Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
Приховані небезпеки. Нині у вас є спільний ворог. Єдине, що об’єднує, — бажання захистити свої кордони. Але що, коли цього вже не буде, буде лише багато людей із різними ідеологіями, розчаруваннями… Маєте загони, які не підпорядковані армії, вони дуже розчаровані державою. Є багато людей на фронті, які зараз воюють у ЗС, але були проти революції. Припустімо, що всі росіяни раптово кудись звалили і війна скінчилася. Уявляєте, як вибухнуть усі ці приховані речі? Я бачила, як за тиждень таке сталося в колишній Югославії. Усі ніби подуріли, друзі вбивали друзів, нація збожеволіла.
Звісно, є інший сценарій, і я дуже на нього сподіваюся. Є люди, які важко працюють, щоб створити щось інше. Їх мало, але вони є.
Що далі. Військові злочини трапляються з обох боків. Так було завжди. Зараз ламають добровольчі батальйони. Це небезпечна практика, яка тільки посилює напругу. Рано чи пізно вам ще доведеться мати справу із сепаратистами, вони не росіяни, а такі зіпсовані українці. І доведеться щось вирішувати з ними, шукати компроміс. Якби Україна могла запровадити комітети правди, як це зробили в Південній Африці, тоді йшлося б не про покарання, а про зцілення. Мова, зокрема, про беркутівців, які стріляли на Майдані. Я була в ПАР і бачила ці комітети. Там було дуже багато викликів, багато полісменів, які викрадали, катували, вбивали, ґвалтували людей. Але, зокрема, завдяки КП, що були в кожному селі, не почалася громадянська війна, коли впав апартеїд.
Як це працювало. Усе село сходилося й слухало, а людина говорила, зверталася до своїх жертв і розповідала про власні гріхи: ми вбили тих-то й тих, там їх поховали. А жертви могли сказати, що вони пережили, як вони зляться. У цих комітетах були конфліктологи, психотерапевти, психологи, священики. Село сиділо як свідок, і злочинці мали вибачатися перед жертвами. Дехто це робив із соромом, дехто нещиро, але в тому був ефект зцілення, жертви могли відновити свою правду. Це було важливо ще й тому, що багато людей вважалися зниклими, рідні могли лише здогадуватися, що сталося… А в Руанді вчинили інакше. Там племінне суспільство, два великі племені. Якщо ти вбив сина з іншої сім’ї, мусив пройти певну церемонію й умовно віддати їй своє життя. П’єш спеціальну траву й стаєш сином цієї родини. У них так багато сімей перемішалося. Така їхня духовно-племінна традиція.
Як це зробити в Україні. У колишній Югославії після війни діяв Данський центр. У Сараєві хорвати, серби та боснійські мусульмани мали працювати разом у таких осередках. Мій названий батько був там, я була там. Ми вчили їх, що значить розвивати демократію. Бо це те, про що Східна Європа мало знає. У вас того теж не було. Адже демократія — це не тільки право голосувати на виборах. Головне — моя відповідальність перед суспільством. Багато людей, що зараз на Сході, із західної частини країни. Вони воюють із солідарності. Але якщо це лише солідарність до країни, до землі, а не до людей, тоді у вас проблема.
Найбільший виклик — солдати не хочуть говорити з психологами. І абсолютно не хочуть — із військовими психологами
Усі війни однакові. З одного боку, всі вони трохи різні. З другого — якщо відступити й подивитися згори, то більшість із них після Другої світової — це війни грошей. Але людей якось треба примусити піти воювати, тому й створюється навколо багато емоційних речей. Треба запитати: а хто збагачується на тій війні? Кому це дає прибуток? Точно не тому, хто бився, повернувся додому без рук, без ніг і навіть не може вибити собі пенсію. Ми маємо навчити людей бути вільними, а не рабами. Вільна людина має вибір, робить його. Але найважливіше — вона повинна справлятися з наслідками цього вибору. Не скаржитися на інших, а привласнювати собі відповідальність за свій вибір. Данія не воює в жодній війні, але наші солдати гинуть щодня. Так як у вас. Ніхто взагалі не знає, що насправді у вас є. Усі знають, що є проблема, але як її назвати? Бо ви ніби не в стані війни з Росією, навіть не можете це сказати, інакше буде вторгнення. Не хочете, щоб це називалося громадянською війною. То що ж ви маєте? І в Данії ми маємо те саме: ніби не війна, але солдати гинуть. В Афганістані, Іраку. Вони завжди на передку. За останні 25 років у нас уже 36 тис. ветеранів, а всього населення 5,5 млн. Щось забагато як для країни, у якій немає війни.
Що штовхає людей іти на війну. Є багато причин. Я зустрічала, тих, хто пішов, бо мав травмоване життя і війна для нього — канікули. У декого романтичні ілюзії, дехто йде з ідеєю, дехто через страх перед Росією, а дехто з надією на краще майбутнє, дехто це робить за право говорити рідною мовою. І я так думаю, що глибоко у вашому корінні це такий потяг до свободи, якої у вас ніколи не було. Але було б добре спробувати зрозуміти, а яку свободу насправді ви б хотіли? Бо люди ніби борються в ім’я свободи, але насправді є безліч різних уявлень про неї. Чимало орієнтовані не на майбутнє, а на минуле… І тут, я думаю, якраз моя країна може вам допомогти. Ми дуже давня демократична держава, яка сотні років розвивала демократію. Нас лише один раз окупували нацисти, більше ніхто. І в нас спосіб думання вільних людей. Колись давно ми десь долучилися до постання Києва, і, можливо, нам треба знову прийти, вже не як вікінги, а інакше. Думаю, Скандинавія може щось таке запропонувати Україні. Я не тільки про Данію, а й про Норвегію, Швецію. Насправді в нас дуже багато схожого, немає суто капіталістичного способу життя. У нас є дуже багато речей, які могли б бути корисними, щоб збудувати безпечне майбутнє в Україні.
Про допомогу українським солдатам. Я була тут, коли почався Майдан. Це було дивне відчуття. Ти міг сидіти їсти піцу, а через 20 м уже летіли кулі. Ніби відчинені двері в інший світ. Маю такий досвід із Лівану. Гуляла із сином, оглядала прекрасні руїни часів Римської імперії, а тут постріли. Відразу пригнула сина, і ми з вершини гори почали спускатися в долину. А там, виявляється, ізраїльтяни і «Хезболла» воюють. Можна було сидіти, їсти сандвіч і спостерігати війну… Коли я поїхала з України, ситуація тут погіршилася: захоплення Криму, війна, все дуже швидко, а тут багато людей, до яких я прив’язана. Мені зателефонував Роман Торговіцкій, який теж був на Майдані, він чув, що я щось таке роблю, і через два місяці ми запустили тренінг. Усе було хаотично, але ми впоралися. І багатьом людям справді допоміг перший тренінг. У нас з’явилося кілька потужних ветеранів-котренерів. Потім були другий, третій, на черзі четвертий і п’ятий. З ветеранами працюють команди «Побратими» і «Серце Воїна: Wounded Warrior Ukraine». Уже понад 1 тис. осіб охоплена проектами, і далі це розвиватиметься масштабніше. Зараз маємо команди, у яких є ветерани зі своїм досвідом і психологи та психотерапевти, які також здобули певну освіту й знають, про що потурбуватися в процесі.
Вилікуватися від війни. Найбільший виклик — солдати не хочуть говорити з психологами. І абсолютно не хочуть — із військовими психологами (у нас у Данії), бо бояться, що це зруйнує їхню кар’єру. На цьому й ґрунтувалася ідея моєї програми. Це спало мені на думку в Японії, де я проводила супервізію для нарко- та алкозалежних і багато дізналася про систему анонімних алкоголіків. Подумала, що дещо можна імплементувати в інші системи в суспільстві, коли один знає іншого, рівний рівному.
Тоді багато ветеранів вкорочували собі віку, а газети писали, мовляв, «у нас стільки всіляких пропозицій, чому ветерани ними не користаються?!». Я поспілкувалася з ветеранами із Балкан і почула: «Ми не хочемо говорити з психологами! Що вони знають? Думають, що можуть нас врятувати!». Ветерани дуже гостро відчували, що їх лікують як дітей, із жалістю. І я подумала: взяти солдатів, які теж мають ПТСР, але кращу внутрішню будову, допомогти їм із цим упоратися й одночасно дати певні навички, щоб вони надалі змогли допомагати іншим. Тих, кого не вдалося розкрити, не так багато. Знаю шляхи до кожного, маю певні переваги, розвинула цілу систему, з 22 років працювала в місцях, де точилися війни, була ув’язнена, підстрелена, порізана, мене катували. Є небагато речей, яких я не можу побачити в солдатах, знаючи цей момент: рівний рівному.
Як це працює?
Насамперед, коли працюєш із солдатом, треба говорити його мовою, маєш забути мову психолога.
По-друге, для мене принципово навчати людей гідності й взаємозв’язку.
І по-третє, основний посил — ти не хворий.
У тебе нормальна реакція на ненормальну ситуацію, що знижує рівень страху. Наприклад, мати флешбеки дуже страшно, але якщо мати страх тих флешбеків, то це просто перевантажує. І якщо ти можеш про це так сказати, що люди зрозуміють, то неприємно, але ти не збожеволів. Нормальна, здорова реакція. Вже в такий спосіб ти зменшуєш страх. На початку тренінгу працюємо над тим, щоб зменшити страх і набудувати нові ресурси. Це й нові ресурси нашого тіла. Ветерани вчаться бути уважними до його сигналів, відстежувати інформацію, яка в ньому виникає. Таким чином ми зміцнюємо контакт між ділянкою нашого мозку, у якій лежить наше тілесне его, з ділянкою, де лежить наш інтелект. Я пояснюю це на дуже простій моделі триєдиного мозку. Мозок, звісно, набагато складніший, але коли навчаю бійців, то завжди думаю, як складні речі пояснити максимально просто. Отже, триєдиний мозок — мозок рептилії (рефлекси, інстинкти, які потрібні нам для виживання), мавпячий (наші тілесні відчуття, емоції, дуже добрі для тварин, які живуть у зграях, щоб зв’язуватись одне з одним, жити усім разом) і людський (наші здатності створювати та розвивати). Важливо, щоб усі частини мозку, а особливо мавпячий і людський, взаємодіяли, співпрацювали, бо вони є частиною твоєї персоналії. А мозок, де лежать твої інстинкти, — це не частина твоєї особистості, це частина твого виживання. І він не дуже спілкується з твоєю особистістю, може робити речі, які ти ніколи не зробив би. І цій частині мозку начхати на те, що думає твоя особистість. Єдине, на що не начхати, — як урятувати твоє життя. Особистість може це не сприймати, їй може це не подобатись, але така правда.
У моєму мозку мавпи є емоція страху, але я можу навчитися використовувати своє тіло й дихання. Особливо дихання, бо це не легені дихають, це розтягуються м’язи. Якщо дихаєш поверхнево, ти не здатний витримати багато страху в собі. І тоді він може перейти в жах, а жах ніхто не витримає, бо це глибокий, інстинктивний рівень. Я розповідаю людям, що є різниця між просто боятися, бути наляканим і бути нажаханим. Фішка в тому, щоб не втекти від страху чи позбутися його, це неможливо, навіть погано, але вміти втримувати, зберігати, ніби контейнерувати свій страх у контакті з іншою людиною. І тут тобі потрібне твоє тіло, щоб воно допомогло в цьому. Бо інакше впадеш у жах або заперечення страху. А якщо ти справді заперечуєш свій страх у страшній ситуації, отже, ти геть увесь в інстинктах. І люди, які на 100% нажахані, навіть не знають цього, не можуть відчути. Єдиний, хто не здатний бачити, що з ним не все добре, — це він сам. І що нам треба реально тренувати, то ось цей мавпячий мозок, емоційний інтелект, дуже прив’язаний до тіла, тоді ти можеш нормувати хімію у своєму тілі.
Для тих, хто не може потрапити на тренінги. Коли в нас посттравматичний стрес, нам потрібна допомога! Ми не можемо вийти з цього наодинці. Крапка! Ти можеш бути кандидатом психологічних наук, але коли в тебе ПТСР, тобі потрібна допомога! Ти ж ніколи не скажеш лікарю, у якого загострився апендицит, щоб він сам себе оперував. Коли в нас ПТСР, ми себе виключаємо із суспільства, а суспільство виключає нас. І це взаємовиключення. Бо дехто каже: суспільство нас не хоче. Ні! І ви не хочете! Ніби виключаєте себе зі зграї, а ми все ж зграйні люди. Кожен, хто живе за межами, помирає. Може, не фізично, але психологічно. Якщо подивитися на суїциди серед данських ветеранів, то це люди, які виключили себе зі зграї: спершу «я не бажаю про це говорити», потім сім’ї від них віддаляються, далі вони помирають у своїй уяві й урешті вбивають себе. Тому важливо пояснювати людям: коли солдат повертається додому, це не значить, що він уже вдома. Щоб повернутися по-справжньому, можуть знадобитися роки. Люди часто запитують: що я можу робити вдома, наодинці, щоб з усім тим впоратися? Це неможливо.
Багато років тому я повернулася додому із Сомалі, де були війна й жахливий голод, сотні жінок і дітей помирали щодня. У повітрі весь час витав солодкавий запах смерті. Було страшно дивитися, як помирали діти, випускали останній подих, а мами тримали їх на руках і помирали разом із ними. Навіть не треба війни… Я майже три місяці в тому була. Потім прилітаю в Данію, приземляюся в аеропорту, де скрізь їжа, шмотки, всіляке барахло. Мені треба зустрітися з друзями в ресторані, і тут одна моя подруга почала скаржитися, що уряд вирішив підвищити на щось податки. І в мене просто істерична атака. Слава Богу, не прибила її, але з матюками кинула в неї крісло! Я щойно приїхала з місця, де помирають люди, до однієї з найбагатших країн світу, і ти ще смієш скаржитись! Але вона там не була. Вона приїхала зі свого дому, зі своїми турботами. І тоді я стала віддалятися від друзів, засуджувати їх за те, що вони дурні. Але це, звісно, не так. Вони живуть із власними проблемами, а я приїхала з іншої частини світу й не могла цього витримувати. У той момент ти вже починаєш втрачати, бо бачиш тільки свою частину світу. Момент, коли можна стати фанатиком: тепер усі мають побачити дітей, які голодують в Африці, й нікому не дозволено ні про що інше говорити. Це така частина моєї травми. І це спосіб ізолюватися у власній країні. Те, що сталося з багатьма солдатами, які повернулися. Як ти можеш сидіти, їсти піцу і ржати, якщо люди там помирають? Це абсолютно те саме. Так і на Майдані було: тут ми сидимо снідаємо, а там помираємо.
Треба пам’ятати, що сім’ї, рідні яких воюють, живуть у постійному страху за них. Вони щодня дивляться телебачення, і їм здається, що кожної миті їхні близькі можуть загинути. Тому їм теж потрібна допомога. Переживши те, що далеко від норми, а війна — це саме те, ти вже ніколи не будеш тим, ким був. Ти змінюєшся. Замість того щоб применшити, принизити себе, треба прийняти в собі ту частину своєї історії, свою особистість, вирости завдяки посттравматичному стресу, а не зменшити себе. Це також означає, що і твоє оточення має тебе пізнати знову. «Привіт! Я твоя нова подружка! На вигляд я така сама, але вже не така. Познайомимося? Ходімо на побачення. Бо ти точно не такий самий після Майдану і війни, я впевнена в цьому». У тому, що я пережила, щось таке незвичне, що я маю переорієнтувати весь мій спосіб існування у світі. І мої тато, мама, дівчина, брат — усі повинні переорієнтуватися наново для мене. Це потребує часу й допомоги. Нам потрібен хтось, хто підтримав би й допоміг повернутися в зграю.
-----------------------------------------------
Дітте Марчер — директор Bodynamic International. Народилася 1959 року в Данії. Дочка засновниці бодинаміки Лісбет Марчер. Громадський діяч, правозахисник, тілесно орієнтований психотерапевт із багаторічним стажем, співавтор методики роботи з шоковою травмою та посттравматичною стресовою реакцією. Упродовж 20 років співпрацювала як психолог і спеціаліст із розв’язання конфліктів з миротворчими силами ООН, організацією «Лікарі без кордонів» на Близькому Сході, у Південній Америці, країнах колишньої Югославії та Африки. Заснувала реабілітаційну програму для військових, що потерпають від наслідків психологічних травм, отриманих під час бойових дій.
Контакти:
м. Київ, вул. Трьохсвятительська 5/1 А,
тел. +38 (093) 504 17 57
м. Харків, пр. Ландау 50, Центр розвитку "Серце воїна",
Олег Оберніхін, +38 (067) 407 35 09
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
«Коли солдат повертається, це не значить, що він уже вдома»
Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка допомогла тисячам людей повернутися до нормального життя після війни. Нині вона допомагає українським солдатам.
Приховані небезпеки. Нині у вас є спільний ворог. Єдине, що об’єднує, — бажання захистити свої кордони. Але що, коли цього вже не буде, буде лише багато людей із різними ідеологіями, розчаруваннями… Маєте загони, які не підпорядковані армії, вони дуже розчаровані державою. Є багато людей на фронті, які зараз воюють у ЗС, але були проти революції. Припустімо, що всі росіяни раптово кудись звалили і війна скінчилася. Уявляєте, як вибухнуть усі ці приховані речі? Я бачила, як за тиждень таке сталося в колишній Югославії. Усі ніби подуріли, друзі вбивали друзів, нація збожеволіла.
Звісно, є інший сценарій, і я дуже на нього сподіваюся. Є люди, які важко працюють, щоб створити щось інше. Їх мало, але вони є.
Що далі. Військові злочини трапляються з обох боків. Так було завжди. Зараз ламають добровольчі батальйони. Це небезпечна практика, яка тільки посилює напругу. Рано чи пізно вам ще доведеться мати справу із сепаратистами, вони не росіяни, а такі зіпсовані українці. І доведеться щось вирішувати з ними, шукати компроміс. Якби Україна могла запровадити комітети правди, як це зробили в Південній Африці, тоді йшлося б не про покарання, а про зцілення. Мова, зокрема, про беркутівців, які стріляли на Майдані. Я була в ПАР і бачила ці комітети. Там було дуже багато викликів, багато полісменів, які викрадали, катували, вбивали, ґвалтували людей. Але, зокрема, завдяки КП, що були в кожному селі, не почалася громадянська війна, коли впав апартеїд.
Як це працювало. Усе село сходилося й слухало, а людина говорила, зверталася до своїх жертв і розповідала про власні гріхи: ми вбили тих-то й тих, там їх поховали. А жертви могли сказати, що вони пережили, як вони зляться. У цих комітетах були конфліктологи, психотерапевти, психологи, священики. Село сиділо як свідок, і злочинці мали вибачатися перед жертвами. Дехто це робив із соромом, дехто нещиро, але в тому був ефект зцілення, жертви могли відновити свою правду. Це було важливо ще й тому, що багато людей вважалися зниклими, рідні могли лише здогадуватися, що сталося… А в Руанді вчинили інакше. Там племінне суспільство, два великі племені. Якщо ти вбив сина з іншої сім’ї, мусив пройти певну церемонію й умовно віддати їй своє життя. П’єш спеціальну траву й стаєш сином цієї родини. У них так багато сімей перемішалося. Така їхня духовно-племінна традиція.
Як це зробити в Україні. У колишній Югославії після війни діяв Данський центр. У Сараєві хорвати, серби та боснійські мусульмани мали працювати разом у таких осередках. Мій названий батько був там, я була там. Ми вчили їх, що значить розвивати демократію. Бо це те, про що Східна Європа мало знає. У вас того теж не було. Адже демократія — це не тільки право голосувати на виборах. Головне — моя відповідальність перед суспільством. Багато людей, що зараз на Сході, із західної частини країни. Вони воюють із солідарності. Але якщо це лише солідарність до країни, до землі, а не до людей, тоді у вас проблема.
Найбільший виклик — солдати не хочуть говорити з психологами. І абсолютно не хочуть — із військовими психологами
Усі війни однакові. З одного боку, всі вони трохи різні. З другого — якщо відступити й подивитися згори, то більшість із них після Другої світової — це війни грошей. Але людей якось треба примусити піти воювати, тому й створюється навколо багато емоційних речей. Треба запитати: а хто збагачується на тій війні? Кому це дає прибуток? Точно не тому, хто бився, повернувся додому без рук, без ніг і навіть не може вибити собі пенсію. Ми маємо навчити людей бути вільними, а не рабами. Вільна людина має вибір, робить його. Але найважливіше — вона повинна справлятися з наслідками цього вибору. Не скаржитися на інших, а привласнювати собі відповідальність за свій вибір. Данія не воює в жодній війні, але наші солдати гинуть щодня. Так як у вас. Ніхто взагалі не знає, що насправді у вас є. Усі знають, що є проблема, але як її назвати? Бо ви ніби не в стані війни з Росією, навіть не можете це сказати, інакше буде вторгнення. Не хочете, щоб це називалося громадянською війною. То що ж ви маєте? І в Данії ми маємо те саме: ніби не війна, але солдати гинуть. В Афганістані, Іраку. Вони завжди на передку. За останні 25 років у нас уже 36 тис. ветеранів, а всього населення 5,5 млн. Щось забагато як для країни, у якій немає війни.
Що штовхає людей іти на війну. Є багато причин. Я зустрічала, тих, хто пішов, бо мав травмоване життя і війна для нього — канікули. У декого романтичні ілюзії, дехто йде з ідеєю, дехто через страх перед Росією, а дехто з надією на краще майбутнє, дехто це робить за право говорити рідною мовою. І я так думаю, що глибоко у вашому корінні це такий потяг до свободи, якої у вас ніколи не було. Але було б добре спробувати зрозуміти, а яку свободу насправді ви б хотіли? Бо люди ніби борються в ім’я свободи, але насправді є безліч різних уявлень про неї. Чимало орієнтовані не на майбутнє, а на минуле… І тут, я думаю, якраз моя країна може вам допомогти. Ми дуже давня демократична держава, яка сотні років розвивала демократію. Нас лише один раз окупували нацисти, більше ніхто. І в нас спосіб думання вільних людей. Колись давно ми десь долучилися до постання Києва, і, можливо, нам треба знову прийти, вже не як вікінги, а інакше. Думаю, Скандинавія може щось таке запропонувати Україні. Я не тільки про Данію, а й про Норвегію, Швецію. Насправді в нас дуже багато схожого, немає суто капіталістичного способу життя. У нас є дуже багато речей, які могли б бути корисними, щоб збудувати безпечне майбутнє в Україні.
Про допомогу українським солдатам. Я була тут, коли почався Майдан. Це було дивне відчуття. Ти міг сидіти їсти піцу, а через 20 м уже летіли кулі. Ніби відчинені двері в інший світ. Маю такий досвід із Лівану. Гуляла із сином, оглядала прекрасні руїни часів Римської імперії, а тут постріли. Відразу пригнула сина, і ми з вершини гори почали спускатися в долину. А там, виявляється, ізраїльтяни і «Хезболла» воюють. Можна було сидіти, їсти сандвіч і спостерігати війну… Коли я поїхала з України, ситуація тут погіршилася: захоплення Криму, війна, все дуже швидко, а тут багато людей, до яких я прив’язана. Мені зателефонував Роман Торговіцкій, який теж був на Майдані, він чув, що я щось таке роблю, і через два місяці ми запустили тренінг. Усе було хаотично, але ми впоралися. І багатьом людям справді допоміг перший тренінг. У нас з’явилося кілька потужних ветеранів-котренерів. Потім були другий, третій, на черзі четвертий і п’ятий. З ветеранами працюють команди «Побратими» і «Серце Воїна: Wounded Warrior Ukraine». Уже понад 1 тис. осіб охоплена проектами, і далі це розвиватиметься масштабніше. Зараз маємо команди, у яких є ветерани зі своїм досвідом і психологи та психотерапевти, які також здобули певну освіту й знають, про що потурбуватися в процесі.
Вилікуватися від війни. Найбільший виклик — солдати не хочуть говорити з психологами. І абсолютно не хочуть — із військовими психологами (у нас у Данії), бо бояться, що це зруйнує їхню кар’єру. На цьому й ґрунтувалася ідея моєї програми. Це спало мені на думку в Японії, де я проводила супервізію для нарко- та алкозалежних і багато дізналася про систему анонімних алкоголіків. Подумала, що дещо можна імплементувати в інші системи в суспільстві, коли один знає іншого, рівний рівному.
Тоді багато ветеранів вкорочували собі віку, а газети писали, мовляв, «у нас стільки всіляких пропозицій, чому ветерани ними не користаються?!». Я поспілкувалася з ветеранами із Балкан і почула: «Ми не хочемо говорити з психологами! Що вони знають? Думають, що можуть нас врятувати!». Ветерани дуже гостро відчували, що їх лікують як дітей, із жалістю. І я подумала: взяти солдатів, які теж мають ПТСР, але кращу внутрішню будову, допомогти їм із цим упоратися й одночасно дати певні навички, щоб вони надалі змогли допомагати іншим. Тих, кого не вдалося розкрити, не так багато. Знаю шляхи до кожного, маю певні переваги, розвинула цілу систему, з 22 років працювала в місцях, де точилися війни, була ув’язнена, підстрелена, порізана, мене катували. Є небагато речей, яких я не можу побачити в солдатах, знаючи цей момент: рівний рівному.
Як це працює?
У тебе нормальна реакція на ненормальну ситуацію, що знижує рівень страху. Наприклад, мати флешбеки дуже страшно, але якщо мати страх тих флешбеків, то це просто перевантажує. І якщо ти можеш про це так сказати, що люди зрозуміють, то неприємно, але ти не збожеволів. Нормальна, здорова реакція. Вже в такий спосіб ти зменшуєш страх. На початку тренінгу працюємо над тим, щоб зменшити страх і набудувати нові ресурси. Це й нові ресурси нашого тіла. Ветерани вчаться бути уважними до його сигналів, відстежувати інформацію, яка в ньому виникає. Таким чином ми зміцнюємо контакт між ділянкою нашого мозку, у якій лежить наше тілесне его, з ділянкою, де лежить наш інтелект. Я пояснюю це на дуже простій моделі триєдиного мозку. Мозок, звісно, набагато складніший, але коли навчаю бійців, то завжди думаю, як складні речі пояснити максимально просто. Отже, триєдиний мозок — мозок рептилії (рефлекси, інстинкти, які потрібні нам для виживання), мавпячий (наші тілесні відчуття, емоції, дуже добрі для тварин, які живуть у зграях, щоб зв’язуватись одне з одним, жити усім разом) і людський (наші здатності створювати та розвивати). Важливо, щоб усі частини мозку, а особливо мавпячий і людський, взаємодіяли, співпрацювали, бо вони є частиною твоєї персоналії. А мозок, де лежать твої інстинкти, — це не частина твоєї особистості, це частина твого виживання. І він не дуже спілкується з твоєю особистістю, може робити речі, які ти ніколи не зробив би. І цій частині мозку начхати на те, що думає твоя особистість. Єдине, на що не начхати, — як урятувати твоє життя. Особистість може це не сприймати, їй може це не подобатись, але така правда.
У моєму мозку мавпи є емоція страху, але я можу навчитися використовувати своє тіло й дихання. Особливо дихання, бо це не легені дихають, це розтягуються м’язи. Якщо дихаєш поверхнево, ти не здатний витримати багато страху в собі. І тоді він може перейти в жах, а жах ніхто не витримає, бо це глибокий, інстинктивний рівень. Я розповідаю людям, що є різниця між просто боятися, бути наляканим і бути нажаханим. Фішка в тому, щоб не втекти від страху чи позбутися його, це неможливо, навіть погано, але вміти втримувати, зберігати, ніби контейнерувати свій страх у контакті з іншою людиною. І тут тобі потрібне твоє тіло, щоб воно допомогло в цьому. Бо інакше впадеш у жах або заперечення страху. А якщо ти справді заперечуєш свій страх у страшній ситуації, отже, ти геть увесь в інстинктах. І люди, які на 100% нажахані, навіть не знають цього, не можуть відчути. Єдиний, хто не здатний бачити, що з ним не все добре, — це він сам. І що нам треба реально тренувати, то ось цей мавпячий мозок, емоційний інтелект, дуже прив’язаний до тіла, тоді ти можеш нормувати хімію у своєму тілі.
Для тих, хто не може потрапити на тренінги. Коли в нас посттравматичний стрес, нам потрібна допомога! Ми не можемо вийти з цього наодинці. Крапка! Ти можеш бути кандидатом психологічних наук, але коли в тебе ПТСР, тобі потрібна допомога! Ти ж ніколи не скажеш лікарю, у якого загострився апендицит, щоб він сам себе оперував. Коли в нас ПТСР, ми себе виключаємо із суспільства, а суспільство виключає нас. І це взаємовиключення. Бо дехто каже: суспільство нас не хоче. Ні! І ви не хочете! Ніби виключаєте себе зі зграї, а ми все ж зграйні люди. Кожен, хто живе за межами, помирає. Може, не фізично, але психологічно. Якщо подивитися на суїциди серед данських ветеранів, то це люди, які виключили себе зі зграї: спершу «я не бажаю про це говорити», потім сім’ї від них віддаляються, далі вони помирають у своїй уяві й урешті вбивають себе. Тому важливо пояснювати людям: коли солдат повертається додому, це не значить, що він уже вдома. Щоб повернутися по-справжньому, можуть знадобитися роки. Люди часто запитують: що я можу робити вдома, наодинці, щоб з усім тим впоратися? Це неможливо.
Багато років тому я повернулася додому із Сомалі, де були війна й жахливий голод, сотні жінок і дітей помирали щодня. У повітрі весь час витав солодкавий запах смерті. Було страшно дивитися, як помирали діти, випускали останній подих, а мами тримали їх на руках і помирали разом із ними. Навіть не треба війни… Я майже три місяці в тому була. Потім прилітаю в Данію, приземляюся в аеропорту, де скрізь їжа, шмотки, всіляке барахло. Мені треба зустрітися з друзями в ресторані, і тут одна моя подруга почала скаржитися, що уряд вирішив підвищити на щось податки. І в мене просто істерична атака. Слава Богу, не прибила її, але з матюками кинула в неї крісло! Я щойно приїхала з місця, де помирають люди, до однієї з найбагатших країн світу, і ти ще смієш скаржитись! Але вона там не була. Вона приїхала зі свого дому, зі своїми турботами. І тоді я стала віддалятися від друзів, засуджувати їх за те, що вони дурні. Але це, звісно, не так. Вони живуть із власними проблемами, а я приїхала з іншої частини світу й не могла цього витримувати. У той момент ти вже починаєш втрачати, бо бачиш тільки свою частину світу. Момент, коли можна стати фанатиком: тепер усі мають побачити дітей, які голодують в Африці, й нікому не дозволено ні про що інше говорити. Це така частина моєї травми. І це спосіб ізолюватися у власній країні. Те, що сталося з багатьма солдатами, які повернулися. Як ти можеш сидіти, їсти піцу і ржати, якщо люди там помирають? Це абсолютно те саме. Так і на Майдані було: тут ми сидимо снідаємо, а там помираємо.
Треба пам’ятати, що сім’ї, рідні яких воюють, живуть у постійному страху за них. Вони щодня дивляться телебачення, і їм здається, що кожної миті їхні близькі можуть загинути. Тому їм теж потрібна допомога. Переживши те, що далеко від норми, а війна — це саме те, ти вже ніколи не будеш тим, ким був. Ти змінюєшся. Замість того щоб применшити, принизити себе, треба прийняти в собі ту частину своєї історії, свою особистість, вирости завдяки посттравматичному стресу, а не зменшити себе. Це також означає, що і твоє оточення має тебе пізнати знову. «Привіт! Я твоя нова подружка! На вигляд я така сама, але вже не така. Познайомимося? Ходімо на побачення. Бо ти точно не такий самий після Майдану і війни, я впевнена в цьому». У тому, що я пережила, щось таке незвичне, що я маю переорієнтувати весь мій спосіб існування у світі. І мої тато, мама, дівчина, брат — усі повинні переорієнтуватися наново для мене. Це потребує часу й допомоги. Нам потрібен хтось, хто підтримав би й допоміг повернутися в зграю.
-----------------------------------------------
Дітте Марчер — директор Bodynamic International. Народилася 1959 року в Данії. Дочка засновниці бодинаміки Лісбет Марчер. Громадський діяч, правозахисник, тілесно орієнтований психотерапевт із багаторічним стажем, співавтор методики роботи з шоковою травмою та посттравматичною стресовою реакцією. Упродовж 20 років співпрацювала як психолог і спеціаліст із розв’язання конфліктів з миротворчими силами ООН, організацією «Лікарі без кордонів» на Близькому Сході, у Південній Америці, країнах колишньої Югославії та Африки. Заснувала реабілітаційну програму для військових, що потерпають від наслідків психологічних травм, отриманих під час бойових дій.
Контакти:
м. Київ, вул. Трьохсвятительська 5/1 А,
тел. +38 (093) 504 17 57
м. Харків, пр. Ландау 50, Центр розвитку "Серце воїна",
Олег Оберніхін, +38 (067) 407 35 09
www.facebook.com/woundedwarriorukraine
www.woundedwarriorukraine.org
Healing War Scars, Inc.
Дітте Марчер: «Коли солдат повертається, це не значить, що він уже вдома»
Тиждень поспілкувався з легендарною Дітте Марчер, директором Bodynamic International, засновницею реабілітаційної програми для військових, яка…
M.TYZHDEN.UA
Через нинішню війну пройшло 300 тисяч українців. Вони вже дещо інші ніж мирні жителі.
Та й громадянська війна цілком ймовірна.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта