Відбудеться концерт "Кобзарська Покрова"
09/28/2006 - 12:03
Відбудеться концерт "Кобзарська Покрова"
Світ
Проект «СЕНСАР»https://www.ar25.org/node/10300
Image
Концерт відбудеться 14 жовтня о 17:00 У приміщенні «Культурно-мистецького центру» (вул. Iллінська 9).
У вечорі візьмуть участь: Микола Товкайло, Тарас Компаніченко, Ярема Шевчук, Олесь Санін та інші.
Вхід вільний.
Щороку протягом століть кобзарські цехові братства розпочинали свої мандрівки Україною на Трійцю, а завершували на Покрову. Цьогорічна "Кобзарська Покрова" у Києво-Могилянській академії – добра нагода послухати традиційні епічні твори, що пережили не одне століття, а також пісні побутові та жартівливі, народні танці, імпровізації, авторські пісні.
В українській культурі з давніх давен природно співіснували кобзарство (духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя) і бандурництво (світське музикування, поширене серед інтелігенції та селян). У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті були кобзи. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, і все менше козаків та старшини грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності. Надзвичайно високим був моральний авторитет цих мандрівних філософів-митців. Кобзарем міг стати далеко не кожен. Хлопці обирали собі вчителя і від нього протягом 3-4 років навчалися грати й співати, опановували цехові звичаї. Отримавши “визвілку” (склавши своєрідний екзамен), молоді кобзарі вступали до братства. Кожне братство гуртувалося довкола однієї з церков повіту і мало свою цехову корогву. Кобзарі мали свою таємну – "лебійську" – мову, таємні пісні, танець і власне бойове мистецтво.
Після революції 1905 року, з подихом волі бандура вийшла за межі селянства. Як і за княжих та козацьких часів, вона знову ставала одним з основних елементів національної культури.
У 1920-30-х роках наново писалася історія України, створювалася “українська радянська” культура. У тоталітарному суспільстві вияви свободи не просто обмежувалися — їх знищували і стирали з людської пам’яті. Кобзарство, що традиційно було покликане формувати громадську свідомість та спонукати людей до захисту своїх прав, та ще й наскрізь християнське, заважало новій владі. Кобзарям було заборонено подорожувати. Співати можна було лише зі сцен у час, призначений владними органами. Звісно, все це похитнуло серед селян моральний авторитет співців, як людей Божих, вільних. З репертуару бандуристів було вилучено псалми та багато дум. Порожнини заповнено витворами радянських композиторів та революційними піснями. Після трагічного “з’їзду” в Харкові 1934 року, після якого зникли біля 200 кобзарів, традиція занепала. Повоєнна бандура поєднувалася з традиційною хіба що назвою. Було змінено гармонійно-ладову структуру, звучання, розмір і вагу, репертуар. Головна мета кобзарства — доносити розуміння історії, будити волю, вселяти віру — відійшли на другий план, а наперед вийшло академічне виконавство. Повністю замовчувалися торбан, колісна ліра та інші українські інструменти. Стиралися з пам’яті моральні засади і світогляд кобзарських об’єднань. Внаслідок тривалого втручання авторитарної влади мало не втратилося розуміння вартості й суті традиції.
Але кобзарська традиція, не зважаючи ні на що, таки дійшла до наших днів – завдяки художникові й музиканту Георгію Ткаченку (1898–1993). Він перейняв її ще юнаком від одного з кращих тогочасних кобзарів – Петра Древченка, і в 1970-х роках став засновником Київського кобзарського цеху. Його послідовники Микола Товкайло та Микола Будник опанували мистецтво і світоглядно-філософські надбання кобзарства і передавали їх молоді. Протягом тривалого часу кобзарське об’єднання існувало в підпіллі.
Нині цехові братчики мандрують Україною, співають і влаштовують виставки традиційних музичних інструментів. І, звичайно ж, реконструюють музичні інструменти за старовинними зразками – бандури, колісні ліри, гусла, кобзи, торбани і гудки. У репертуарі цехових співців – думи, історичні пісні, псальми, пісні побутові та жартівливі, народні танці. Окрім традиційних співецьких та інструментальних творів виконуються імпровізації, фольк-авангард, співана поезія, авторські пісні тощо.
Для довідок 425 21 54
+38 050 9740811
[email protected]
----------------------------------------------------
В тему:
Яке мистецтво приваблює істинних арійців
Толока на Тарасовій хаті
Мова і війна
Проект Сенсар: мова, одяг, Лінукс
У вечорі візьмуть участь: Микола Товкайло, Тарас Компаніченко, Ярема Шевчук, Олесь Санін та інші.
Вхід вільний.
Щороку протягом століть кобзарські цехові братства розпочинали свої мандрівки Україною на Трійцю, а завершували на Покрову. Цьогорічна "Кобзарська Покрова" у Києво-Могилянській академії – добра нагода послухати традиційні епічні твори, що пережили не одне століття, а також пісні побутові та жартівливі, народні танці, імпровізації, авторські пісні.
В українській культурі з давніх давен природно співіснували кобзарство (духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя) і бандурництво (світське музикування, поширене серед інтелігенції та селян). У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті були кобзи. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, і все менше козаків та старшини грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності. Надзвичайно високим був моральний авторитет цих мандрівних філософів-митців. Кобзарем міг стати далеко не кожен. Хлопці обирали собі вчителя і від нього протягом 3-4 років навчалися грати й співати, опановували цехові звичаї. Отримавши “визвілку” (склавши своєрідний екзамен), молоді кобзарі вступали до братства. Кожне братство гуртувалося довкола однієї з церков повіту і мало свою цехову корогву. Кобзарі мали свою таємну – "лебійську" – мову, таємні пісні, танець і власне бойове мистецтво.
Після революції 1905 року, з подихом волі бандура вийшла за межі селянства. Як і за княжих та козацьких часів, вона знову ставала одним з основних елементів національної культури.
У 1920-30-х роках наново писалася історія України, створювалася “українська радянська” культура. У тоталітарному суспільстві вияви свободи не просто обмежувалися — їх знищували і стирали з людської пам’яті. Кобзарство, що традиційно було покликане формувати громадську свідомість та спонукати людей до захисту своїх прав, та ще й наскрізь християнське, заважало новій владі. Кобзарям було заборонено подорожувати. Співати можна було лише зі сцен у час, призначений владними органами. Звісно, все це похитнуло серед селян моральний авторитет співців, як людей Божих, вільних. З репертуару бандуристів було вилучено псалми та багато дум. Порожнини заповнено витворами радянських композиторів та революційними піснями. Після трагічного “з’їзду” в Харкові 1934 року, після якого зникли біля 200 кобзарів, традиція занепала. Повоєнна бандура поєднувалася з традиційною хіба що назвою. Було змінено гармонійно-ладову структуру, звучання, розмір і вагу, репертуар. Головна мета кобзарства — доносити розуміння історії, будити волю, вселяти віру — відійшли на другий план, а наперед вийшло академічне виконавство. Повністю замовчувалися торбан, колісна ліра та інші українські інструменти. Стиралися з пам’яті моральні засади і світогляд кобзарських об’єднань. Внаслідок тривалого втручання авторитарної влади мало не втратилося розуміння вартості й суті традиції.
Але кобзарська традиція, не зважаючи ні на що, таки дійшла до наших днів – завдяки художникові й музиканту Георгію Ткаченку (1898–1993). Він перейняв її ще юнаком від одного з кращих тогочасних кобзарів – Петра Древченка, і в 1970-х роках став засновником Київського кобзарського цеху. Його послідовники Микола Товкайло та Микола Будник опанували мистецтво і світоглядно-філософські надбання кобзарства і передавали їх молоді. Протягом тривалого часу кобзарське об’єднання існувало в підпіллі.
Нині цехові братчики мандрують Україною, співають і влаштовують виставки традиційних музичних інструментів. І, звичайно ж, реконструюють музичні інструменти за старовинними зразками – бандури, колісні ліри, гусла, кобзи, торбани і гудки. У репертуарі цехових співців – думи, історичні пісні, псальми, пісні побутові та жартівливі, народні танці. Окрім традиційних співецьких та інструментальних творів виконуються імпровізації, фольк-авангард, співана поезія, авторські пісні тощо.
Для довідок 425 21 54
+38 050 9740811
[email protected]
----------------------------------------------------
В тему:
Яке мистецтво приваблює істинних арійців
Толока на Тарасовій хаті
Мова і війна
Проект Сенсар: мова, одяг, Лінукс
Останні записи