Робота новообраних органів місцевого самоврядування в Україні розпочалася із бурхливих «спікеріад» містечкового ґатунку та зухвалої демонстрації правового нігілізму депутатського корпусу рад, в яких «Регіони», ПСПУ та їх політичні сателіти отримали більшість мандатів. Зокрема, це стосується рішень про надання російській мові статусу другої державної, або «регіональної» у певній адміністративній території.

Правовий нігілізм депутатів місцевих рад, зокрема, полягає в тому, що Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні», відповідно до якого й мають діяти всі місцеві представницькі органи влади, у ст.. ст. 26, 27, 32, 43, що визначають межі компетенції відповідних рад, не містить права ухвалювати рішення щодо мовних питань. Більш того, ст.. ст.. 10, 92 ч.1 п. 4 Конституції України визначають, що державною мовою в Україні є українська мова, а застосування її та інших мов на території України регулюється виключно Конституцією та законами України. Відповідно до ст..156 Конституції, закон про мови (оскільки він є конституційним), у разі внесення в нього змін, обов’язково має бути підтвердженим загальноукраїнським референдумом. Окрім того, діючими законами України «Про освіту», «Про загальну середню освіту» вже встановлено, що мовою викладання в учбових закладах в Україні є українська мова, що не виключає можливість вивчення мов національних меншин чи викладання певних дисциплін цими мовами.

Ці положення чинного законодавства підтверджено Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99. Окремо зазначимо, що ухвалюючи вердикт, Конституційний Суд взяв до уваги не тільки Хартію із мов національних меншин, на яку так полюбляють посилатися ідеологи мовного «суверенітету», а й інші міжнародно-правові Акти, ратифіковані Україною, в тому числі в рамках СНД. Зокрема, рішення КС наголошує: .....

Повний виклад статті