Телеграм-канал Олександра Ружанського публікує цікавий текст.

Поки раби живі, вони раді смертям інших ув'язнених. 

Наглядачі сказали, що за тих, хто втік, будуть бити решту, і ось колишні "інтелектуали", "не бидло" втрачають подобу людини, і вже за ноги стягують будь-кого, хто спробував махнути через паркан.

Їхня зловтіха заснована на безсиллі та рабстві. Їм навіть не спадає на думку, що для вільної людини ризик смерті як такої – вторинний. Тобто, цей ризик і так вічний та неминучий, ризик супроводжує все велике та живе у цьому світі.

Те, що тебе справді характеризує, – це як ти жив, і чи ти помер відповідно до своїх ідеалів.

Зойк типу "йому не допомогли права людини" – рівнозначний питанню: "навіщо ти жив вільно і з гідністю, якщо все одно помер?"

І тут раб ніколи не зрозуміє вільну людину.

Для раба точка відліку – це його спроби утриматися за життя і певний умовний "добробут". Неважливо, якого життя, неважливо, наскільки ілюзорна "безпека" або наскільки короткостроковим є добробут, не важливо, наскільки все просякнуте приниженнями – зате поки що живі.

Це – не любов до життя, що неодмінно має певні якості та умови. "Дайте мені свободу або дайте мені смерть". Так говорили в середньовічній Америці. Це – просто прагнення існувати. Воно настільки переплетене з рабською сутністю, що не має ніякої далекоглядної прагматичності (чим різко відрізняється від будь-якого "виживання", або навіть соцдарвінізму). 

Тут нема об'єктивного розрахунку. Тут розрахунок не йде далі "наглядач нас битиме через тебе!" Рабська сутність напрочуд примітивна і часом абсурдна, і це вже на своїй шкурі випробували всі, хто тягнув когось з рабства.

Якщо людина жила як вільний громадянин, то всі її ризики та вчинки – частина вільного життя. Для неї гідність і самоповага – це взагалі неодмінна умова, щоб назвати існування життям. Смерть – не трагедія сама по собі. Смерть – трагедія, тільки якщо щось не те було з життям (тобто воно було занадто коротким або завершилося через зовсім безглуздий збіг обставин). Якщо 100-річний старий вмирає – це не трагедія. Те ж саме, якщо вмирає людина, якій не соромно за прожите життя.

Все це можна проговорити та написати, але неможливо вкласти комусь самоповагу або честь у зрілому віці.

Вільній людині важко пояснити рабу ту гидливість, яку вона відчуває, коли раб вихваляє Сталіна або Мао, особливо коли наводить мега-аргумент типу "натомість комуналку давали!"

Для вільної людини, якщо хтось втік із концтабору в Сибіру, ​​але замерз – не аргумент залишатися в концтаборі. А для раба це свідчення, що треба було слухатися начальника табору.

І те саме зараз з Qr-кодами, сертифікатами й ковід-істерією.