Народний Оглядач

25 липня у Москві в одному з кабінетів відомого офісу на вулиці Намьоткіна піднімали келихи із знаменитим мозельським вином Kröver Nacktarsch за здоров'я вихідця зі Швабії та інших німецьких друзів російського газового монополіста. Пан'європейські газові й генеровані ними фінансові потоки збережено! Прокремлівські аналітики констатують: санкції створюють проблеми, але вони не мають життєво небезпечного характеру, бо оминули нафтогазовий сектор.

Подібний сценарій стає дедалі ймовірнішим в останні тижні. Ще за підсумками засідання глав дипломатичних відомств ЄС 22 липня 2014 р. видання Euractiv повідомило, що санкції в енергетичному секторі, а тим паче в газовому, є дуже малоймовірними. Виправдовувалися європейські дипломати тим, що ці санкції можуть призвести до економічного колапсу в окремих країнах Євросоюзу і можуть стати актом суїциду для ЄС, що не бажано в тому числі і для України.

Однак така логіка не витримує критики, адже саме російська політика цінової ескалації на експортований до Євросоюзу газ призводить до консервації стагнуючого стану його економіки. Лише одна цифра для порівняння. У 2013 р. середня оптова ціна газу на американському Henry Hub становила 133,1 дол./тис. м3, тоді як на хабі NCG у Німеччині — 387,7 дол./тис. м3, різниця майже трикратна. До 2005 р. становище на газових ринках США і Європи було діаметрально протилежним — ціни на газ у США були стабільно вищими за європейські. Результат докорінної зміни ринкових тенденцій: у США відбувається бурхлива реіндустріалізація, у ЄС спостерігається промисловий занепад.

Серед причин такого стану речей — орієнтація на Росію як джерело енергоресурсів, котрі, втім, не є дешевими. Це поступово приводить до кумедного становища, коли "хвіст крутить собакою", тобто російський енергоресурсний експорт до Європи визначає її політичну та економічну орієнтацію. Очевидно, що подібне можливе тільки за обставин, коли у Європі є ті, кому вигідний подібний стан справ, хто непогано заробляє на дорогому російському газі, розповідаючи, як важливо мати справу з Москвою.

Розглянемо кілька найхарактерніших випадків, коли РФ використовувала енергоресурси та інфраструктуру як інструмент впливу на інші країни:

— відмова від нафтового транзиту через Латвію з 1 січня 2003 р. як акція помсти за нібито дискримінацію російської меншини;

— тимчасові обмеження поставок газу до Білорусі взимку 2004-го та 2006 р. як примус до передачі ГТС російському "Газпрому";

— припинення постачання газу до України та ЄС взимку 2006-го та 2009 р.;

— припинення постачання нафти до Литви з липня 2006 р. як акція помсти за "неправильну" приватизацію Мажейкяйського НПЗ (на користь польської, а не російської компанії);

— блокування транзиту казахстанської нафти до Литви у 2006 р. задля недопущення конкурента в конкурсі на приватизацію Мажейкяйського НПЗ;

— енергетична блокада Грузії взимку 2006 р.;

— обмеження поставок нафти до Чеської Республіки у липні 2008 р. як превентивний "стимул" до відмови від розміщення елементів американської ПРО на території країни.

Як бачимо, у наведеному переліку Чехія та країни Балтії — члени ЄС. Якщо в Брюсселі вважають, що використання Росією енергоресурсів як інструментів політичного та економічного впливу стосується країн, які не є членами ЄС, то вони або не розуміють, що являє собою Росія та її енергетична політика, або ж мають "гнучке" сумління. Саме цю рису європейських політиків і чиновників у своєму коментарі на "Фейсбуку" влучно охарактеризував один із креативних українців після повідомлень про чергову європейську "стурбованість" трагічними людськими жертвами, що мали місце при знищенні терористами військово-транспортного літака Ан-26 14 липня 2014 р. Ця "гнучкість" мало змінилася навіть після трагічної загибелі 17 липня на Сході України від рук російських "фахівців-зенітників" кількох сотень громадян ЄС. Частина європейських країн до останнього відмовлялися підтримати третій рівень санкцій проти країни-агресора: Франція, ФРН, Люксембург, Австрія, Болгарія, Греція, Кіпр, Словенія, а також головуюча в ЄС Італія.

Не секрет, що більшість перелічених країн пов'язують з Росією якщо не прямі газові відносини, то фінансові потоки, генеровані, серед іншого, експортом російського газу. Тому, незважаючи на порушення Росією фундаментальних прав і демократичних цінностей, про які так полюбляють поговорити європейські політики, відвідуючи Київ, навіть у останні дні і тижні не припинялося фактичне лобіювання інтересів Путіна та його оточення.

Катастрофа цивільного "Боїнга" стала своєрідним Рубіконом у ставленні Заходу до Кремля і збільшила кількість прихильників жорсткого курсу проти Путіна. Проте для багатьох європейських політиків великих і малих країн ЄС фінансові дивіденди від російських проектів, як і раніше, напевно, набагато важливіші.

Ціла плеяда прихильників Кремля гарантує, що ЄС продовжить грати кумедну роль глобального гравця-пацифіста, обмежуючись тільки висловленням занепокоєння та черговими попередженнями про можливе поглиблення та розширення режиму санкцій.

На цьому тлі особливо яскраво вирізняється штучність такої безпорадності ЄС, коли для конструктивного рішення потрібен консенсус усіх країн, а для його блокування достатньо голосу одного політика із попередньо відкоригованим "гнучким" сумлінням. Особливо ефективно це виглядає, якщо такий політик представляє не останню країну ЄС. Загальновідомо, що провідну роль в ЄС відіграє німецько-французький тандем. Роль Німеччини, а також Франції в "урегулюванні" "грузинсько-російського конфлікту" (так назвали п'ятиденну війну РФ проти Грузії) добре відома. Результат також відомий — Грузія втратила частину території. У квітні того ж 2008-го Німеччина та Франція заблокували надання плану дій щодо членства в НАТО Грузії та Україні на саміті альянсу в Бухаресті. Такої ж позиції ці країни дотримуються й досі. В тандемі Німеччина—Франція провідна роль належить Берліну, який має вирішальний вплив на політику ЄС. 

Маргарет Тетчер ще в 1995 р. у Колорадо-Спрінгс (США) на зустрічі світових лідерів, що завершили "холодну війну", пророчо зауважила: "Німеччина прагне до зверхності. Ви не прив'язали Німеччину до Європи — ви прив'язали Європу до великої Німеччини, що знову зайняла домінуюче становище".

У чому причини феномену того, що Німеччина фактично грає на користь Кремля? Одна з фундаментальних причин — російські енергоресурси. Німеччина є найбільшим імпортером російського газу, ввозить значні обсяги нафти та нафтопродуктів

Як саме здійснюється торгівля енергоресурсами? Нафта, нафтопродукти, вугілля є біржовими товарами. Природний газ продається в основному відповідно до довгострокових контрактів, зміст яких ховають за комерційною конфіденційністю і які укладено "Газпромом" у різний час з різними німецькими компаніями, починаючи ще з 1973 р. Останніми роками природний газ можна купити і на біржі (хабі), наприклад, в Австрії.

Продаж природного газу в Німеччину здійснює компанія "Газпромекспорт", яка є 100-відсотковим дочірнім підприємством ВАТ "Газпром". "Газпромекспорт" не лише продає газ німецьким компаніям-партнерам, а й має бізнес із компанією Gazprom Germania GMBH, що на 100% належить їй же. У свою чергу, Gazprom Germania є власником пакетів акцій, що належать їй у різних підприємствах, зареєстрованих у різних країнах Європи (див. рис.1). 

У межах своєї статутної діяльності компанія Gazprom Germania GMBH (і не тільки), окрім газу, займається також просуванням "позитивного" іміджу Росії та її компаній в Європі, охоплюючи спорт, мистецтво і культуру. Це може використовуватися як "гнучкий" механізм фінансування корупційних за суттю, але не за юридичним змістом дій на прохання та на користь окремих впливових персон.

ФРН перебуває на 12-му місці у світі за рейтингом сприйняття корупції (дані Transparency International за 2013 р.). При 
цьому країна хоч і підписала у 2003 р., але до цього часу не ратифікувала Конвенції ООН проти корупції, що вимагає значно суворіших правил визначення і переслідування за корупційні дії.

Наразі у ФРН зазначають такі недоліки антикорупційного законодавства, як слабка дія в контексті фінансових зловживань під час виборчих процесів, обмеженість впливу проти дій лобістських груп і неврегульованість питання працевлаштування політиків у приватному секторі практично відразу після залишення посад в органах влади. Яскравий приклад — колишній німецький канцлер Г.Шредер, перехід якого до роботи в газпромівському проекті "Північний потік" й досі викликає чимало запитань, як і пишне святкування 70-річного ювілею в Юсупівському палаці Санкт-Петербурга 28 квітня 2014 р. Усе це викликало вкрай неоднозначну реакцію європейських медіа.

Участь тих чи інших посадовців і партійних лідерів у цьому заході стала віддзеркаленням розмаху комунікацій транснаціональної газократії в політичному істеблішменті Європи.

Згідно з підрахунками австрійського професора економіки з університету м. Лінц Фрідріха Шнайдера, обсяг збитків, що їх завдає корупція у Німеччині, може становити 250 млрд євро! Якою є частка газової корупції, достеменно невідомо, але очевидно, що вона досить значна. Іноді створюється враження, що вся жадібність світу зібралася в Німеччині.

Та повернімося до компанії Gazprom Germania GMBH. Ті чи інші сумнівні і непрозорі схеми торгівлі енергоресурсами в країнах Європи навряд чи могли бути втілені без офшорної ланки. Окремі країни ЄС, такі, як Нідерланди, Люксембург, але передусім Швейцарія, що не входить до ЄС, традиційно є місцями активності неоднозначних бізнес-угруповань, які заробили потужний капітал на непрозорих транснаціональних схемах торгівлі вуглеводнями, базованих, швидше за все, на корупційному підґрунті за протекціонізму євразійських авторитарно-клептократичних режимів. 

Специфічні компанії, які клонуються у швейцарських кантонах з метою отримання надприбутків, є інструментами, що формують відповідні впливи, доводячи їх, напевно, на персональний рівень через відповідні механізми заохочень з повною гарантією анонімності за тотальної кругової поруки. Тому такою привабливою для "Газпрому" виглядає Швейцарія. Взагалі цю країну можна назвати епіцентром фінансової діяльності "Газпрому" та численних афілійованих з ним компаній, а також, звісно, "Газпромбанку" через його дочірній "Газпромбанк-Швайц". Прихильність до цієї альпійської країни спадково передалась і дочірній компанії Gazprom Germania GMBH, яка, у свою чергу, передала її й до "Газпром Швайц АГ" (GAZPROM Schweiz AG).

Через GAZPROM Schweiz AG здійснюється торгівля природним газом центральноазіатського походження в Австрії, Італії та Сербії. Офіси банку та компанії розташовані у Цюріху на відстані 4 км один від одного (GAZPROM Schweiz AG, Pelikanplatz 15, 8001 Zürich і Gazprombank (Schweiz) AG, Zollikerstrasse 183, 8008 Zürich)

За офіційними даними, виручка Gazprom Germania GMBH у 2013 р. становила 13,7 млрд євро, прибуток — 287 млн євро, що на 17% більше, аніж 2012-го. Левову частку доходів забезпечила "Газпром-Швайц АГ". У 2013 р. в Європі через цю компанію було реалізовано 33,8 млрд кубометрів природного газу центральноазіатського та азербайджанського походження, що закуповується у країнах регіону. Виручка становила 9,8 млрд дол., або 7,3 млрд євро, чистий прибуток — 44,6 млн дол. Тобто швейцарська "дочка" забезпечує понад 53% доходу для німецької "дочки" "Газпромекспорту". (Якщо здійснити нескладний підрахунок, то середня ціна реалізації газу становила лише 289,9 дол. за тисячу кубометрів.)

У 2011 р. компанія "Газпром Швайц АГ" розширила свою діяльність і скоригувала її напрями. За дорученням "Газпромекспорту" ця компанія уклала договори на придбання природного газу з Казахстану, Узбекистану, Туркменистану та Азербайджану, ставши монопольним власником і розпорядником усього центральноазіатського газу групи "Газпром".

Показово, що Європейська комісія вже давно не вимагає від Росії забезпечити свободу транзиту природного газу з Центральної Азії до Європи, яку Москва мала б забезпечити з урахуванням її членства в СОТ. А навіщо? Адже газ Центральної Азії надходить до ЄС за елегантною "швейцарською" схемою, що дає можливість урахувати всі інтереси (як явні, так і приховані), як це мало місце й у випадку зі схемою "РосУкрЕнерго".

Цікаво зазначити, що саме у 2011 р. до складу адміністративної ради "Газпром Швайц АГ" заходять такі відомі сьогодні особи, як Олена Бурмістрова (нинішній керівник "Газпромекспорту") та Матіас Варніг (керуючий директор "Норд стрім АГ").

Статутний капітал Gazprom Schweiz AG залишається на рівні 300 тис. швейцарських франків, що за загальноприйнятими умовами ведення бізнесу не дає можливості здійснювати масштабні кредитні, лізингові та інші операції відповідно до записаного в статуті переліку видів діяльності. Звідси можна зробити припущення про "паперову" торгівлю газом для отримання високих прибутків в інтересах вузького кола осіб.

Ключовою фігурою для "Газпром Швайц АГ" (Gazprom Schweiz AG) є колишній співробітник східнонімецької розвідки Hauptverwaltung Aufklärung (HVA) міністерства державної безпеки ("Штазі") Матіас Варніг (професійно-розвідницьке минуле В.Путіна також, як відомо, пов'язане з НДР). Показово, що у різні часи він був незалежним директором у керівних органах низки компаній і банків, що наближені до нинішнього володаря Кремля: банк "Россия", ВТБ, "Роснефть", "Транснефть", UC Rusal. Це зайвий раз свідчить про ексклюзивність послуг М.Варніга та його наближеність до Кремля. Американські джерела вказують на те, що свого часу Варніг пройшов професійну п'ятирічну підготовку з проникнення та роботи в західній банківській системі. Швейцарська банківська система традиційно найбільше приваблює до себе і дає найбільші можливості для здійснення делікатних операцій.

Перша причина цього полягає в особливостях бізнесу по-швейцарськи. Згідно зі швейцарським господарським правом, яке зазнало змін із 1 січня 2008 р. (і зовсім не в бік прозорості), ведення реєстру акціонерів є виключно корпоративною прерогативою. Якщо раніше реєстр акціонерів вівся на рівні кантону, то з 2008 р. це здійснюється на корпоративному рівні. Компанія сама веде реєстр акціонерів і нікого не зобов'язана інформувати про його зміст. Законодавство Швейцарії фіксує обмежений обов'язок компанії оприлюднювати свою ділову інформацію. Наприклад, щорічний звіт, бухгалтерський баланс, звіт аудиторів доводяться лише до відома акціонерів.

За швейцарським законодавством, компанія вважається створеною з моменту внесення запису про це до комерційного реєстру. У ньому містяться відомості про місце розташування, статутний капітал, членів керівного органу, про того, хто має право підпису, про відповідальних осіб. А от відомості про акціонерів не відображені у відкритому доступі, оскільки ця інформація надається третім особам лише з відома самих акціонерів. 

Це один із ключових моментів для розуміння того, наскільки можуть відповідати дійсності заяви посадових осіб чи політиків про непричетність до певного бізнесу, зареєстрованого в Швейцарії.

Друга, найважливіша, причина: особливість компаній типу "РосУкрЕнерго" чи Gazprom Schweiz AG полягає в можливості випуску акцій двох видів — іменних або на пред'явника. 

Суть у тому, що за рішенням акціонерів іменні акції можуть трансформуватися в акції на пред'явника (по суті, анонімні), і навпаки. Сертифікат акцій на пред'явника не містить даних про власника, пред'явник такого сертифіката автоматично вважається власником. Він не реєструється в реєстрі компанії. Ані компанія, ані збори акціонерів, ані будь-хто з відповідальних осіб не зобов'язаний з'ясовувати, як сертифікат опинився у його власника. 

Акції на пред'явника передаються шляхом фізичного вручення сертифіката, при продажу таких акцій не потрібне внесення будь-якої інформації на сертифікат, що передається, або складання якогось супроводжувального документа. Їхній власник може заперечувати особисту причетність до акцій, адже його прізвище там не фігурує, але має право регулярно вимагати й одержувати дивіденди. Це відкриває широкі можливості для дій компанії на користь тих чи інших осіб.

Компанія, спираючись на швейцарське право, може відхилити запит щодо власників акцій і тривалості періоду володіння ними. Це дає можливість будь-якій особі, що перебуває на державній службі у тій чи іншій країні і водночас суміщає свою діяльність з діяльністю компанії з "чистим гнучким" сумлінням, стверджувати про свою до неї непричетність.

У цьому й полягає витонченість подібних схем організації бізнесу. Вона дає практично необмежені можливості реальним власникам і фактично оберігає їх від кримінальної відповідальності за корупцію у своїх країнах. Не виключено, що в списку тих, через чиї руки проходять акції на пред'явника, можуть бути не лише міністерські чиновники, а й окремі прем'єри, президенти, що діяли через особливо довірених осіб.

Південний потік став своєрідним детектором брехні, через який змушені проходити європейські політики, які не байдужі до фінансової прихильності "Газпрому" і прагнуть зберегти її та примножити в майбутньому. Віддзеркаленням цього є висловлювання дипломатів з країн ЄС.

14 липня 2014 р. посол Німеччини в Росії Рюдігер фон Фрич заявив, що уряд Німеччини захищатиме інтереси німецького бізнесу в проекті будівництва газопроводу "Південний потік" і розраховує, що всі проблемні питання, пов'язані з ним, буде успішно вирішено (німецька компанія Wintershall є акціонером морської ділянки проекту).

10 липня держсекретар з європейських справ уряду Італії Сандро Гоці в Брюсселі на презентації італійського головування в ЄС заявив, що "Південний потік" треба будувати, бо "він сприятиме диверсифікації маршрутів поставок газу до Європи". За кілька днів до цього міністр закордонних справ Італії Ф.Могеріні заявила, що реалізація проекту "Південний потік" залишається "надзвичайно важливою" з точки зору енергетичної безпеки всього європейського регіону.

5 липня посол Франції у Росії Жан-Моріс Ріпер також фактично підтримав "Південний потік" і зазначив, що у Франції немає упередження стосовно російського газу, оскільки компанія Gaz de France (та її спадкоємці) активно його купує.

Ці заяви з боку офіційних осіб трьох провідних країн ЄС майже збіглися у часі. І це не випадково, адже в проекті свою частку мають: російський "Газпром" — 50%, італійська ENI — 20, німецька Wintershall — 15, французька EdF — 15%. Хоча надходження від цих компаній до держбюджетів відповідних країн навряд чи перевищують кілька відсотків, загроза отримати холоднішу на кілька градусів воду в тепломережах і гнів виборців переважають європейські цінності у поведінці та рішеннях європейських політиків. Однак це лише верхівка айсберга, бо реальні мотиви такої поведінки можуть ховатися набагато глибше в офшорних компаніях і рахунках, дбайливо поповнюваних російськими партнерами по газовому бізнесу.

Австрія певною мірою повторила свій крок 1962-го (перший контракт на поставку газу з СРСР до Західної Європи в умовах холодної війни), підписавши в 2014 р. договір про будівництво "Південного потоку". 

Політичні діячі цієї країни разом із бізнесом чимало років працюють над створенням і збереженням привабливого інвестиційного клімату, можливо, не помічаючи, що поступово перетворюються на зручну гавань для сумнівних фінансових потоків. Виправдати такий крок економічними преференціями для держави не вдасться, оскільки дані про зовнішньоекономічну діяльність за 2012 р. свідчать, що РФ перебуває аж наприкінці десятка найважливіших партнерів з від'ємним сальдо взаємної торгівлі у розмірі близько 1 млрд євро. Тоді як торговельний баланс з США мав додатне сальдо у розмірі понад 2,4 млрд євро і тенденції до зростання. Отже, є причина такої недалекоглядності австрійських політиків, і вона з високим ступенем ймовірності може перебувати у площині зацікавленості фінансовими стимулами за "гнучкість" сумління, генерованими російськими газовими потоками.

Звісно, від такого наддорогого "пирога", як "Південний потік", перепаде — кожному своєю мірою — всім учасникам проекту, включаючи уповноважені компанії у країнах — членах ЄС, територіями яких планується прокласти маршрут цього газопроводу. У кожній з країн — учасниць проекту роботи виконуватиме спільне підприємство, в якому 50% належить "Газпрому", а інша половина — уповноваженій урядом національній компанії.

Італія демонструє найвищу активність. Це пов'язано не лише з тим, що її національна нафтогазова компанія ENI має найбільшу після "Газпрому" частку в проекті, а й із тим, що дочірня компанія Saipem виконуватиме підряд високої вартості на прокладання труб першої нитки газопроводу дном Чорного моря на глибинах два з лишком кілометри. Saipem S.p.A. — дочірня компанія ENI, один із найбільших у світі нафтогазових підрядників, має великий флот спеціалізованих суден для ведення робіт у морі та прокладання морських газопроводів різного діаметра і на різних глибинах.

Контракт на прокладання першої нитки і будівництво ділянок берегового примикання і мілководних ділянок для всіх чотирьох ниток газопроводу Saipem отримала у березні 2014 р. Вартість укладки однієї нитки — 2 млрд євро. Другу нитку "Південного потоку" прокладатиме датська компанія, проте зареєстрована у Швейцарії, — Allseas Group S.A. і за сприяння італійської Saipem. Для цього планується використати новозбудовану платформу для прокладання морських трубопроводів "Петер Шелте", вартість контракту не розголошується.

Загалом слід зазначити, що кошторисна вартість усього проекту перекидання ямальського газу до Європи становить, за розрахунками Центру Східно-Європейського газового аналізу, близько 
56 млрд євро. Якоїсь уніфікованої норми "винагороди за підтримку" не існує, проте, виходячи з доступної інформації з галузевих джерел, що заслуговують на довіру, вона може коливатися від 22 до 68%. Менший відсоток — для робіт на території країн ЄС, максимальний — при виконанні робіт на території Росії. Якщо умовно візьмемо середньоарифметичний рівень, то норма "винагороди за підтримку" становитиме 45%. Це означає 
25,2 млрд євро, частина з яких може бути щедро використана для "висловлення вдячності" як кремлівському оточенню, так і європейським політикам та чиновникам для посилення "гнучкості" їх сумління, а зрештою й перетворення його на "пластилінове".

Для того, щоб зазначена сума розтеклася ріками та струмками і потрапила на потрібні рахунки потрібних людей у різних країнах, і необхідний швейцарський компонент у схемі реалізації "Південного потоку"