Семінар був організований незалежним культурологічним часописом “Ї”, польсько-американсько-українською ініціативою про співпрацю (PAUCI), Інститутом соціології Варшавського університету та Українським католицьким університетом. У ролі “хедлайнера” семінару виступав відомий і впливовий польський інтелектуал професор Здіслав Найдер, співдоповідачем виступив професор Київського славістичного університету Вадим Васютинський, вів семінар редактор журналу “Ї” Тарас Возняк.

Найбільше питань, що природньо, викликав найдовший виступ – доповідь пана Найдера, назва якої повторювала назву семінару. Мотто доповіді, за яке пан Здіслав взяв цитату українського історика Ярослава Грицака, про те, що “вільна і сильна Україна є шансом існування стабільної Европи” могло потішити самооцінку гонорових галицьких інтелігентів, які заповнили конференц-зал УКУ. Проте подальший виклад, як на мене, скоріше констатував той факт, що ні Україна, ні Польща не є ані сильними, ані вільними. І як такі, в сьогоднішньому їх стані, є скоріше каменями на шиї Европейської спільноти.

Польський гість почав з констатації очевидних фактів “шизоїдності” (роздвоєності) української зовнішньої політики, відчутної дистанції між проєвропейськими деклараціями українських можновладців і їх конкретними політичними діями, констатації невідповідності української ситуації у сфері дотримання прав людини і побудови громадянського суспільства стандартам ЄС. Можна цілком погодитись із Здіславом Найдером в тому, що за такої ситуації інтеграція України до ЄС виглядає доволі примарною. Проте подальші тези Найдера виглядали більш ніж сумнівними. Тим більше, що звучать вони з вуст деяких польських і українських політиків вже більше десяти років.

Найбільш типовою серед них стало твердження про ексклюзивність Польщі, як “адвоката” України та її “поводиря” на шляхах інтеграції до Європейського Союзу. Зі слів Здіслава Найдера випливало, що Польща є єдиною європейською країною яка хоче бачити Україну повноправним членом ЄС. Головні ж системотворчі сили Європейської спільноти - ФРН та Франція - всіма силами лобіюють вступ до ЄС Туреччини, яка, таким чином, є головним конкуретом України у її євроінтеграційних прагненнях. Звичайно, на думку пана Здіслава, що після вступу Польщі до ЄС, її державці будуть виконувати функції “поводиря” та “адвоката” з іще більшою інтенсивністю та ефективністю.

Полишаючи за межами дискусії “турецько-французсько-німецьку” проблему, варто детальніше зупинитись на проблемі польського євроінтеграційного “поводирства” України.

Насамперед, доволі сумнівними виглядають викладені паном Найдером причини такої “любові” Польщі до України. Адже розповіді про те, що залежність польської культури від таких “територіально українських” явищ, як українська школа у польській літературі, важливість Львова, як багатосотлітнього польського науково-культурного центру, зрештою, про те, що без України Польща мусіла б ампутувати частину своєї культури, спричиняє прагнення польської еліти бачити Україну конче в єдиному європейському просторі з Польщею, нагадують подібні прагнення деяких російських діячів бачити Україну теж в єдиному, але іншому, евразійському, “просторі”. Зрештою розповідь пана Найдера про проблеми із створенням музею Словацького в Кременці нагадує публікації деяких російських видань, про проблеми, скажімо, музею Чехова в Ялті чи щось подібне. І хоча пан Найдер кілька разів наголошував на тому, що він категорично проти ревізії україно-польських кордонів і взагалі не є польським шовіністом, “приховані змісти” цих його тверджень можуть стати в майбутньому причиною багатьох непорозумінь між польською та українською елітами.

Та найбільшим аргументом проти перспективності польського “поводирства” виявилася очевидна констатація паном Найдером факту аутсайдерства Польщі на європейській політичній сцені. Насамперед, відомим є факт, що існують доволі потужні сили як у Польщі, так і за її межами які не хотіли б бачити Польщу членом ЄС. І їхня активізація напередодні наступного польського референдуму, щодо інтеграції до Європейського Союзу, примушує замислитись над причинами, що породили явище “євроскептицизму” в Польщі. Активна антиінтеграційна компанія, розгорнута Об’єднанням польських родин, “Самообороною” та Радіо “Марія”, доволі сильно впливає на масову свідомість поляків. І навіть якщо результати референдуму виявляться позитивними для прихильників євроінтеграції, або в обхід можливих негативних щодо вступу до ЄС результатів, польський парламент все одно ухвалить рішення про вступ (а такий варіант Здіслав Найдер не виключає), “антиЄСівська” позиція значної частини поляків так чи інакше все одно впливатиме на внутрішню та зовнішню політику Польщі.

До того ж, активна проамериканська політика польських урядовців під час іракської кризи значною мірою маргіналізує політичні впливи Польщі на європейському континенті. Сам пан Найдер визнає цей факт. Як і той, що політика Польщі щодо іракської проблеми заважає польським урядовцям ефективно протегувати українські інтереси в європейських структурах.

До того ж варто додати, що така позиція може в дальшій перспективі призвести до загострення давніх польсько-німецьких суперечностей, факт існування яких в данний час польський гість активно заперечував. За такої ситуації факт польського “проводирства” може швидше зашкодити Україні в її європейській політиці, ніж допомогти їй в процесі інтеграції до євроструктур.

Та найбільший сумнів в дієвості польської протекції української інтеграції в Європу викликала відповідь пана Найдера на запитання якогось львівського журналіста про те, чому представники польської еліти обирають місцем для налагодження українсько-польського діалогу обтяжену історичними проблемами в стосунках з Польщею Галичину, а не позбавлену таких проблем і до того ж більш економічно розвинуту Східну Україну. Здіслав Найдер пояснив даний факт тим що, виявляється, до Галичини дешевше добиратися, та й розмовляти з гоноровими але небагатими галичанами набагато легше ніж зі східноукраїнськими олігархами. Тим самим пан Здіслав констатував очевидну економічну та геополітичну неспроможність польської еліти. Неспроможність говорити на рівних з усією Україною, а не лише з її економічно відсталими регіонами.

На завершення варто навести кілька висновків. Можливо українська політична еліта нині і сліпа, але чи зрячим є польський “поводир”, і чи не нагадуватиме рух України до ЄС за сприяння Польщі відому картину із зображенням череди сліпців, що намагаються кудись один-одного вивести?

Вихід з цієї ситуації може бути лише один. І Україна і Польща повинні для початку стати суб’єктами регіональної політики на сході Європи, а не місцем зіткнення різнорідних зовнішніх впливів. Крім того, і українці і поляки повинні говорити один з одним і з іншими на рівних, не обтяжуючи себе ролями “поводирів” і “сліпців”. За таких умов українсько-польські стосунки принаймні матимуть якийсь логічний і розумний характер. І лише за таких умов можна буде говорити бодай про мінімальну координацію зовнішьої політики наших країн.