Пертурбації політичного життя змушують суспільство подивитися на події осені-зими 2004 року з дещо іншого ракурсу. Переоцінка Помаранчевої революції, яка має місце в поглядах значної частини тих, хто стояв на Майдані, спонукає задуматися над тим, що таке «День свободи» і чи має він право на існування.

Перше, що спадає на думку як характеристика новоявленого свята, є те, що святом як таким воно є лише для частини суспільства. Та й та частина, з огляду на політичні події в державі, постійно зменшується. Звідси резонне запитання: чи варто на державному рівні відзначати день, який є святковим лише для частини громадян? Якби, скажімо, політична ситуація для «помаранчевих» розвивалася у руслі збереження тої народної підтримки, що була раніше (тобто вони мали довіру як мінімум у 52 відсотків виборців, як це було 2004 року на президентських виборах), тоді, справді, можна було б говорити про загальнонаціональний характер свята. Відповідно, не викликала б жодних запитань необхідність відзначення цього свята на державному рівні. Але зараз всі «помаранчеві» навіть вкупі такої підтримки не мають.

Іншою, не менш важливою причиною того, чому «День свободи» не повинен мати державного статусу, є контраверсійний характер сприйняття Помаранчевої революції суспільством. Отже, відзначення її річниці – черговий фактор роз’єднання нації. Більше того, прихильники «не помаранчевих» сил матимуть аргумент щодо президентської політики насаджування їм певних, неприйнятних для них, цінностей. І аргумент цей буде справедливий.

Третє, чому «День свободи» не повинен мати державної підтримки. Власне, не зрозуміло, чому цей день є днем свободи і здобуття якої свободи слід святкувати. Адже до 2004 року ми не жили при рабовласницькому ладі, навіть не у тоталітарній державі. Принаймні, де-юре ми мали найдемократичнішу Конституцію в Європі та всі свободи. Де та межа, перейшовши яку, суспільство отримало свободу? В даному випадку можна говорити не про здобуття свободи, а про зміну правлячих еліт та стилю їх управління. Та й то про зміну тимчасову, горизонтальну.

Реально, крім збільшення простору свободи слова, інших свобод і прав, суспільство не отримало більше нічого. Викликає подив нав’язлива ідея залишків «помаранчевих» при владі святкувати цей бутафорний «День свободи», коли не мають статусу державного свята в багатьох країнах Східної Європи дні, що знаменували початок або перемогу «оксамитових» революцій кінця 80-их – початку 90 років. А їм справді є що святкувати! Повалення прорадянських комуністичних режимів дало справжню свободу і демократію цим країнам. Але, схоже, громадяни тих країн більш прагматичні і не витрачають час на сантименти пам’ятним, але вже далеким і не зовсім актуальним датам. В нас же свято готові ліпити з будь-якого приводу і підносити його в ранг історичної події. А, може, це своєрідна віддушина для Президента Ющенка – так він має можливість втекти у минуле, де почував себе справжнім лідером, не так як зараз.

Ще одна причина, чому святкувати нічого, є буквальна зрада лідерами Майдану своїх прихильників. Власне, святкувати повинні тільки Ющенко з «любими друзями» та Тимошенко, які отримали доступ до державного корита. Що повинен святкувати простий народ, коли його вчорашні вожді не тільки не виконали жодної обіцянки, а й вступили в альянс з лютими ворогами? Дискредитують саме свято і себе (хоча куди вже більше?!) колишні лідери Майдану, борючись за монополію на нього. Мовляв, ми більш «помаранчеві», ніж інші, ми були і залишаємося з народом, а ви – ні, ми не зрадили людей, а ви вступили у спілку з Януковичем.

Щодо останнього, то не зрозуміло, чому альянс з Януковичем автоматично є зрадою Майдану. Адже якщо послухати більшість учасників тих подій, то виходили вони на вулицю не проти Януковича, а заради того, щоб відстояти своє право обирати. Тоді навіщо бідному Ющенкові дорікати формальною співпрацею з сьогоднішнім прем’єром? Чи, можливо, Янукович-2004 був синонімом запречення права обирати? Якщо так, то чому нова влада не покарала винних у фальсифікаціях, до яких нібито причетний Віктор Янукович? З іншого боку, якщо не покарала, то значить не було за що. Всі ці питання риторичні і набили оскомину. Просто так вже набридло спостерігати безконечне розігрування карти Майдану, це показушне змагання за найбільшу відданість його ідеалам!

Справжні батьки Майдану не змагатимуться, а вчинять, як жінка з біблійної легенди про царя Соломона, яка відмовилася від своєї дитини заради того, щоб залишилось живим її дитя. А народ, на взірець Соломона, сам визначить, хто насправді залишився вірним Майдану та його ідеалам. А поки що, як у Шекспіра – нема повісті сумнішої на світі, ніж повість про Майдан...