм членам, хто мав змогу її обробляти.
6. Земельні наділи належали окремому роду і передавалися у спадок, а за відсутності такої можливості, поверталася назад, до резервного фонду громади, що являв собою землю колективного користування, але не продавалися.
7. Процес обміну продуктами виробництва, а згодом торгівля, між громадами знаходилися під колективним контролем, що передбачав, у разі потреби, розосередження одноосібно накопичених багатств. Наймана праця не використовувалася.
8. Будь-який член громади мав право як залишити її разом з набутим своєю працею майном, так і вільно повернутися назад до громади.
9. Громада проміж себе сама судить злочинців і карає їх. Тих, хто не дотримувався Слова-договору та Звичаю, виганяли навіть усім родом чи племенем, а чужих, які приходили і не бажали приймати український спосіб життя – не пускали. Від того й “... нікому не було вільного ходу через родові землі її, поки Слова, Звичаю та землі своєї трималися”.
10. Народ був озброєний і об’єднаний у військову організацію за місцем проживання, у громадах. Кожен чоловік був Воїном. Заборонялося вести загарбницькі війни.
4. ЗВИЧАЄВІ НАЧАЛА-КОНИ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Опираючись на духовні начала розвитку культури, наші пращури будували державу звичаєвого устрою. Дозволю собі навести два основні начала звичаєвого устрою (цитується за Др. Мефодій Константінов та ін., Учитель, Софія, 1947):
- Коли народ чи культура відхиляються від правил розвитку, від Правил Розумної Природи, вони рухаються до виродження.
- В кожну епоху народові надаються ідеї, як горішні, так і нижні. Сприйняття перших підносить культуру, а неприйняття їх призводить до занепаду та виродження.
Наші пращури знали також і основні відправні точки в історії культури. Нижче наводиться ці чотири точки-принципи (цитується за Др. Мефодій Константінов та ін., Учитель, Софія, 1947):
- Перша – насильство (примус). Насильство у собі має тваринний елемент, тому що насильство – це основне правило тваринного світу. Але насильство, як правова норма, з’являється тільки у людському суспільстві. Натомість насильство породжує нерозумні обмеження. Наш звичай говорив, що коли починається насильне обмеження людських думок, почуттів та дій, у світ приходять нещастя та катастрофи.
- Друга – право (юстиція). Над світом насилля височить світ права. В життя приходить ідея про право. Поява ідеї про право ознаменовує вихід з тваринного світу і входження до світу людського. Право виникає як чисто механічний процес задля нейтралізації насилля. Право, як сума норм поведінки, накладається державним інститутом зовнішнім чином, силою погрози, правовим примусом. Тобто, утримання від злочину є не плодом розумного самоконтролю, а наслідком страху перед державою.
- Третя – справедливість (мораль). Право є кроком вище від насилля. Справедливість є кроком вище від права. Справедливість відкидає будь-які переваги, будь-які інтереси якихось класів, кланів, еліт, які за допомогою державного механізму можуть використовувати правові норми задля своїх власних чи групових інтересів.
Саме таку картину ми бачимо зараз, через відсутність у нормах нашої Конституції Принципу Справедливості.
- Четверта – любов. Над цими трьома принципами – насиллям, правом та справедливістю височить любов, як найвища мета Буття. Люблячи, людина слугує добру, працює задля піднесення всіх істот. Людина живе заради любові, котра є метою світобудови.
Отже, абстрагуючи ці відправні точки на сучасний рівень знань та культури українця, треба сказати, що:
Насилля має відношення до старозаповітної епохи темряви.
Право має відношення до новозаповітної епохи, новозаповітної культури – культури спокуси.
Справедливість має відношення до світу Прави, праведного світу.
Любов пов’язана зі світоглядом учня – нової людини, людини нової епохи.
Знаючи, що духовною парадигмою праукраїнців було Відо-Вістичне Православ’я, яке не було релігією у сучасному розумінні цього слова, а було способом життя праукраїнця, тобто Звичаєм, канони якого надавали Знання людині про божественний світ та про життя ЗА КОНАМИ ПРАВИ і відкидали старозаповітне насилля та новозаповітні спокуси, сучасна Конституція має прийти до принципів СПРАВЕДЛИВОСТІ (ПРАВИ) та стати “стартовою площадкою” для впровадження за деякий час в Україні нової Конституції – Конституції Любові, Мудрості та Істини.
5. МОРАЛЬНА ДЕРЖАВА
Відповідно до Теорії систем, сім параметрів: цілісність, розвиток, традиційність, самоорганізація, гомеостаз, мінливість та збуренність є достатніми, щоб система стала самодостатньою та стабільною.
Прийняття цих семи принципів до Конституційних Конів та, як наслідок, до життя - реанімує та одухотворить державу. Ці принципи забезпечать виживання держави за екстремальних умов і стануть джерелом внутрішньої сили у еволюційних перетвореннях людини. А держава, що оживила Звичай, стає одухотвореною, і її духом стає мораль.
Сучасне демократичне правління має успіх у тих країнах, де державне право відповідає моральним принципам і написане не для сьогоденної вигоди, не для досягнення особистого зиску можновладців і навіть не для сьогоднішніх вимог народу, а тільки і тільки тоді, коли право відповідає інтересам майбутнього суспільства держави та вимогам соціальної еволюції.
Сьогодні нам вбивають у голову всі переваги так званої правової держави, що має будуватися на принципах римського права. Але її відрізняє від Звичаєвої держави, держави - побудованої на принципах моралі те, що правила, які приймає правова держава, мають підтримуватися репресивними органами – поліцією, прокуратурою, судами тощо. В той же час у Звичаєвій державі працює не примусовість, а принципи етики, які збігаються з суспільною мораллю і підтримуються суспільною думкою.
На противагу римському праву древнє руське звичаєве суспільство базувалося не на забороняючих правилах, а на сумлінні громадян. Згадаймо, як писав візантійський історик Прокопій Кесарійський про слов’ян: “У слов’ян не було держави, всі закони у них були у голові”. Адже візантійці, базуючи свої державницькі принципи на юдейській Торі з її написаними для юдеїв 613 міцвот, вважали, що без міцвот (догм) не існує і держави.
Мораль в першу чергу призначалася задля збереження сім’ї, роду, громади, держави. Саме збереження, а не руйнування. Згадайте-но “Моральний кодекс будівника комунізму”. З його 12 пунктів 4 пункти вимагали від людини непримиримості та нетерпимості. Якби всі комуністи жили за цим кодексом, комуністична партія б розвалилася не в 1991 р., а значно раніше, через те, що непримиримість та нетерпимість є руйнівними принципами.
Коли право держави опирається на звичаєву мораль, суспільство процвітає, а народ благоденствує. Так було у древній Індії під час правління царя Ашока. Так було у Спарті з часів її фундації законотворцем Лікургом. Сучасне економічне чудо Японії та Південної Кореї також базується на синтезі моральних норм із правом держави, опираючись на традиції роду (Звичай) та інтереси підприємств.
Мета Звичаєвої держави – створення суспільства з умовами існування, пристосованими для розв’язання будь-яких соціальних протиріч, що дає можливість людині реалізуватися та еволюціонувати, тобто задля досягнення Суспільного Блага.
-------------------------------------
В тему:
Як насправді відбулося хрещення Русі князем Володимиром
Реформація: 25 пунктів
Перезаснування держави
«Буття українців – 3»: єдність, організованість, фундаментальність
Гіперборійські традиції українців
Виходячи з того, що: 1) найдавніша історична культура співдружності людей виявлена саме в Україні – це Українське Трипілля; 2) першу у світі Конституцію було написано українцем Пилипом Орликом у 1710 році, - дозволимо собі, як одній з найдавніших культурних націй світу, пошукати старовинне українське коріння у цьому слові та документі.
Перша частина “Кон” слова Конституція староукраїнською мовою означає “початок” і до сьогодні означає період у іграх. З Коном пов’язані такі слова, як заКОН, тобто життя за коном; поКОН, тобто після кону тощо.
Корінь “кон” ще й досі широко використовується різними мовами, в т.ч. й латиною, де він означає “поєднання”. Багато слів з цим коренем зустрічаються практично в усіх мовах світу, натомість зміст цього кореня-слова, як правило, є пов’язаним з інформацією: КОНгрес (зустріч), КОНференція (зібрання), КОНсиліум (обговорення), КОНспект (огляд), КОНстанта (постійність), КОНсенсус (згода), КОНвенція (угода), КОНверсія (перетворення), КОНвергенція (сходження), КОНсорціум (співучасть), КОНституція (улаштування).
За Великим тлумачним словником сучасної української мови (В. Бусел, Перун, Київ-Ірпінь, 2003), Конституція це:
- основний закон держави, що визначає суспільний та державний лад, виборчу систему, принципи організації та діяльності державних органів, основні правила та обов’язки громадян.
- будова організму, зумовлена певним співвідношенням у розвитку органів і тканин.
Отже, радянськими та пострадянськими можновладцями створено тлумачення слова Конституція саме задля накладання на народ якихось правил та обов’язків та позбавлення себе будь-яких правил та обов’язків.
Для з’ясування природної етимології слова Конституція варто визначити, що означає слово “ституція”, адже що означає Кон ми вже знаємо. Найближче слово, котре нами знайдено в тому ж Великому тлумачному словникові є слово Реституція. Отже, Реституція, це:
- повернення кожною зі сторін усього, що вона одержала за договором, який згодом визнано недійсним;
- повернення за мирним договором майна, що було неправомірно вилучене під час війни однією державою з території іншої держави;
- здатність живого організму відновлювати втрачені частини.
Знаючи, що префікс РЕ, означає зворотну, повторну дію, та абстрагуючи це слово до терміну держава, приходимо до висновку, що слово “ституція” означає здатність держави нарощувати необхідні частини (майнові), тобто здатність держави до економічного та духовного зростання.
Отже, КОНСТИТУЦІЯ - це перелік основних конів-начал будови державного організму, що висвітлюють певні співвідношення повноважень між народом та владою, яка ставить собі за мету економічне та духовне зростання народу.
2. НАРОД, ВЛАДА, НАЦІЯ
Щоб підійти до питання співвідношення повноважень, необхідно розібратися з термінами “народ”, “влада” та “нація”.
За Великим тлумачним словником... , народ - це:
- населення держави, жителі країни;
- форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем’я);
- взагалі люди, переважно у великій кількості;
- певна кількість людей, які мають що-небудь спільне (у поведінці або зовнішньому вигляді).
Влада – це:
- право керувати державою, політичне панування;
- керівні державні органи, уряд, особи, що мають урядові повноваження.
- право та можливість розпоряджатися, керувати ким-, чим-небудь;
- сила чого-небудь, могутність.
Розбираючись з терміном “народ”, з огляду на друге визначення цього терміну виникла необхідність з’ясувати значення терміну “нація”.
Отже, за Великим тлумачним словником..., нація – це:
- конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних єдиною
мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками, певними рисами культури і характеру;
- держава, країна тощо.
Нація дає особі фундаментальні багатства, які має тільки вона і вона одна може їх дати особі для її гармонійного розвитку. Це багатство починається з феномену МОВИ. Мова не є атрибутом особи, мова є атрибутом нації. Національна мова протягом багатьох століть формується та постійно розвивається багатьма поколіннями людей однієї нації. Мова є найуніверсальнішим та найпотужнішим інструментом пізнання та самовираження. Мова – це основний елемент колективного розуму народу.
Особа, беручи національну мову, отримує від нації величезні багатства, що створені багатьма тисячами поколінь людей. Література, поезія, культура, традиції, знання, досвід, система виховання, менталітет, звичай – все це є багатством нації. Поза цим національним розмаїттям цінностей особа формуватися не може. Взявши у нації ці багатства, талановита особа сама може збагачувати і націю, і через націю все людство планети. Але все це йде тільки через націю. Нація – це контекст особистості.
Українська мова – це наше найбільше надбання. Навіть сьогодні, коли наша мова загнана у провінцію, вона є дуже потужним інформаційним інструментом. Крім того, українська мова, як першомова орійців, є ключем до всіх Відичних знань, які містять у собі істинні знання та істинне світосприйняття. Порівнюючи нашу мову, скажемо, з англійською бачимо, що англійська є на порядок примітивніша і спрощена. Відкрийте-но англо-український словник і ви побачите, що до одного англійського слова ставлять у відповідність до десятка українських. І це не тому, що ми хочемо принизити англійську, а тому, що наша українська є мовою високого духовного та розумового рівня. І сьогодні не знати рідної української мови, - мови, котра є провідником між твоєю душею та менталом, - є величезною духовною втратою, розривом з національною духовністю.
Соціологічні дослідження, проведені серед різних вікових груп, показують, що русифікація серед молоді, на жаль, поширюється. Говорити за таких умов про якусь “українізацію”, звісно, можна, але – радше з пропагандистською метою. Таким чином, держава Україна мусить мати внутрішню політику тільки національного спрямування. Іншого шляху сьогодні вже немає.
З огляду на те, що сьогодні в Україні історично склалося так, що українці мають свою територію, але, на жаль, розділені за мовними та звичаєвими ознаками, виникає необхідність визначити термін титульної нації. На превеликий жаль, Великий тлумачний словник сучасної української мови з політичних чи інших причин не дає визначення терміну “Титульна нація України”. Отже, ґрунтуючись на означеннях того ж Великого тлумачного словника... самі робимо висновок - “Титульна нація України” – українці – це конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних територією України, українською мовою та українським Звичаєм.
Постає запитання – що ж то є Український Звичай стосовно влади, народу та Конституції?
3. УКРАЇНСЬКИЙ ЗВИЧАЙ
Згадаймо нашу історію. Русь у докняжий період була вільним об’єднанням громад, як єдиного етносоціального організму, в якому ніхто нікому не заважав жити так, як він вважав за потрібне за умови, правда, коли він сам нікому не ставав на перешкоді. Неухильне дотримання цього балансу інтересів було запорукою стабільності усього суспільного ладу за яким жила Скупа Вкраїнська (Скуфія) і який зараз можна було б назвати принципом “згоди всіх”. Тобто, в Україні тоді панував розвинутий родовий устрій, заснований на не експлуататорській економічній системі, головною соціальною ознакою якого був принцип “вирішувати спільно”, що передбачав панування прямої системи народовладдя, яка ґрунтувалася на вільному виявленні волі народу на колективних зборах, та обранні контрольованих ними (зборами) керівних осіб.
Звичайно, за таких умов країна не могла мати ніякого апарату централізованого керування, вона взагалі не знала, що таке централізація і зосередження влади в руках однієї чи кількох осіб протягом тривалого часу. Свободолюбні та гордівливі від природи люди України просто не сприймали будь-яких спроб накинути їм чиюсь сторонню волю, бо горда непокора совісті од повоювання, як раніше казали, одвічний Заповіт Батька Кола та Даж-Землі Грозової: не сприйняття зверхності над собою та в собі, що означав не багато, не мало, а саме принцип всієї соціальної організації українців рівно як і регулятор їх взаємовідносин між собою, бо враховував психологічні особливості народу, чия горда непокора совісті не дозволяла прийняти чиюсь зверхність над собою.
Не зважаючи на те, що централізована влада в Скупі була відсутня, держава, точніше протодержава, все ж існувала. Наявні були її інші атрибути – територія, на якій мешкало цілком конкретне населення та відповідна організація суспільства згідно зі Звичаєвими принципами, за дотриманням яких слідкував не поліційний апарат, а сам народ. Всі роди в основі свого життя дотримувалися своєрідної Конституції-Звичаю, що визначав загальні принципи господарювання та форми взаємовідносин між людьми, що жили в краю.
За Звичаєм українським, збереженим за переказами (цитується за Косуха О., Вільний спосіб життя, На правах рукопису, Київ, 2005):
1. Правотворча та судова влада у Скупі Українській належала народу, який був об’єднаний у громади за місцем проживання і здійснювалася через народні збори-сходки або Кола. Останні називалися так тому, що під час зборів люд ставав у коло, що символізувало батькову справедливість межи своїми дітьми, яка виявлялася у рівності всіх, хто на ньому (колі) стояв.
2. Виконавча влада була виборна на всіх рівнях соціальної організації і на зборах-колах називалася Урядом від того, що виборні на керування особи ставали впоперек Кола у ряд і від того отримували право маніфестувати колективну волю громади за межі Кола. Влада була обов’язково змінювана через деякий термін – з урядників знову в народ, правлячої династії не існувало.
3. Громада завжди робила перерву у владі на певний час для тих родів, які давали найбільше урядників, щоб не утворювалася відірвана від інтересів народу знать та запобігаючи цим самим різноманітним зловживанням владою.
4. Передаючи на певний час всю повноту влади виборним особам, громада постійно контролювала їх діяльність. У випадку зловживань негайно переобирала своїх урядовців і, якщо треба було, карала винних. Правило діяло і у зворотному напрямку – могли покарати також тих, хто безпідставно звинувачував представників влади.
5. Земля споконвіку вважалася Святою-Матір’ю і не підлягала купівлі-продажу. Була загальнонародною власністю, якою розпоряджалися на місцях громади, передаючи її у користування тим своїм членам, хто мав змогу її обробляти.
6. Земельні наділи належали окремому роду і передавалися у спадок, а за відсутності такої можливості, поверталася назад, до резервного фонду громади, що являв собою землю колективного користування, але не продавалися.
7. Процес обміну продуктами виробництва, а згодом торгівля, між громадами знаходилися під колективним контролем, що передбачав, у разі потреби, розосередження одноосібно накопичених багатств. Наймана праця не використовувалася.
8. Будь-який член громади мав право як залишити її разом з набутим своєю працею майном, так і вільно повернутися назад до громади.
9. Громада проміж себе сама судить злочинців і карає їх. Тих, хто не дотримувався Слова-договору та Звичаю, виганяли навіть усім родом чи племенем, а чужих, які приходили і не бажали приймати український спосіб життя – не пускали. Від того й “... нікому не було вільного ходу через родові землі її, поки Слова, Звичаю та землі своєї трималися”.
10. Народ був озброєний і об’єднаний у військову організацію за місцем проживання, у громадах. Кожен чоловік був Воїном. Заборонялося вести загарбницькі війни.
4. ЗВИЧАЄВІ НАЧАЛА-КОНИ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Опираючись на духовні начала розвитку культури, наші пращури будували державу звичаєвого устрою. Дозволю собі навести два основні начала звичаєвого устрою (цитується за Др. Мефодій Константінов та ін., Учитель, Софія, 1947):
- Коли народ чи культура відхиляються від правил розвитку, від Правил Розумної Природи, вони рухаються до виродження.
- В кожну епоху народові надаються ідеї, як горішні, так і нижні. Сприйняття перших підносить культуру, а неприйняття їх призводить до занепаду та виродження.
Наші пращури знали також і основні відправні точки в історії культури. Нижче наводиться ці чотири точки-принципи (цитується за Др. Мефодій Константінов та ін., Учитель, Софія, 1947):
- Перша – насильство (примус). Насильство у собі має тваринний елемент, тому що насильство – це основне правило тваринного світу. Але насильство, як правова норма, з’являється тільки у людському суспільстві. Натомість насильство породжує нерозумні обмеження. Наш звичай говорив, що коли починається насильне обмеження людських думок, почуттів та дій, у світ приходять нещастя та катастрофи.
- Друга – право (юстиція). Над світом насилля височить світ права. В життя приходить ідея про право. Поява ідеї про право ознаменовує вихід з тваринного світу і входження до світу людського. Право виникає як чисто механічний процес задля нейтралізації насилля. Право, як сума норм поведінки, накладається державним інститутом зовнішнім чином, силою погрози, правовим примусом. Тобто, утримання від злочину є не плодом розумного самоконтролю, а наслідком страху перед державою.
- Третя – справедливість (мораль). Право є кроком вище від насилля. Справедливість є кроком вище від права. Справедливість відкидає будь-які переваги, будь-які інтереси якихось класів, кланів, еліт, які за допомогою державного механізму можуть використовувати правові норми задля своїх власних чи групових інтересів.
Саме таку картину ми бачимо зараз, через відсутність у нормах нашої Конституції Принципу Справедливості.
- Четверта – любов. Над цими трьома принципами – насиллям, правом та справедливістю височить любов, як найвища мета Буття. Люблячи, людина слугує добру, працює задля піднесення всіх істот. Людина живе заради любові, котра є метою світобудови.
Отже, абстрагуючи ці відправні точки на сучасний рівень знань та культури українця, треба сказати, що:
Насилля має відношення до старозаповітної епохи темряви.
Право має відношення до новозаповітної епохи, новозаповітної культури – культури спокуси.
Справедливість має відношення до світу Прави, праведного світу.
Любов пов’язана зі світоглядом учня – нової людини, людини нової епохи.
Знаючи, що духовною парадигмою праукраїнців було Відо-Вістичне Православ’я, яке не було релігією у сучасному розумінні цього слова, а було способом життя праукраїнця, тобто Звичаєм, канони якого надавали Знання людині про божественний світ та про життя ЗА КОНАМИ ПРАВИ і відкидали старозаповітне насилля та новозаповітні спокуси, сучасна Конституція має прийти до принципів СПРАВЕДЛИВОСТІ (ПРАВИ) та стати “стартовою площадкою” для впровадження за деякий час в Україні нової Конституції – Конституції Любові, Мудрості та Істини.
5. МОРАЛЬНА ДЕРЖАВА
Відповідно до Теорії систем, сім параметрів: цілісність, розвиток, традиційність, самоорганізація, гомеостаз, мінливість та збуренність є достатніми, щоб система стала самодостатньою та стабільною.
Прийняття цих семи принципів до Конституційних Конів та, як наслідок, до життя - реанімує та одухотворить державу. Ці принципи забезпечать виживання держави за екстремальних умов і стануть джерелом внутрішньої сили у еволюційних перетвореннях людини. А держава, що оживила Звичай, стає одухотвореною, і її духом стає мораль.
Сучасне демократичне правління має успіх у тих країнах, де державне право відповідає моральним принципам і написане не для сьогоденної вигоди, не для досягнення особистого зиску можновладців і навіть не для сьогоднішніх вимог народу, а тільки і тільки тоді, коли право відповідає інтересам майбутнього суспільства держави та вимогам соціальної еволюції.
Сьогодні нам вбивають у голову всі переваги так званої правової держави, що має будуватися на принципах римського права. Але її відрізняє від Звичаєвої держави, держави - побудованої на принципах моралі те, що правила, які приймає правова держава, мають підтримуватися репресивними органами – поліцією, прокуратурою, судами тощо. В той же час у Звичаєвій державі працює не примусовість, а принципи етики, які збігаються з суспільною мораллю і підтримуються суспільною думкою.
На противагу римському праву древнє руське звичаєве суспільство базувалося не на забороняючих правилах, а на сумлінні громадян. Згадаймо, як писав візантійський історик Прокопій Кесарійський про слов’ян: “У слов’ян не було держави, всі закони у них були у голові”. Адже візантійці, базуючи свої державницькі принципи на юдейській Торі з її написаними для юдеїв 613 міцвот, вважали, що без міцвот (догм) не існує і держави.
Мораль в першу чергу призначалася задля збереження сім’ї, роду, громади, держави. Саме збереження, а не руйнування. Згадайте-но “Моральний кодекс будівника комунізму”. З його 12 пунктів 4 пункти вимагали від людини непримиримості та нетерпимості. Якби всі комуністи жили за цим кодексом, комуністична партія б розвалилася не в 1991 р., а значно раніше, через те, що непримиримість та нетерпимість є руйнівними принципами.
Коли право держави опирається на звичаєву мораль, суспільство процвітає, а народ благоденствує. Так було у древній Індії під час правління царя Ашока. Так було у Спарті з часів її фундації законотворцем Лікургом. Сучасне економічне чудо Японії та Південної Кореї також базується на синтезі моральних норм із правом держави, опираючись на традиції роду (Звичай) та інтереси підприємств.
Мета Звичаєвої держави – створення суспільства з умовами існування, пристосованими для розв’язання будь-яких соціальних протиріч, що дає можливість людині реалізуватися та еволюціонувати, тобто задля досягнення Суспільного Блага.
-------------------------------------
В тему:
Як насправді відбулося хрещення Русі князем Володимиром
Реформація: 25 пунктів
Перезаснування держави
«Буття українців – 3»: єдність, організованість, фундаментальність
Гіперборійські традиції українців
Останні записи