...Насправді зробити це не так легко. Недарма ж десятиліттями втовкмачували нам в голови ідею про безнадійну трагедійність української історії. Сльозами і кров’ю рясно зрошені всі наші спроби щось там вибороти, збудувати, утвердити своє на своїй-таки землі, але все якось ні до чого путнього ті сльози не приводили. Можна сьогодні багато міркувати, кому могло бути вигідним таке зосереджене плекання в нашому колективному характері мотивів пораженства і безперспективності будь-якої активної дії, але мова наша не про те. Ми поговоримо про оптимізм і, так би мовити, результативність нашої історії. І, виявляється, робити це можна без надмірного напруження пам’яті — варто лише трішечки змістити кут погляду.
У 1999 році вперше в українській історіографії це зробив відомий учений, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, провідний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського Національної Академії Наук України Володимир Арнольдович Потульницький. Він спробував відстежити в нашій історії абсолютно, здавалося б, нехарактерні для неї монархічно-династичні сюжети або, як говорить сам дослідник, “елементи державотворення “згори”. У 2001-2002 роках його “Династична хронологія історії України” друкувалася в журналі “Світ науки” і спричинила, без перебільшення, переворот в умах десятків тисяч читачів. Бо перше, що впадало в ній у вічі, — це незбагненна прив’язаність найвищих злетів нашого державного будівництва до періодів, коли країна мала монархічний устрій, себто коли забезпечувався династичний принцип правління. Тут вам і княжо-королівський період (Х-ХІІ століття), і період Першого Гетьманату (XVII-XVIII століття). Останній спалах активності в українському державному будівництві, який був увінчаний зримими успіхами (організація Українського війська, формування Чорноморського флоту, створення судової системи дер-жави, заснування Української Академії Наук, Військової Академії, відкриття першого Українського державного університету в Кам’янці-Подільському, становлення соціально-політичного й економічного устрою, запровадження єдиної української валюти і т. ін.), пов’язаний з реставрацією 29 квітня 1918 року гетьманської форми правління — так званий Другий Гетьманат Павла Скоропадського. Тож напередодні 85-річного ювілею відновлення в Україні династичної традиції ми зустрілися з Володимиром Арнольдовичем, щоб поговорити про оптимістичні візії нашого минулого — як запоруку результативності нашого майбутнього.
— Впадає у вічі дивовижна закономірність: переважна більшість українських кінематографічних, театральних, літературно-музичних постановок “історичного” харак-теру несуть на собі інтенсивний наліт трагічності, принаймні не оптимізму — це точно. Така ситуація неприємно дивує і навіть починає дратувати. Тож перше запитання до вас, як до людини глибоко зануреної в нашу минувшину: невже в українській історії немає гідних героїчно-позитивних прецедентів — військових, державницьких, позитивів з успіш-ним харизматичним лідером — словом, сюжетів, на прикладі яких можна було б вихову-вати молодь у дусі національного оптимізму, відчуття нею власної сили, сили своєї нації?.. Наскільки мені відомо, недавно ви закінчили наукове дослідження і навіть написали сценарій про таку загалом оптимістичну постать нашої історії, як Петро Сагайдачний... — На жаль, мушу погодитися, що плаксиві версії минулого України домінують. Більше того — вони майже всеохопні. Взагалі, визначальною рисою, яка характеризує нашу культуру, є концентрація на так званій “самсонівській” версії минулого України — із перманентним рванням нею кайданів і т. д. — яка пояснюється усталеною практикою міряння історичних сюжетів із суто народницьких позицій. Тим самим династично-аристократичне, в основі своїй глибоко оптимістичне начало, пов’язане із зусиллями володарів, суверенів, князів, гетьманів подолати руїнництво, анархізм, хаос та впровадити якусь об’єднуючу ідею, віддається Росії, Польщі, Австрії, але аж ніяк не Україні.
Що ж до реальних харизматичних постатей, то я не обмежував би цей стрижень героїчних державотворчих сюжетів нашої історії лише постаттю Сагайдачного. Адже, крім Сагайдачного, ми мали кількох реальних історичних героїв, які могли б послужити досвідом успішного державотворення “згори” не лише в княжу чи в княжо-королівську добу, коли династична тра-ди-ція як така тривала неперервно, але і в добу гетьманську. Насамперед це тріада, яку скла-дають Петро Сагайдачний, Дмитро Вишневецький та Богдан Хмельницький. Чому саме вони? Бо Вишневецький, як ви знаєте, був засновником козацької твердині на Хортиці, Хмельницький заснував Гетьманську державу XVII-XVIII століття (Перший Гетьманат), а Петро Сагайдачний був не лише знаменитим полководцем, стратегом, але й державним діячем, який безпосередньо спричинився до утвердження України і стояв коло витоків держави Богдана Хмельницького.
Тож присвячена саме цим трьом постатям, базована на історичних фактах сценарис-тична, кінопрокатна, літературна трилогія могла б відіграти в новітній українській історії не меншу об’єднавчу роль, ніж та, яку відіграла свого часу для згуртування польської нації відома трилогія Генрика Сенкевича “Вогнем і мечем”. І не лише тому, що Сагайдачний, Вишневецький чи Хмельницький шукали свої витоки в Київській Русі (а сам Київ, між іншим, набагато старший за Польщу), але й тому, що такі сюжети закладають дуже серйозні традиції показу минулого шляхом державотворення “згори”. У тій же Польщі чи, скажімо, в Росії, ці традиції активно функціонують і в наш час, свідченням чого є недавно відзняті фільми “Ogniem i mieczem” Єжи Гофмана та “Романовы — венценосная семья” Гліба Панфілова. Вони ефективно реанімують у масовій свідомості поняття честі й обов’язку, звитяги й жертовності в ім’я батьківщини і т. д.. На жаль, в Україні досі немає жодного такого фільму і, відповідно, жодного сценарію до нього.
— Може, саме ваша розвідка стане відправною точкою для професійних сце-на-ристів, які й створять робочі варіанти такого кіносценарію. Щоправда, чому тоді ви почали із Сагайдачного, якщо хронологічно першим мав би йти Вишневецький?..
— Так, у цьому випадку я порушив хронологічний принцип, причому зробив це свідо-мо. На мою думку, виправляти ситуацію плаксивого минулого слід насамперед з відтворення образу, який своєю реальною діяльністю долав би численні зомбуючі стереотипи, що панують в українському суспільстві. Крім того, образ Вишневецького надто віддалений і надто забутий, аби починати трилогію саме з нього. Натомість Сагайдачний зможе, до певної міри, реанімувати Вишневецького, нагадати його широкій громадськості. З Хмельницького я теж не волів би починати без попереднього історичного фундаменту, закладеного насамперед Сагайдачним і тим же Вишневецьким. Хмельницький — настільки контроверсійна постать, що без цього фундаменту просто неможливо його зрозуміти до кінця. Крім того, цей образ не підходить і з суто технічних причин внаслідок сприймання його в нинішній ситуації як контробразу фільму “Вогнем і мечем” з Богданом Ступкою в головній ролі. І таке сприймання на контроверсії, без попереднього фундаменту може відіграти навіть негативну роль. Ну і, нарешті, останнє міркування — саме Сагайдачний, на відміну від Хмельницького чи Вишневецького, вже самою своєю постаттю втілює ідею соборної України. Сагайдачний — це природний галицький український шляхтич, який став наддніпрянським і запорізьким гетьманом. І це дуже важливо.
— Повертаючись до теми виховання, гадаю, не можна оминути проблеми історичних артефактів, які свідчили б про тяглість нашої історії, про позитив як такий в історичному вимірі. Кажу передусім про реліквії, при вигляді яких серце кожного українця здригнулося б, до яких свідомі батьки могли б приводити своїх дітей... Не секрет, що більшість українських історичних реліквій перебуває поза межами України. Що нам робити в такому випадку? Може, є якийсь цікавий досвід інших народів?
— Значення реліквій в історії народу величезне, тому повернення їх — життєво необхідна річ, бо як без традиції, так і без реліквій нації немає. Скажімо, в 1997-1998 роках я працював гостем-професором в Японії, і перше, що мені показали в Токіо, — це музей імператорської влади, музей династичних імператорів, імператорський палац і священні реліквії Японії. Ці реліквії насамперед пов’язані з імператором Японії та символом імператорської влади, вони підтримують та освячують японську династичну лінію і мають сакральне значення. Особливе ж значення мають божественні регалії імператор-сь-кого дому. Їх три. Це підвіски з дорогоцінного каменю яшми, які означали милосердя імпера-тора. Друге — дзеркало, яке має значення справедливості. І, нарешті, — меч. Він передається від покоління до покоління, і означає хоробрість та мужність. Ці регалії (мені не раз на цьому наголошували, і я це добре запам’ятав, засвоїв та оцінив, порівнявши з нашою історією) могли діяти лише в нерозривній єдності і в своїй тріаді були й залишаються ідеалом японської дер-жави. Ідеалом, який скріплює династію й об’єднує кожного японця навколо свого імператора.
Щодо наших регалій, то ситуація тут більш ніж прикра. Недавно виставлявся у Львові меч Сагайдачного, який зараз перебуває в Польщі. Прапор Хмельницького — у Швеції, шабля та булава Хмельницького — у Польщі, кухоль — у Росії. Всім відомо, що запорізькі клейноди лежать у запасниках Ермітажу. По всьому світу розкидані наші цінності, і я достеменно навіть не впевнений, чи той же меч Сагайдачного з Польщі справді належав Сагайдачному. Документів, які б це засвідчували, немає. Загалом вирисовується цілий комплекс невирішених питань. По-перше, реліквії розпорошені, по-друге — не всі верифіковані (тобто не всі забезпе-чені документацією), по-третє, вони належно не систематизовані.
— Кидаючи погляд на Японію, де символом єдності нації є три конкретні речі — підвіски, дзеркало й меч, цікаво було б дізнатися, скільки та які саме українські реліквії могли б стати таким самим символом єдності?
— Я довго розмірковував з цього приводу. Звісно, мала б бути гетьманська шабля, але не проста шабля, а насамперед освячена перемогами. Принаймні той же Сагайдачний провів 60 боїв на суші й на морі і жодного не програв. Це безпрецедентний випадок в нашій історії, та й у світі таких полководців небагато набереться. Хмельницький провів дев’ять битв, програв під Берестечком, але теж був сильним полководцем і стратегом. Тобто шаблі Хмельницького чи Сагайдачного, якби були віднайдені, стали б не лише символом перемоги, але й символом хоробрості, звитяги і мужності — як і в Японії.
Друге — булава. Це не лише символ влади в Україні, це ще й символ династії. Богдан Хмельницький, як відомо, передав булаву своєму синові Юрію (Георгію) Хмельницькому, і саме в булаву він вкладав сакральне, священне значення передачі влади від батька до сина, що цементує, безперечно, всі народи, які жили і продовжують жити в умовах династії.
Звичайно ж — прапор. Чи то прапор Хмельницького, чи то прапор часів Київської Русі, чи то прапори полків, чи прапор козацького флоту, який штурмував і Трапезунд, і Кафу, і Стамбул, — всі вони мають глибоке змістове навантаження. Тобто в цій тріаді священних регалій України я бачу прапор, булаву і шаблю. Можна, звісно, порозмірковувати про одяг гетьманів — скажімо, традиційну гетьманську шапку, яка відрізняється від усіх інших атрибутів королівської чи царської влади. Можна говорити і про корону, хоч це вже інший сюжет — княжо-королівський, — але і вона має свої континуїтетні етапи в історії українського державотворення.
— У цьому контексті не можу не згадати вашу знамениту вже “Династичну хронологію історії України”. Оскільки, як видається, саме ця практично неперервна династичність україн-ської влади, так яскраво виявлена у вашій праці, і є найоптиміс-тичнішим елементом нашої історії...
— Не зовсім погоджуся з вами щодо неперервної династичності, бо якби вона була неперервною, то ми не мали б таких провалів в історії, коли нація й держава розходилися. Але постійне прагнення зберігати цей династичний принцип правління як за часів Київської Русі, Галицько-Волинської Русі, так і за часів гетьманів (і Розумовський, і Мазепа, і Хмельницький, і Скоропадський, і Самойлович намагалися встановити династичне гетьманське правління) — безперечно було. Я вже не кажу, що династичні претензії мали і робили певні кроки до їх втілення австрійські монархи; відома постать того часу — архікнязь Вільгельм Габсбург “Вишиваний”, який мав великий пієтет до України, ходив у вишитій сорочці і навіть писав вірші українською мовою. Це теж династичні сюжети — трохи іншого ґатунку.
— Поза тим, у шкільній історії чи, принаймні, в тій, яку викладали нам ще в університеті, старанно замовчується цей династичний сюжет...
— Я не думаю, що він свідомо замовчується. Просто він належно не розроблений, оскільки є теорія державна, і є теорія династична. Як засвідчує всесвітня історія, досягти успіху в династичній боротьбі значно важче, аніж просто у державотворенні. Тому у нас, в Україні, і перемагали в династичних змаганнях лише одиниці. Повторюся: це був Хмельницький, який передав династичну владу синові, і Скоропадський, який у 1918 році спромігся реставрувати династію Скоропадських (його прапрапрадід свого часу гетьманував на Україні) і на 8 місяців відновив традиційну форму української державності — гетьманську. Інші ж так і не зуміли. І, здається, в “Хронології” я достатньо чітко пояснив, чому так сталося. До всього, є безліч причин методологічного, концептуального та іншого ґатунку, оскільки династична історія — це державотворення “згори”. А державотворення “згори”, як правило, узурпували для себе інші історії — російська, польська, австрійська — але аж ніяк не українська, яка завжди мала грати у державотворення “знизу”. На жаль...
— Читаючи “Хронологію”, мені чи не вперше відкрилася нарешті глибока й поліфонічна логіка розвитку нашої історії. Це перша спроба так зінтерпретувати українську історію?
— Ні, не перша. У 20-х роках минулого століття ця ідея зародилася в Галичині. Її натхненниками були відомий публіцист і журналіст Осип Назарук та митрополит Андрей Шеп-тицький. Вони разом зрозуміли необхідність створення династичної хронології України. Але ні Шептицький, як пастир і як церковний діяч, ані Назарук, як публіцист і журналіст, не були фахо-ви-ми істориками. Тому в 1926 році Назарук звернувся (з відома Шептицького чи ні — невідомо, принаймні у мене немає документальних підтверджень цього) до В’ячеслава Липин-ського — єдиної людини, яка могла тоді створити династичну версію української історії, зокре-ма — хронологію. Липинський погодився, але так і не завершив справи. Він написав лише півсторінки, і на цьому все закінчилося. Ймовірно, Липинський тоді вже хворів на туберкульоз, але, на моє переконання, тут був цілий комплекс причин. Все ж таки Липинський — поляк за національністю й римо-католик за віросповіданням. Тобто, попри щире зацікавлення і вболіван-ня за українську справу, його специфічне світосприймання не дозволило йому охопити цілісно всієї історії України саме в династичному ракурсі. Тому Липинський цю ідею полишив і династичної хронології та історії не створив.
— Останнім часом в українському політикумі спостерігаються певні спалахи інтересу до проблем спадковості влади. Останній приклад — запланований саме на 29 квітня візит Голови Верховної Ради України Володимира Литвина до Великої Британії, взірцевої країни з погляду династичності влади. Чи така стратегія — не оптимальний шлях відновити історичний status quo України у світі? Які кроки мали б, своєю чергою, зробити наші вчені, щоб поставити українську націю в ряд історично значимих націй світу?
— Так, безперечно, Британія — взірцева монархічна країна, яка з XII століття має Велику хартію вольностей, декілька династій, одна з яких править і досі. Особисто я отримав запрошення від Голови Верховної Ради взяти участь у цій поїздці та виступити з лекцією в одному з британських університетів саме на тему українсько-англійських стосунків, зокрема і династичних. Ці сюжети розроблені в моїй династичній хронології. Вони стосуються, по-перше, Володимира Мономаха, який, одружившись із Гідою, донькою останнього англосаксонського короля Гаральда, у такий спосіб зберіг династичну харизму останньої корінної династії після завоювання Англії герцогом Нормандським Вільгельмом І Завойовником. По-друге, це сюжети з Богданом Хмельницьким та Олівером Кромвелем, їхнє листування і подальші намагання Хмельницького встановити в Україні династію. По-третє — Другий Гетьманат Павла Скоропад-ського. У 1937-38 роках Гетьман відправив свого єдиного сина, престолонаслідника, гетьманича Данила Скоропадського до Англії, де той перебував аж до своєї смерті. Українські монархісти мали тут і свій часопис “Investigator”, і провадили цікаву пропагандистську та іншу інтелек-туальну роботу, яка не минулася безслідно. Про всі ці сюжети я збираюся говорити під час своєї лекції.
Щодо кроків, то українська історична наука має насамперед відновити і створити історіософію своєї та світової історії у їхній діалектиці від давньої доби до сьогодення. Адже Україна має дуже давню, дуже насичену історію, яка впливала — безпосередньо чи опосередковано — на весь світ. Завдання полягає в тому, щоб цю діалектику віднайти й відстежити в тих наскрізних моментах, де вона ще не віднайдена, а далі — з’єднати все це воєдино й відшукати спосіб, яким чином змусити світову історію повернутися до нормального та належного сприймання України.
В тему:
Якщо ви помітили помилку, то виділіть фрагмент тексту не більше 20 символів і натисніть Ctrl+Enter
«Життя у вулику передбачає не регламентовану монотонність, а МЕТАМОРФОЗУ. Коли комаха досягає межі своїх можливостей, вона чудесним чином перетворюється на абсолютно нову істоту. У цій метаморфозі я...
Українська історія: прощання з бромом
Світ:
300403-01.jpg
У 1999 році вперше в українській історіографії це зробив відомий учений, професор Львівського національного університету імені Івана Франка, провідний науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського Національної Академії Наук України Володимир Арнольдович Потульницький. Він спробував відстежити в нашій історії абсолютно, здавалося б, нехарактерні для неї монархічно-династичні сюжети або, як говорить сам дослідник, “елементи державотворення “згори”. У 2001-2002 роках його “Династична хронологія історії України” друкувалася в журналі “Світ науки” і спричинила, без перебільшення, переворот в умах десятків тисяч читачів. Бо перше, що впадало в ній у вічі, — це незбагненна прив’язаність найвищих злетів нашого державного будівництва до періодів, коли країна мала монархічний устрій, себто коли забезпечувався династичний принцип правління. Тут вам і княжо-королівський період (Х-ХІІ століття), і період Першого Гетьманату (XVII-XVIII століття). Останній спалах активності в українському державному будівництві, який був увінчаний зримими успіхами (організація Українського війська, формування Чорноморського флоту, створення судової системи дер-жави, заснування Української Академії Наук, Військової Академії, відкриття першого Українського державного університету в Кам’янці-Подільському, становлення соціально-політичного й економічного устрою, запровадження єдиної української валюти і т. ін.), пов’язаний з реставрацією 29 квітня 1918 року гетьманської форми правління — так званий Другий Гетьманат Павла Скоропадського. Тож напередодні 85-річного ювілею відновлення в Україні династичної традиції ми зустрілися з Володимиром Арнольдовичем, щоб поговорити про оптимістичні візії нашого минулого — як запоруку результативності нашого майбутнього.
— Впадає у вічі дивовижна закономірність: переважна більшість українських кінематографічних, театральних, літературно-музичних постановок “історичного” харак-теру несуть на собі інтенсивний наліт трагічності, принаймні не оптимізму — це точно. Така ситуація неприємно дивує і навіть починає дратувати. Тож перше запитання до вас, як до людини глибоко зануреної в нашу минувшину: невже в українській історії немає гідних героїчно-позитивних прецедентів — військових, державницьких, позитивів з успіш-ним харизматичним лідером — словом, сюжетів, на прикладі яких можна було б вихову-вати молодь у дусі національного оптимізму, відчуття нею власної сили, сили своєї нації?.. Наскільки мені відомо, недавно ви закінчили наукове дослідження і навіть написали сценарій про таку загалом оптимістичну постать нашої історії, як Петро Сагайдачний...
— На жаль, мушу погодитися, що плаксиві версії минулого України домінують. Більше того — вони майже всеохопні. Взагалі, визначальною рисою, яка характеризує нашу культуру, є концентрація на так званій “самсонівській” версії минулого України — із перманентним рванням нею кайданів і т. д. — яка пояснюється усталеною практикою міряння історичних сюжетів із суто народницьких позицій. Тим самим династично-аристократичне, в основі своїй глибоко оптимістичне начало, пов’язане із зусиллями володарів, суверенів, князів, гетьманів подолати руїнництво, анархізм, хаос та впровадити якусь об’єднуючу ідею, віддається Росії, Польщі, Австрії, але аж ніяк не Україні.
Що ж до реальних харизматичних постатей, то я не обмежував би цей стрижень героїчних державотворчих сюжетів нашої історії лише постаттю Сагайдачного. Адже, крім Сагайдачного, ми мали кількох реальних історичних героїв, які могли б послужити досвідом успішного державотворення “згори” не лише в княжу чи в княжо-королівську добу, коли династична тра-ди-ція як така тривала неперервно, але і в добу гетьманську. Насамперед це тріада, яку скла-дають Петро Сагайдачний, Дмитро Вишневецький та Богдан Хмельницький. Чому саме вони? Бо Вишневецький, як ви знаєте, був засновником козацької твердині на Хортиці, Хмельницький заснував Гетьманську державу XVII-XVIII століття (Перший Гетьманат), а Петро Сагайдачний був не лише знаменитим полководцем, стратегом, але й державним діячем, який безпосередньо спричинився до утвердження України і стояв коло витоків держави Богдана Хмельницького.
Тож присвячена саме цим трьом постатям, базована на історичних фактах сценарис-тична, кінопрокатна, літературна трилогія могла б відіграти в новітній українській історії не меншу об’єднавчу роль, ніж та, яку відіграла свого часу для згуртування польської нації відома трилогія Генрика Сенкевича “Вогнем і мечем”. І не лише тому, що Сагайдачний, Вишневецький чи Хмельницький шукали свої витоки в Київській Русі (а сам Київ, між іншим, набагато старший за Польщу), але й тому, що такі сюжети закладають дуже серйозні традиції показу минулого шляхом державотворення “згори”. У тій же Польщі чи, скажімо, в Росії, ці традиції активно функціонують і в наш час, свідченням чого є недавно відзняті фільми “Ogniem i mieczem” Єжи Гофмана та “Романовы — венценосная семья” Гліба Панфілова. Вони ефективно реанімують у масовій свідомості поняття честі й обов’язку, звитяги й жертовності в ім’я батьківщини і т. д.. На жаль, в Україні досі немає жодного такого фільму і, відповідно, жодного сценарію до нього.
— Може, саме ваша розвідка стане відправною точкою для професійних сце-на-ристів, які й створять робочі варіанти такого кіносценарію. Щоправда, чому тоді ви почали із Сагайдачного, якщо хронологічно першим мав би йти Вишневецький?..
— Так, у цьому випадку я порушив хронологічний принцип, причому зробив це свідо-мо. На мою думку, виправляти ситуацію плаксивого минулого слід насамперед з відтворення образу, який своєю реальною діяльністю долав би численні зомбуючі стереотипи, що панують в українському суспільстві. Крім того, образ Вишневецького надто віддалений і надто забутий, аби починати трилогію саме з нього. Натомість Сагайдачний зможе, до певної міри, реанімувати Вишневецького, нагадати його широкій громадськості. З Хмельницького я теж не волів би починати без попереднього історичного фундаменту, закладеного насамперед Сагайдачним і тим же Вишневецьким. Хмельницький — настільки контроверсійна постать, що без цього фундаменту просто неможливо його зрозуміти до кінця. Крім того, цей образ не підходить і з суто технічних причин внаслідок сприймання його в нинішній ситуації як контробразу фільму “Вогнем і мечем” з Богданом Ступкою в головній ролі. І таке сприймання на контроверсії, без попереднього фундаменту може відіграти навіть негативну роль. Ну і, нарешті, останнє міркування — саме Сагайдачний, на відміну від Хмельницького чи Вишневецького, вже самою своєю постаттю втілює ідею соборної України. Сагайдачний — це природний галицький український шляхтич, який став наддніпрянським і запорізьким гетьманом. І це дуже важливо.
— Повертаючись до теми виховання, гадаю, не можна оминути проблеми історичних артефактів, які свідчили б про тяглість нашої історії, про позитив як такий в історичному вимірі. Кажу передусім про реліквії, при вигляді яких серце кожного українця здригнулося б, до яких свідомі батьки могли б приводити своїх дітей... Не секрет, що більшість українських історичних реліквій перебуває поза межами України. Що нам робити в такому випадку? Може, є якийсь цікавий досвід інших народів?
— Значення реліквій в історії народу величезне, тому повернення їх — життєво необхідна річ, бо як без традиції, так і без реліквій нації немає. Скажімо, в 1997-1998 роках я працював гостем-професором в Японії, і перше, що мені показали в Токіо, — це музей імператорської влади, музей династичних імператорів, імператорський палац і священні реліквії Японії. Ці реліквії насамперед пов’язані з імператором Японії та символом імператорської влади, вони підтримують та освячують японську династичну лінію і мають сакральне значення. Особливе ж значення мають божественні регалії імператор-сь-кого дому. Їх три. Це підвіски з дорогоцінного каменю яшми, які означали милосердя імпера-тора. Друге — дзеркало, яке має значення справедливості. І, нарешті, — меч. Він передається від покоління до покоління, і означає хоробрість та мужність. Ці регалії (мені не раз на цьому наголошували, і я це добре запам’ятав, засвоїв та оцінив, порівнявши з нашою історією) могли діяти лише в нерозривній єдності і в своїй тріаді були й залишаються ідеалом японської дер-жави. Ідеалом, який скріплює династію й об’єднує кожного японця навколо свого імператора.
Щодо наших регалій, то ситуація тут більш ніж прикра. Недавно виставлявся у Львові меч Сагайдачного, який зараз перебуває в Польщі. Прапор Хмельницького — у Швеції, шабля та булава Хмельницького — у Польщі, кухоль — у Росії. Всім відомо, що запорізькі клейноди лежать у запасниках Ермітажу. По всьому світу розкидані наші цінності, і я достеменно навіть не впевнений, чи той же меч Сагайдачного з Польщі справді належав Сагайдачному. Документів, які б це засвідчували, немає. Загалом вирисовується цілий комплекс невирішених питань. По-перше, реліквії розпорошені, по-друге — не всі верифіковані (тобто не всі забезпе-чені документацією), по-третє, вони належно не систематизовані.
— Кидаючи погляд на Японію, де символом єдності нації є три конкретні речі — підвіски, дзеркало й меч, цікаво було б дізнатися, скільки та які саме українські реліквії могли б стати таким самим символом єдності?
— Я довго розмірковував з цього приводу. Звісно, мала б бути гетьманська шабля, але не проста шабля, а насамперед освячена перемогами. Принаймні той же Сагайдачний провів 60 боїв на суші й на морі і жодного не програв. Це безпрецедентний випадок в нашій історії, та й у світі таких полководців небагато набереться. Хмельницький провів дев’ять битв, програв під Берестечком, але теж був сильним полководцем і стратегом. Тобто шаблі Хмельницького чи Сагайдачного, якби були віднайдені, стали б не лише символом перемоги, але й символом хоробрості, звитяги і мужності — як і в Японії.
Друге — булава. Це не лише символ влади в Україні, це ще й символ династії. Богдан Хмельницький, як відомо, передав булаву своєму синові Юрію (Георгію) Хмельницькому, і саме в булаву він вкладав сакральне, священне значення передачі влади від батька до сина, що цементує, безперечно, всі народи, які жили і продовжують жити в умовах династії.
Звичайно ж — прапор. Чи то прапор Хмельницького, чи то прапор часів Київської Русі, чи то прапори полків, чи прапор козацького флоту, який штурмував і Трапезунд, і Кафу, і Стамбул, — всі вони мають глибоке змістове навантаження. Тобто в цій тріаді священних регалій України я бачу прапор, булаву і шаблю. Можна, звісно, порозмірковувати про одяг гетьманів — скажімо, традиційну гетьманську шапку, яка відрізняється від усіх інших атрибутів королівської чи царської влади. Можна говорити і про корону, хоч це вже інший сюжет — княжо-королівський, — але і вона має свої континуїтетні етапи в історії українського державотворення.
— У цьому контексті не можу не згадати вашу знамениту вже “Династичну хронологію історії України”. Оскільки, як видається, саме ця практично неперервна династичність україн-ської влади, так яскраво виявлена у вашій праці, і є найоптиміс-тичнішим елементом нашої історії...
— Не зовсім погоджуся з вами щодо неперервної династичності, бо якби вона була неперервною, то ми не мали б таких провалів в історії, коли нація й держава розходилися. Але постійне прагнення зберігати цей династичний принцип правління як за часів Київської Русі, Галицько-Волинської Русі, так і за часів гетьманів (і Розумовський, і Мазепа, і Хмельницький, і Скоропадський, і Самойлович намагалися встановити династичне гетьманське правління) — безперечно було. Я вже не кажу, що династичні претензії мали і робили певні кроки до їх втілення австрійські монархи; відома постать того часу — архікнязь Вільгельм Габсбург “Вишиваний”, який мав великий пієтет до України, ходив у вишитій сорочці і навіть писав вірші українською мовою. Це теж династичні сюжети — трохи іншого ґатунку.
— Поза тим, у шкільній історії чи, принаймні, в тій, яку викладали нам ще в університеті, старанно замовчується цей династичний сюжет...
— Я не думаю, що він свідомо замовчується. Просто він належно не розроблений, оскільки є теорія державна, і є теорія династична. Як засвідчує всесвітня історія, досягти успіху в династичній боротьбі значно важче, аніж просто у державотворенні. Тому у нас, в Україні, і перемагали в династичних змаганнях лише одиниці. Повторюся: це був Хмельницький, який передав династичну владу синові, і Скоропадський, який у 1918 році спромігся реставрувати династію Скоропадських (його прапрапрадід свого часу гетьманував на Україні) і на 8 місяців відновив традиційну форму української державності — гетьманську. Інші ж так і не зуміли. І, здається, в “Хронології” я достатньо чітко пояснив, чому так сталося. До всього, є безліч причин методологічного, концептуального та іншого ґатунку, оскільки династична історія — це державотворення “згори”. А державотворення “згори”, як правило, узурпували для себе інші історії — російська, польська, австрійська — але аж ніяк не українська, яка завжди мала грати у державотворення “знизу”. На жаль...
— Читаючи “Хронологію”, мені чи не вперше відкрилася нарешті глибока й поліфонічна логіка розвитку нашої історії. Це перша спроба так зінтерпретувати українську історію?
— Ні, не перша. У 20-х роках минулого століття ця ідея зародилася в Галичині. Її натхненниками були відомий публіцист і журналіст Осип Назарук та митрополит Андрей Шеп-тицький. Вони разом зрозуміли необхідність створення династичної хронології України. Але ні Шептицький, як пастир і як церковний діяч, ані Назарук, як публіцист і журналіст, не були фахо-ви-ми істориками. Тому в 1926 році Назарук звернувся (з відома Шептицького чи ні — невідомо, принаймні у мене немає документальних підтверджень цього) до В’ячеслава Липин-ського — єдиної людини, яка могла тоді створити династичну версію української історії, зокре-ма — хронологію. Липинський погодився, але так і не завершив справи. Він написав лише півсторінки, і на цьому все закінчилося. Ймовірно, Липинський тоді вже хворів на туберкульоз, але, на моє переконання, тут був цілий комплекс причин. Все ж таки Липинський — поляк за національністю й римо-католик за віросповіданням. Тобто, попри щире зацікавлення і вболіван-ня за українську справу, його специфічне світосприймання не дозволило йому охопити цілісно всієї історії України саме в династичному ракурсі. Тому Липинський цю ідею полишив і династичної хронології та історії не створив.
— Останнім часом в українському політикумі спостерігаються певні спалахи інтересу до проблем спадковості влади. Останній приклад — запланований саме на 29 квітня візит Голови Верховної Ради України Володимира Литвина до Великої Британії, взірцевої країни з погляду династичності влади. Чи така стратегія — не оптимальний шлях відновити історичний status quo України у світі? Які кроки мали б, своєю чергою, зробити наші вчені, щоб поставити українську націю в ряд історично значимих націй світу?
— Так, безперечно, Британія — взірцева монархічна країна, яка з XII століття має Велику хартію вольностей, декілька династій, одна з яких править і досі. Особисто я отримав запрошення від Голови Верховної Ради взяти участь у цій поїздці та виступити з лекцією в одному з британських університетів саме на тему українсько-англійських стосунків, зокрема і династичних. Ці сюжети розроблені в моїй династичній хронології. Вони стосуються, по-перше, Володимира Мономаха, який, одружившись із Гідою, донькою останнього англосаксонського короля Гаральда, у такий спосіб зберіг династичну харизму останньої корінної династії після завоювання Англії герцогом Нормандським Вільгельмом І Завойовником. По-друге, це сюжети з Богданом Хмельницьким та Олівером Кромвелем, їхнє листування і подальші намагання Хмельницького встановити в Україні династію. По-третє — Другий Гетьманат Павла Скоропад-ського. У 1937-38 роках Гетьман відправив свого єдиного сина, престолонаслідника, гетьманича Данила Скоропадського до Англії, де той перебував аж до своєї смерті. Українські монархісти мали тут і свій часопис “Investigator”, і провадили цікаву пропагандистську та іншу інтелек-туальну роботу, яка не минулася безслідно. Про всі ці сюжети я збираюся говорити під час своєї лекції.
Щодо кроків, то українська історична наука має насамперед відновити і створити історіософію своєї та світової історії у їхній діалектиці від давньої доби до сьогодення. Адже Україна має дуже давню, дуже насичену історію, яка впливала — безпосередньо чи опосередковано — на весь світ. Завдання полягає в тому, щоб цю діалектику віднайти й відстежити в тих наскрізних моментах, де вона ще не віднайдена, а далі — з’єднати все це воєдино й відшукати спосіб, яким чином змусити світову історію повернутися до нормального та належного сприймання України.
Зверніть увагу
«Вулик Геллстрома», «Дюна» і 10 принципів Джигаду – політичний проект Френка Герберта