Диктатура олігархії стає чимраз очевиднішою. Виборче законодавство підлаштовується. Критики тримають рот на замку. Якість демократії в цій державі на очах погіршується. Голос народу підганяється за бажанням небагатьох. Суспільство ліплять олігархи. Вони вирішують, як хто про що може думати і коли.
Вже ні для кого не є секретом теперішній глибокий занепад нашої політичної системи. Не лише через ляпсуси в діях VLD (Ліберально-демократична партія Фландрії (Бельгія), прим. перекладача) чи MR (Рух за реформи, франкомовна партія Бельгії, прим. перекладача). Перш за все йдеться про легковажність, з якою політики зловживають довірою своїх співгромадян і думають, що це їм минеться. Розрив між словом та ділом, притаманний світу політики, в цій країні (Бельгії) досяг критичної відмітки, вважає Leo GOOVAERTS
На цьому етапі Парламент перетворився на клуб любителів полаятись та пошкіритись, на засіданнях якого обговорюється лише один пункт - про відстрочку наступних виборів, і які приходять на роботу наче до сільського бару, щоб відсидітись в його затишному закутку. Все це безжально висвітлюють ЗМІ – але ж за діло.
Голова партії, який поважає волю народу, виконує те, що йому доручила партія. Прем’єр, що належить до цієї ж партії, живе за своїм власним порядком денним. Голову партії усувають. Прем’єра (Guy Verhofstadt , прим. Перекладача) обирають одночасно лідером партії, і представники VLD у Парламенті благословляють та відстоюють сумісництво перебування на посаді Першого міністра та боса партії. Прем’єр так і чинить, але його присаджує найвпливовіша урядова партія, PS (франкомовні соціалісти, прим. перекладача), яка починає докірливо хитати головою, що сумісництво, виявляється, це не зовсім гарно. Падає тінь на всіх народних обранців за списком партії. Прем’єр виконує побажання соціалістів, щоб всидіти у сідлі. Та що ж це насправді відбувається?
Фактично, виконавча влада поглинула законодавчу владу. Представницька демократія більше не репрезентується народом, вона є лише формою вияву бажань партійних босів. Народ позбавлено його прав. Конституційну рівновагу в нашій країні порушено. Виконавча влада - що належить уряду – перейшла до рук власників партій. Двох, трьох членів на партію. Олігархія, як повна концентрація влади в руках небагатьох, що пронизує всі партії, вже є встановленим фактом.
Диктатура олігархії стає чимраз очевиднішою. Виборче законодавство підлаштовується. Критики тримають рот на замку. Якість демократії в цій державі на очах погіршується. Голос народу підганяється за бажанням небагатьох. Суспільство ліплять олігархи. Вони вирішують, як хто про що може думати і коли. Вони розігрують та моделюють глашатаїв впливу. Назріває сутичка з тими, хто став їм на заваді! Це з їхньої точки зору - безпринципні, фаталісти, закомплексовані, хворі професори, підступники, прибиральники демократії, антиполітики, руйнівничі нововведень.
Хто ж вони такі, ці олігархи, і як вони ними стали? Партійні лідери перетворились зараз на політичних, суспільних та економічних – тимчасово чи остаточно – власників партій. Копирсаючись в загальнодержавній касі, політичні партії стають фінансовими кластерами. Втрата економічного впливу за межами партії компенсується за рахунок субсидій з загальнодержавної каси. Партійні боси виплачують зарплати чи компенсації когорті працівників та посадовців, включаючи призначених в структури судової влади та парламентарів. Держслужби пересунули в зону вільної економіки, адміністрацію знову «постригли» заради задоволення партійно-політичних цілей. Політичні роботодавці зашпаровують цей прогін, захоплюючи кошти у власні руки і зводячи справжні партійні міністерства. Мало не щомісяця знаходиться чергова сума на фінансування партій чи коаліцій, від компенсацій до виборчих кампаній. Обранці на всі лади противляться прийняттю закона, що вимагає заповнення декларації про власне майно.
Профспілки це зрозуміли: позбавлені своєї традиційної ролі вони потрапили в лещата політики. Вони також перетворюються на роботодавця для постійно зростаючої групи, власне звільнених працівників профспілок. Третя група, роботодавці, може цю систему фінансувати. Попередник Mia De Vits (лідер профспілки, прим. перекладача) це теж зрозумів. Існують тепліші за безликі контори місця.
Партійний голова чи лідер партії володіє політичною, економічною та соціальною владою — часом за межами партії, але найперше всередині структури. Один чи два наближених допускаються до розподілу, але при цьому вони повинні бути слухняними.
Якщо така олігархічна структура приймається всіма партіями – а це і є якраз той випадок в цій державі – то матимемо іншу проблему. Так як олігархія веде до дещо іншої моделі аніж демократія. Олігархи вичікують моменту, щоб самих себе подати жертвою. Тоді кричать вони не своїм голосом і винуватять інших, що ті шукають влади. Влада в політиці налаштована завжди перетворитись на абсолютну владу. Згадайте лише Палац Академій (в Брюселі, прим. перекладача), що навпроти Королівсько Палацу, який хотіли перетворити на Президентський Палац, в якому спочатку збирались розмістити музей.
Головний олігарх повинен – як це мусить бути в республіці – також давати й збирати зі своїх сюзеренів. PS визначає, наприклад, хто може проходити повз касу. Старанно працюючий народ заколисують. «Все йде добре. Перед дверима завал з робочих місць». Але є одна проблема: ці двері не відчиняються.
Верховний олігарх не терпить конкуренції. Karel De Gucht (бувший лідер VLD) думав, що він був олігархом. Але, як і у кожній партії, завжди є місце понижче. У VLD є лише два лідери, і ці прибирають все, що стає їм на заваді. Якщо Guy Verhofstadt (нинішній Прем’єр країни, прим. перекладача) не обійме ту чи іншу європейську посаду, то між ним та Dewael (нинішній лідер VLD) виникне конфронтація. Рано чи пізно.
Чи кращу картину спостерігаємо в соціалістів? З тією лише різницею, що у них влада надається тимчасово, але потім теж стає абсолютною. У VLD влада та партія є особистою власністю Verhofstadt (нинішній Прем’єр, прим. Перекладача). Ось чому кожна травинка, яку лідер побачить розквітлою, знищується затоптуванням. Олігархія може себе показувати лише з фасаду «демократії» і спиратись на силу кількості. Для чого статистична цифра, що символізує «більшість», мусить перебувати під контролем. Це було і є головним завданням «великої народної партії».
Сьогодні це уможливлюється за допомогою маніпулятивних технік в ЗМІ. Людей спокушають, люди вірять. Ніхто не розуміє, що є насправді, і що ще має бути. Базисне правило каже:«Дай надію та створи ґрунт для очікувань». Найняті соціальні психологи створюють для цього образ. Генерація- Verhofstadt для впливу на маси віднайшла нову політичну культуру. Журналісти ЗМІ усвідомлюють це, але ці люди мусять теж на щось жити. І як деякі інші, стають вони за короткий час обезсиленими, роздробленими, викупленими чи спокушеними.
Сер, народ більше не нарікає. Народ більше не буде довіряти своїм лідерам. Він повстане. Здивовані, авжеж?
Автор Leo GOOVAERTS - бувший сенатор VLD
De Tijd (Газета «Час») понеділок, 16 лютого, 2004
Переклад з фламандської Тоні Білоус
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Сер, народ більше не нарікає. Народ повстане.
Світ:
На цьому етапі Парламент перетворився на клуб любителів полаятись та пошкіритись, на засіданнях якого обговорюється лише один пункт - про відстрочку наступних виборів, і які приходять на роботу наче до сільського бару, щоб відсидітись в його затишному закутку. Все це безжально висвітлюють ЗМІ – але ж за діло.
Голова партії, який поважає волю народу, виконує те, що йому доручила партія. Прем’єр, що належить до цієї ж партії, живе за своїм власним порядком денним. Голову партії усувають. Прем’єра (Guy Verhofstadt , прим. Перекладача) обирають одночасно лідером партії, і представники VLD у Парламенті благословляють та відстоюють сумісництво перебування на посаді Першого міністра та боса партії. Прем’єр так і чинить, але його присаджує найвпливовіша урядова партія, PS (франкомовні соціалісти, прим. перекладача), яка починає докірливо хитати головою, що сумісництво, виявляється, це не зовсім гарно. Падає тінь на всіх народних обранців за списком партії. Прем’єр виконує побажання соціалістів, щоб всидіти у сідлі. Та що ж це насправді відбувається?
Фактично, виконавча влада поглинула законодавчу владу. Представницька демократія більше не репрезентується народом, вона є лише формою вияву бажань партійних босів. Народ позбавлено його прав. Конституційну рівновагу в нашій країні порушено. Виконавча влада - що належить уряду – перейшла до рук власників партій. Двох, трьох членів на партію. Олігархія, як повна концентрація влади в руках небагатьох, що пронизує всі партії, вже є встановленим фактом.
Диктатура олігархії стає чимраз очевиднішою. Виборче законодавство підлаштовується. Критики тримають рот на замку. Якість демократії в цій державі на очах погіршується. Голос народу підганяється за бажанням небагатьох. Суспільство ліплять олігархи. Вони вирішують, як хто про що може думати і коли. Вони розігрують та моделюють глашатаїв впливу. Назріває сутичка з тими, хто став їм на заваді! Це з їхньої точки зору - безпринципні, фаталісти, закомплексовані, хворі професори, підступники, прибиральники демократії, антиполітики, руйнівничі нововведень.
Хто ж вони такі, ці олігархи, і як вони ними стали? Партійні лідери перетворились зараз на політичних, суспільних та економічних – тимчасово чи остаточно – власників партій. Копирсаючись в загальнодержавній касі, політичні партії стають фінансовими кластерами. Втрата економічного впливу за межами партії компенсується за рахунок субсидій з загальнодержавної каси. Партійні боси виплачують зарплати чи компенсації когорті працівників та посадовців, включаючи призначених в структури судової влади та парламентарів. Держслужби пересунули в зону вільної економіки, адміністрацію знову «постригли» заради задоволення партійно-політичних цілей. Політичні роботодавці зашпаровують цей прогін, захоплюючи кошти у власні руки і зводячи справжні партійні міністерства. Мало не щомісяця знаходиться чергова сума на фінансування партій чи коаліцій, від компенсацій до виборчих кампаній. Обранці на всі лади противляться прийняттю закона, що вимагає заповнення декларації про власне майно.
Профспілки це зрозуміли: позбавлені своєї традиційної ролі вони потрапили в лещата політики. Вони також перетворюються на роботодавця для постійно зростаючої групи, власне звільнених працівників профспілок. Третя група, роботодавці, може цю систему фінансувати. Попередник Mia De Vits (лідер профспілки, прим. перекладача) це теж зрозумів. Існують тепліші за безликі контори місця.
Партійний голова чи лідер партії володіє політичною, економічною та соціальною владою — часом за межами партії, але найперше всередині структури. Один чи два наближених допускаються до розподілу, але при цьому вони повинні бути слухняними.
Якщо така олігархічна структура приймається всіма партіями – а це і є якраз той випадок в цій державі – то матимемо іншу проблему. Так як олігархія веде до дещо іншої моделі аніж демократія. Олігархи вичікують моменту, щоб самих себе подати жертвою. Тоді кричать вони не своїм голосом і винуватять інших, що ті шукають влади. Влада в політиці налаштована завжди перетворитись на абсолютну владу. Згадайте лише Палац Академій (в Брюселі, прим. перекладача), що навпроти Королівсько Палацу, який хотіли перетворити на Президентський Палац, в якому спочатку збирались розмістити музей.
Головний олігарх повинен – як це мусить бути в республіці – також давати й збирати зі своїх сюзеренів. PS визначає, наприклад, хто може проходити повз касу. Старанно працюючий народ заколисують. «Все йде добре. Перед дверима завал з робочих місць». Але є одна проблема: ці двері не відчиняються.
Верховний олігарх не терпить конкуренції. Karel De Gucht (бувший лідер VLD) думав, що він був олігархом. Але, як і у кожній партії, завжди є місце понижче. У VLD є лише два лідери, і ці прибирають все, що стає їм на заваді. Якщо Guy Verhofstadt (нинішній Прем’єр країни, прим. перекладача) не обійме ту чи іншу європейську посаду, то між ним та Dewael (нинішній лідер VLD) виникне конфронтація. Рано чи пізно.
Чи кращу картину спостерігаємо в соціалістів? З тією лише різницею, що у них влада надається тимчасово, але потім теж стає абсолютною. У VLD влада та партія є особистою власністю Verhofstadt (нинішній Прем’єр, прим. Перекладача). Ось чому кожна травинка, яку лідер побачить розквітлою, знищується затоптуванням. Олігархія може себе показувати лише з фасаду «демократії» і спиратись на силу кількості. Для чого статистична цифра, що символізує «більшість», мусить перебувати під контролем. Це було і є головним завданням «великої народної партії».
Сьогодні це уможливлюється за допомогою маніпулятивних технік в ЗМІ. Людей спокушають, люди вірять. Ніхто не розуміє, що є насправді, і що ще має бути. Базисне правило каже:«Дай надію та створи ґрунт для очікувань». Найняті соціальні психологи створюють для цього образ. Генерація- Verhofstadt для впливу на маси віднайшла нову політичну культуру. Журналісти ЗМІ усвідомлюють це, але ці люди мусять теж на щось жити. І як деякі інші, стають вони за короткий час обезсиленими, роздробленими, викупленими чи спокушеними.
Сер, народ більше не нарікає. Народ більше не буде довіряти своїм лідерам. Він повстане. Здивовані, авжеж?
Автор Leo GOOVAERTS - бувший сенатор VLD
De Tijd (Газета «Час») понеділок, 16 лютого, 2004
Переклад з фламандської Тоні Білоус
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта