«…Коли визначати за алегорію: ліс – це мій народ, кожне дерево в тому лісі – окрема особистість, порода дерев – рід, власне дім лісу, то не можна не відзначити іншої алегорії: ліс дому, адже так, як окремо дерево має розширення у рід, плем’я, народ, так само кожна людина має розширення в глибину себе, а також і рід її, що я й позначаю формулою ліс дому; йдеться про з’єднання у роді, як певну субстанцію – познаками того є історії людських душ, яких ряд я тут накреслив, складені наступним поколінням із пізнаних дій – цей ліс так само неосяжний і до кінця ніколи не пізнаний, як і ліс народу…», - уривок з рідкісного типу історичного роману «Тіні зникомі», авторства видатного прозаїка Валерія Шевчука. Це сімейна хроніка одного з українських родів.

Генеалогічне дерево до якого належить іменитий кобзар – лірник Василь Нечепа, його син Роман, онук Михайло, проростає з прадавньої Сіверської землі. Євген Маланюк мовив так:

«Від синіх меж до сіверських країн

Широчина нестримано росте,

Мов на бандурі велетенській грає

Співучим вітром припонтійський степ,»

                  Кому не вигідне наукове визнання «Велесової книги» : промосковській ідеології котра дотепер панує в Україні, владі – бо чим коротша у людей пам'ять, тим легше їх скеровувати у потрібному напрямку офіційній науці, – бо «Велесова книга» нівелює вигадані теорії про першість грецької та римської культур, не кажучи вже про дрімучу московську; світовому над – уряду, який прагне диктувати свої правила і норми життя усім народам світу.

Цим самим силам невигідно, щоб українці пізнавали історії своїх родоводів, щоб довідувалися про своїх предків – не до рівня третього коліна, а до шостого, сьомого, якомога глибшого коліна генеалогічного дерева. Чим більше наших людей дізнаватиметься про історію власного роду, відтак і історію народу, тим важче буде одурити таке вже прозріле громадянство – як ззовні, так і зсередини країни.

Ліна Василівна Костенко мовою поезії зазначала:

«Погасли кострища стоянок,

У землю пішли племена,

Забрали в холодні кургани

Сокири, мечі й письмена…».

Та надія на відродження прадавнього є завжди, це і засвідчила видатна поетеса у завершальних рядках того ж вірша:

«… в степу оживає пісня

Давно занімілих племен».

Оповідь буде йти, як уже зазначалося, про давній рід український – НЕЧЕП. Неймовірну за обсягом роботу по вибудовуванню лінії – гілки роду: Нечеп – Бичків – Рюриковичів, виконав  киянин Олександр Баклан. Цей незвичайний українець три десятки літ присвятив подвижницькій справі, віднаходячи  у різних архівах нові і нові свідчення, які сприяли більш чіткішому окресленню родовідного дерева. Увесь цей огром матеріалу (опрацьовано 3423 особи), автор має намір використати у книжці з п’яти частин (томів). Як каже пан Олександр: «Відтепер нам відомі Нечепи – Бички – Рюриковичі. А ще є Баклани – Бички – Рюриковичі. Та ще багато інших Бичків…». На думку дослідника, Бичок Іван Володимирович є представником сімнадцятого  коліна від самого Рюрика, двадцять перше коліно – то славетний повстанський ватажок Северин Наливайко. Вже двадцять п’яте коліно – то Опанас Ничипорович Нечепа. Онук знаного кобзаря – лірника (Василя Нечепи) Михайло, представляє тридцять сьоме коліно, якщо вести відлік від знаменитого історичного діяча Русі.

Вдумаймося у зміст поезії Євгена Маланюка, який був і старшиною війська УНР:

«Ось троє їх: суворий Рюрик,

Ясний, веселий Синевус

І третій – Трувор, лірик бурі,

Той, що окрилив співом Русь…».

Коли Василь Нечепа листовно отримав такі ошелешуючі  відомості про свій рід, добряче призадумався. Така  новина спонукала його до подальших кроків. За порадою у Києві звернувся до доктора історичних наук – Ірини Борисівни Матяш. Науковець уважно вивчивши матеріали, запропонувала опублікувати їх, а ще – провести наступні розшуки у Чернігівському обласному державному архіві. Надалі події розгорталися так, - пан Василь познайомився з Раїсою Петрівною Воробей, директором державного архіву Чернігівської області. Від неї почув обнадійливе: «Якщо ми приберемо знаки запитань по родоводу, то і в Чернігівщині з’явиться гілка знаної  династії Рюриків, яку вивчають вже не одне століття». Чималу допомогу своєму землякові надали спеціалісти архіву – пані Людмила Болва і пані Гриценко. «Розпочинайте зі своєї Носівки», - порадили професійні архівісти. Шукали відомості про рідну Василю Нечепі Носівку не один день. Уважно вичитували записи про народження, одруження і смерть. Окрім предмету розвідки ( усе, що пов’язано з прізвищем Нечепа), натрапили на записи про п’ять діючих церков у Носівці, то колись… До сьогодні збереглося дві – Троїцька і Миколаївська. Вдалося з’ясувати, що прізвище Нечепа пішло з Носівки, не було аж надто поширеним. У кожному з поколінь народжувалося по одному хлопцеві, як правило… Вивчаючи історію роду пан Василь поповнював знання і з історії українського козацтва.

Почуймо про Івана Богуна ( він теж споріднений з Нечепами), устами геніального Миколи Вінграновського:

«Прозрімо  ж! Люди ми чи ні?

Чи ми раби борщу і сала?

І наша воля нас зассала,

Нас, та у нашому ж човні…».

З’ясувалося , що Северин Наливайко був прямим предком Нечеп. Це той Северин, якого було катовано – четвертовано у Варшаві, він героїчно загинув, та не зігнувся…,  був місяць квітень, число одинадцяте 1597 року. Невгнутий ватажок був одним з керівників повстання 1594 – 1596 років. Микола Вінграновський сотворив не тільки роман про Северина Наливайка, є ще й віршовані рядки:

«Забудьмо все у цю священну мить.

Забудьмо наші розбрати і чвари.

Я вас веду – і воля нам горить,

Вона горить нам вічно, як Стожари».

(з вірша «Остання сповідь Северина Наливайка»).

           Дослідник Олександр Баклан ствердно говорить: «Моя майбутня книжка «Рюриковичі. Рід Івана Володимировича Бичка» буде підтвердженням того, що ми – одна з найневибагливіших,  найталановитіших націй Європи і світу». Будемо сподіватися, що не трапиться з нами щось подібне, як з мешканцями міста Ур… :

«Ідуть роки. Ідуть століття.

Хтось щось руйнує. Хтось і створює.

А місто Ур зсипає сміття,

Зсипає сміття, на свою історію».

Ліна Костенко, з вірша  «Місто Ур».

… Потрібно не так і багато, ретельно вивчати історію свого роду, свого народу; і дивитися на увесь довколишній світ крізь українські окуляри…

                                                                 Андрій Будкевич, дослідник мистецтва.

*Цей текст у скороченому вигляді був опублікований в журналі «ОКСАМИТ», місяць липень 2015 року.