У довідниках говориться, що В'ячеслав Володимирович Кантор народився у вересні 1953 року в Москві. У 1976 році закінчив Московський авіаційний інститут імені С. Орджонікідзе за фахом "інженер- системотехнік". Після закінчення інституту займався науковою працею в МАІ ім. С. Орджонікідзе, науково-виробничому об'єднанні "Спектр". Почесний громадянин Великого Новгорода, де, до речі, на свої гроші побудував синагогу. Суха інформація, яка прикриває досить насичену, а місцями загадкову, біографію...

З 1989 до 1993 року Кантор займав посаду генерального директора російсько-американського підприємства «Інтелмас» (інтелектуальні матеріали і системи). У 1993 році очолив Новгородське АТ «Акрон». Через рік до складу компанії було включено АТ «Дорогобуж» (Смоленська область). Обидва підприємства, основним продуктом яких є мінеральні добрива, зуміли успішно ввійти в ринок і твердо стати на ноги.

Скоординувавши діяльність підприємств на зовнішньому і внутрішньому ринках, Кантор вніс особистий вклад у становлення ефективного, комплексу з випуску і реалізації азотних і комплексних мінеральних добрив, що динамічно розвивався. За кілька років компанія збільшила свій річний оборот майже втроє, довівши його до 500 мільйонів доларів. За цим показником «Акрон» ввійшов до числа 40 найбільших підприємств Росії. У 1997, 1998 і 1999 роках він перемагав у конкурсі «Кращі російські підприємства», проведеному Торгово-Промисловою палатою РФ і Російським Союзом промисловців і підприємців. Варто додати, «Акрон» володіє контрольними пакетами акцій ще двох дочірніх підприємств – ВАТ «Страхова компанія «Благовіст» і ЗАТ «Інжсервіс». Говорять, і небезпідставно, що весь експорт мінеральних добрив, 98 % від виробництва «Акрона» і «Дорогобужа», Кантор «загнав» у Китай. У тій же країні купив і модернізував завод, який назвав «Хунжи-Акрон».

До слова. В'ячеславу Кантору не далека доброчинність, на яку він не скупиться витрачати мільярди доларів. Він також був засновником і членом Президії Національної інвестиційної Ради Росії.

Як можна помітити, кар'єра у В'ячеслава Кантора складалася досить успішно. І це при тому, що в історії його родини не завжди усе було безхмарно... Батько В'ячеслава Кантора – Володимир (Зеєв) – уродженець м. Запоріжжя (Україна), учасник Великої Вітчизняної війни, кавалер багатьох орденів і медалей. Довгий час працював директором Сокольницького універмагу в Москві. Був засуджений. За однією з версій, за валютні махінації, як учасник резонансної «брильянтової справи». За іншою – за розкрадання в особливо великих розмірах у зв'язку зі справою магазина «Океан». Помер у в'язниці в 1989 році, ледь почавши відбувати призначений судом 8-річний термін.

До слова. У передмісті біблійного Хаврона Кірьят-Арба В'ячеслав Кантор відкрив і справно фінансує спортивно-стрілецький клуб імені свого батька.

В'ячеслав Кантор має громадянські паспорти двох країн – Росії та Ізраїлю. Із середини 90-х років постійно живе з родиною в Женеві (Швейцарія), в одному з найдорожчих районів. Там же, у банках, акумулює свій валютний виторг від російського бізнесу. Правда, злі язики стверджують, що основну частину доходів Кантор ховає за океаном – у Панамі. Його вілла «Люкенгуа», розташована на березі Женевського озера, оцінюється в кілька мільйонів доларів. За інформацією різних джерел, віллу і родину господаря охороняє взвод ізраїльських спецназівців. У пресу нерідко потрапляла інформація про грандіозні банкети, які закочував Кантор для «вузького кола», чисельністю в 500 осіб. Серед гостей помічалися видні російські – і не тільки російські - політики і бізнесмени.

До слова. У 1999 році російська Міжвідомча балансова комісія під керівництвом Петра Карпова нарахувала не одну сотню мільйонів доларів, «виведених» з Росії В'ячеславом Кантором. Не виключено, що за останні роки ця сума значно зросла. Тому, показуватися на батьківщині Кантор, напевно, побоюється. І не даремно. Приклад Ходорковського перед очима

P.S. Питання на засипку: що може нарадити пан Кантор Президентові України?