Ось лише самі характерні приклади: «вулиця», «натовп», «фарс» (президент Кучма); «киевский беспредел, спровоцированный спецслужбами», «одураченные, зомбированные, спровоцированные спецслужбами школьники, студенты, помаранчевые крысы осуществили спектакль, означающий антиконституционный переворот», «ползучий переворот, инспирированный зарубежными спецслужбами и старой властью», «помаранчевий путч, маніпуляції за гроші людьми, яких покарає Бог» (кандидат у президенти, прем’єр-міністр Янукович); «помаранчевий шабаш» (дружина Януковича); «помаранчева дискотека» (народний депутат Шуфрич, один з керівників виборчого штабу Януковича); «обезумевшая толпа» (настоятель Вишгородської церкви, Київська область); «на Майдане собрались бесы» (з листівки, яка розповсюджувалась з Донбасу); «апельсиновий шабаш» (мер Москви Лужков); «помаранчевым покрывалом Майдан укрыл мразь, рвущуюся к власти» (віце-спікер Російської Думи Жириновський); «17 миттєвостей зими на Майдані» (голова Комітету Верховної Ради з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Стретович); «мітинг», «всенародний протест», «революція», «свято доброзичливості й любові», «Помаранчева Революція» (учасники подій, спостерігачі).

Ці оцінки єднають глибокі враження, що справили на їх авторів ті події, а роз’єднують різкість, навіть лють одних і, навпаки — лагідність, доброзичливість других.

Було б недоречно, якщо не небезпечно не брати до уваги негативні, а то й агресивні оцінки подій на Майдані, бо серед інших їх дають і діючі президент, прем’єр-міністр і водночас кандидат у президенти, за якого віддали свої голоси понад 12 мільйонів виборців, переважна більшість яких проживає на сході і півдні країни, де ставлення до цих подій теж негативне, а то й агресивне. Якщо подібні ж оцінки дають відомі російські політики, відображаючи, певною мірою, позицію російської влади, то як їх нехтувати, не враховувати?

* * *

Ці події будуть ще довго вивчатись, аналізуватись, остаточні висновки, оцінки ще попереду. Сьогодні ж можливі лише перші, попередні.

Оцінки будь-яких подій по гарячих слідах завжди надмір пристрастні, суб’єктивні, бо їх роблять безпосередні учасники або свідки, що знаходяться під впливом цих подій. Про це й свідчать наведені вище і діаметрально протилежні оцінки.

У той же час гарячі сліди, особисті, безпосередні спостереження, враження вкрай важливі для аналізу, оцінок, висновків. Бо коли вони робляться лише за свідченнями документів, чужими спогадами, робляться надмір тверезим, холодним розумом, то це теж шкодить їх об’єктивності.

Щоб сьогодні дійти більш-менш об’єктивних висновків, слід спочатку з’ясувати: — Що спричинило ці події, хто їх насправді спровокував? — Чому вони не трапились раніше, а стались саме в ці листопадово-грудневі дні?

А вже після цього можна спробувати незаангажовано оцінити і зміст, суть, значення цих подій.

*

Багато хто вважає, що спричинив, спровокував ці події саме Янукович.

Разом із своїм урядом та керівниками місцевої влади всіх рівнів за підтримки Кучми і його адміністрації, використавши на свою виборчу кампанію несамовиті кошти з державного бюджету і фінансову «допомогу» бізнесово-олігархічних угрупувань, Янукович настільки брутально, нахабно, по-бандитськи сфальсифікував, спотворив весь виборчий процес, що справжні його результати неможливо з’ясувати ніяким чином. І саме це, мовляв, спричинило масовий вибух народного невдоволення. Багато хто навіть дякує за це Януковичу, бо, мовляв, якби він не діяв саме таким, притаманним йому кримінально-бандитським чином, то ніякого вибуху, ніякої революції не сталося б, усе б залишилось таким, яким було у всі попередні 12 років: влада б і надалі коїла все, що їй заманеться, а знедолений, закріпачений, заляканий народ продовжував би терпіти, мовчати. Тож, мовляв, «Спасибі!», «Ура!» Януковичу.

Однак при всій правдоподібності, привабливості такої схеми розвитку подій, вона вірна лише частково.

Бо, по-перше, і в радянські часи, і особливо в роки незалежності всі вибори без винятку, більшою чи меншою мірою, були фальсифікованими, хоча, звичайно, і не в такий ганебний спосіб, як нинішні; вони ніколи не відображали справжнє волевиявлення народу, проте ця обставина жодного разу не викликала вибуху народного супротиву.

По-друге, головним сценаристом, режисером, організатором цієї жахливої фальсифікації насправді був Кучма, в руках якого Янукович став лише виконавцем, саме таким виконавцем, який йому був потрібен саме на цих доленосних для нього виборах, був насправді лише жалюгідною «шестіркою» в його руках.

Скільки б не говорили справедливого про неймовірну сірість, нікчемність Кучми як людини, фахівця, політика, це не може затьмарити, перекреслити головний і видатний його талант: талант досягати влади, цупко за неї триматись, як та воша за кожух, не випускати її зі своїх рук.

Цей видатний талант він розвинув ще за радянських часів, коли з рядових конструкторів зумів спочатку пробитись у керівники парткому одного з найпотужніших підприємств ВПК СРСР, а потім, не маючи найменшого досвіду науково-промислово-воєнного виробництва, пробитись на посаду його генерального директора. А потім — на посаду прем’єр-міністра і президента. І хоча в радянські часи випадки необґрунтовано стрімкого кар’єрного росту іноді траплялись, але й серед них кучмівський виглядає унікальним, виключним.

Тепер уже добре відомо, як ретельно готував Кучма ці вибори, скільки найхитріших, підступних, підлих інтриг, провокацій, технологічних сценаріїв заготовив і здійснив і задовго до виборів, і в ході виборчої кампанії.

Задовго до святкування 60-річчя звільнення України від фашистів пересунув традиційну дату цього свята поближче до виборів, запланував військовий парад, запросив Путіна, на трибуні Майдану поставив його поруч з Януковичем, «здружив», показав це всій країні, всьому світові. Потім знову й знову зводив їх то в кримському піонертаборі, то в Керчі тощо.

Ретельно і задовго до виборів, коли зрозумів, що 3-й термін йому не світить, підібрав він і «свого» кандидата.

З нещодавно оприлюднених майором Мельниченком нових магнітофонних записів розмов у президентському кабінеті відомо, як тодішній донецький губернатор Янукович вірнопіддано доповідав Кучмі, що здатен: — так провести будь-які вибори, що на будь-яку посаду оберуть і орангутанга; — вишикувати строєм і в разі потреби «розмазати» по стіні журналістів; — змусити бізнесменів країни регулярно здавати кошти «в общак».

І ця доповідь, і сам доповідач настільки сподобались Кучмі, що він уже тоді намітив його на роль «свого» кандидата на майбутніх президентських виборах.

Запланувавши тотальну фальсифікацію цих виборів, Кучма побачив у Януковичі саме таку людину, яка здатна під його керівництвом здійснити цю фальсифікацію.

Можна лише захоплюватись тим, як вміло Кучма просував свого обранця на цю роль. Ще за два роки до виборів він призначає його прем’єром, дає можливість достатньо засвітитись, освоїтись в столичному середовищі можновладців, об’їздити, обнюхати всі регіони і тамтешню владу, сколотити і в столиці, і в регіонах добре підібрану, здатну на все, надійну команду. А також — освоїти, взяти у власні руки і використовувати на розсуд Кучми державний бюджет.

Але при всьому цьому, коли настав час і Кучма запропонував Януковичу висуватись в кандидати, той раптом завагався і довго не давав згоди. Бо запідозрив, відчув щось недобре, загрозливе для себе у цій ніби-то й щирій пропозиції.

Знаючи краще за всіх свою біографію, свої «подвиги», він розумів, що опозиція неодмінно дізнається про всі найтемніші, найбрудніші, криваві її сторінки із років юності, зрілості і сьогодення і неминуче розтрубить їх на всю країну, на весь світ. А Кучма, що вже давно зібрав на нього весь компромат, змусить його робити все, чого тільки забажає.

Тож недаремно він так довго вагався, не давав згоди. Під час других теледебатів кандидатів у президенти його раптом «прорвало» і на запитання Ющенка щодо цього він несподівано і відверто сказав:

— Так ви ж добре знаєте, як мене висували!

На цей час він уже «побив горшки» з Кучмою, який після ганебного провалу у другому турі виборів «кинув» його і запропонував взагалі зняти свою кандидатуру з подальшого виборчого перегону. Тепер і йому, й іншим стало цілком зрозуміло: на цих виборах він був всього лише знаряддям в руках Кучми, який використав його в завзятій, запеклій боротьбі за збереження своєї влади. Вміло, підступно використав у власних інтересах його організаторські здібності, кримінальну біографію, бандитську вдачу, абсолютну відсутність будь-якої моралі. Та ще й зробив «козлом», відповідальним за фальсифікацію виборів, підставив його замість себе.

До речі, тими ж своїми якостями Янукович так сподобався, полюбився і Путіну, який побачив безмежні можливості маніпулювати ним і Україною у разі його перемоги на виборах (у КДБ, а нині в ФСБ РФ зберігається кримінальне досьє Януковича). Саме тому російський президент так поспішав двічі чи тричі поздоровити ще остаточно не обраного, не визнаного Януковича, тоді як діючий український президент так ні разу й не поздоровив його. З допомогою російського посла Чорномирдіна Кучма запевнив Путіна у стовідсотково незаперечній перемозі Януковича. Той повірив і в результаті «пошився в дурні» перед усім світом*.

*

Таким чином, очевидно, що Янукович зовсім не головний винуватець, не «герой» нинішньої української революції — він лише жалюгідна маріонетка в руках Кучми і одна з перших жертв цієї революції.

Справжнім винуватцем, «героєм», генератором, провокатором нинішньої революції є, незаперечно, саме Кучма і його «побратими». Саме вони 12 років поспіль з усіх сил, «у поті чола» працювали на цю революцію, немов мати рідна, плекали, ростили, роздмухували її, хоча й робили це несвідомо, проти власної волі, не усвідомлюючи жахливих наслідків своєї праці для себе самих.

Злочини Кучми, його «побратимів», режиму сьогодні добре відомі кожному — від молодих, зрілих, старих до дітей. Всі — від безробітних, пенсіонерів, жебраків до середньозабезпечених, бізнесменів і навіть переважної більшості мільйонерів і значна частина олігархів одностайно, щиро ненавидять Кучму, кучмізм.

З огляду на це, Кучмі і К° нічого не залишалось, як зосередити в своїх руках абсолютну владу і всіма силами захищати її.

Кучма особисто призначає і звільняє уряд, кожного міністра і його заступників, генпрокурора, керівників областей, міст, містечок, селищ, підім’яв під себе Верховну Раду, суди, ЗМІ, все, що тільки хотів.

Подібної концентрації влади в одних руках не було у всій попередній історії України і немає в жодній сучасній більш-менш цивілізованій країні.

Водночас немов брудною, смердючою ковдрою суспільство оповили густою, непроглядною атмосферою суцільної брехні, підлоти, зомбування, залякування, страху. Продажні провладні ЗМІ щоденно, зранку до ночі брехали, пропагували жорстокість, насильство, розпусту, демонстрували шквал аморальної гидоти, старанно розтлівали дітей, молодь, дорослих. При цьому рідкісні правдиві ЗМІ влада жорстоко тіснила, ліквідовувала, чесних журналістів нищила.

Така політика забезпечила потрібні Кучмі «суспільний мир», «злагоду», котрими він без кінця похваляється, як головним своїм досягненням за роки володарювання.

Обезсилена (з допомогою того ж Кучми) постійними розколами, протистояннями, взаємоворожнечою опозиція не спромоглась активно протистояти цій владній політиці.

Навіть всесвітньо відомий касетний скандал, який виник внаслідок оприлюднення О. Морозом у Верховній Раді записів майора М. Мельниченка злочинних розмов у президентському кабінеті і який спочатку добряче налякав Кучму і К°, на якийсь час поєднав опозицію, спричинив досить масову акцію «Україна без Кучми!» під гаслами «Кучму геть!», «Кучму на нари!» тощо, не збурив народну масу, не похитнув кучмівську владу. Отямившись, вона зуміла спустити все на тормозах і знову розколоти опозицію.

І знову запанувала суспільна тиша, «злагода». І здавалось, що вже ніякі злочини влади не розбудять народ.

За таких обставин розпочався 2004 рік — рік президентських виборів, який не віщував нічого несподіваного, надзвичайного.

*

Та ось влітку залихоманило сумських студентів, які попри всі утиски, залякування місцевої влади, керівників ВНЗ, застосування міліцією сили тощо змусили Кучму скасувати свій Указ, проти якого вони протестували. Мабуть, Кучма вирішив не псувати «злагоду» напередодні виборів. Та це вже не допомогло йому.

Незабаром розпочався рух «Студентська хвиля» під орудою молодіжної громадської організації «Пора». На зустріч з Ющенком на столичній Контрактовій площі вона зібрала десятки тисяч студентів з багатьох регіонів.

На наступну таку зустріч біля ЦВК прийшли вже добре зорганізовані колони студентської молоді і дорослих, загальною кількістю понад 100 тисяч учасників. За своєю масовістю вона нагадувала літню зустріч Ющенка зі своїми прибічниками на столичному Співочому Полі, де він оголосив рішення про участь у президентських виборах і у супроводі величезної колони вирушив до ЦВК на реєстрацію. Цю подію всі провладні телеканали тоді старанно замовчали. А мітинги на Контрактовій площі і біля ЦВК вони вже показали, хоча й відчайдушно занижували кількість їх учасників.

З самого початку і до останніх днів масового мітингу на столичному Майдані Незалежності і на мітингах в інших містах студентська молодь, «Пора» були першими, складали їх організаційне, ідеологічне ядро, основу. Вони встановлювали намети, поселяли в них спочатку своїх активістів, а потім інших юних і дорослих мешканців, розповсюджували помаранчеві стрічки, символіку, очолювали всі протестні акції, виконували всю «чорнову» роботу. А дівчатка дарували квіти, посміхались, співали міліції, військовим, гасили агресивність у всіх, хто її проявляв.

А головне — студенти принесли з собою в революційні події цих 17 незабутніх днів духовно-моральні їх підвалини, ту атмосферу людяності, щирості, добра, радості, любові, що охопила всіх.

І висновок неминучий: хоча це була всенародна революція, та, передовсім, це була революція молодіжна, революція студентської молоді.

І це, безперечно, одна з головних і надзвичайно важливих рис цієї революції для сьогодення і майбуття України, її народу.

*

У той же час це було так само несподівано, навіть незрозуміло, як і сама ця революція.

Бо й справді, як це могло статись, якщо у всі попередні 12 років влада докладала величезних зусиль для морального розтління дітей і молоді. Не даремно ж на кожному кутку красуються яскраві плакати — «Юне покоління обирає Кока-колу!», масово розповсюджуються аудіокасети, диски з примітивною музикою, порновідеокасети, секс-газети і журнали, жорстокість, насилля, вбивства, кров, парно і інша гидота не сходять з телеекранів і т. ін., і т. ін., і все це користується серед молоді величезним попитом.

Мало того. Сама вища освіта стала платною, що завдало їй величезної моральної шкоди, породило побори, хабарі, корупцію, розтліває і професорсько-викладацький корпус, і студентство.

Тож здавалось, що в результаті всього цього нашу молодь цікавлять, захоплюють лише поп-музка, дискотеки, примітивні шоу, розваги, секс, гроші та п’янство, наркотики.

І раптом всі побачили на Майдані десятки, сотні тисяч чистих, світлих, радісних юних очей, облич, побачили загони відповідальних молодих людей з їх відчайдушним поривом до правди, справедливості, честі, совісті, що повстали за кращу долю своєї Батьківщини, свого народу.

І вся Україна — дорослі, батьки, дідусі і бабусі у захваті любувались своєю чудовою молоддю, підкорялись її чарівному впливу, брали з неї приклад.

І питання — звідки ж вона така взялась — чи то з голубих небес опустилась, чи справді вийшла з нашого грішного, часто-густо такого брудного життя?! — постало на весь зріст.

Директор гімназії «Києво-Могилянський колегіум» О. В. Ковальчук з цього приводу сказав так:

— Ті чудові якості молоді, які країна побачила на Майдані, то результат 20-річної натхненної праці нашої школи, вчителів. Наперекір всьому вони зуміли за ці роки виховати нове духовно-морально розвинуте покоління дітей, які стали нинішнім поколінням студентства. Виховали на основі нашої національної культури, народних традицій, віри.

Олександру Володимировичу можна вірити. Він відомий педагог і керівник однієї з кращих в країні школи*, талановитий колектив якої досягає буквально чудес у вихованні, розвитку, навчанні та ще й тісно, братерськи працює з батьками, сім’єю.

Це наше і наших дітей велике щастя, що подібних шкіл і ВНЗ, подібних педагогічних колективів, не дивлячись на нині вкрай важку їх особисту долю, у нас тисячі. І саме на них всі наші надії.

А те, що знайшлось чимало вчителів, викладачів і керівників шкіл, ВНЗ, які залучали школярів, студентів, батьків до зловживань, махлюйства, злочинних провокацій під час виборів, то наша біда, горе, зумовлені тим, що впродовж десятиріч до педагогічної справи, до дітей і молоді широко відкриті двері для людей, яким там не місце.

Ковальчук правий: ті чудові риси, якості, які демонструє нині студентська молодь, не з’являються у людини зненацька, ні з того, ні з сього, а дійсно могли з’явитись лише як результат багаторічної копіткої, талановитої і каторжної (якщо враховувати ті вище зазначені умови, середовище) виховної роботи.

*

Але віддаючи належне навчальним закладам, педагогам, було б грішно забути сім’ю, батьків, дідів та прадідів, бо їхній внесок, роль у розвитку, вихованні дітей та молоді не менший, а, безперечно, більший. Бо якщо дитя не засвоїть ті чудові риси, про які йдеться, з молоком матері, на колінах батька, на руках бабусі, дідуся, не закріпить їх з дитинства, підлітком у сімейному середовищі, то і школі, і ВНЗ буде дуже важко, якщо взагалі можливо їх сформувати.

Лише сім’я у всі часи і сьогодні, при всій тій страшній кризі, яку вона тепер переживає, була, є і буде хранительницею тих найкращих людських рис, почуттів, народної культури, традицій, звичаїв, віри, що складались, формувались, викристалізовувались, шліфувались впродовж віків, тисячоліть. Лише сім’я і ніхто інший у глибинах своєї душі, свого генофонду здатна унаслідувати, берегти ці народні, загальнонаціональні скарби і передавати, озброювати ними своїх дітей.

І саме на Майдані можна було бачити, як однаково чистими, світлими, радісними були обличчя, очі і молоді, і представників всіх інших вікових поколінь, як легко вони розумілись між собою, як швидко стали однією багатомільйонною різновіковою сім’єю, родиною; бачити, що дорослих весь час було в цілому більше, ніж юних. То ж до вже сказаного, що це була молодіжна, студентська революція, треба додати, що водночас це була і революція дорослих, була загальнонародна, національна революція. В ній чудовим чином стався вибух, вдарив могутній фонтан кращих рис, взаємовідносин, душі українського народу.

І саме цим ця революція потрясла і Україну, і весь світ, в якому подібних революцій ще ніколи не було. Саме в цьому її глобальне історичне значення не лише для України, а й для всього людства, котре сьогодні як ніколи, як повітря, потребує саме такої революції.

*

У нинішньої української революції глибинне національне коріння, фундаментальне історичне підґрунтя, що формувалось упродовж десятків століть і назавжди вкарбувалось, врізалось в натуру, підсвідомість, характер українців.

Древня Русь-Україна вирізнялась високим рівнем демократичних засад свого державно-суспільного і побутового життя, високим рівнем духовної та світської культури, освіченості населення, була великою, могутньою, заможною, високорозвинутою, високошанованою європейською державою. Вона запровадила християнську православну віру, свод світських законів, скасувала смертну кару, відкрила перші школи для дітей всіх верств населення, славилась знаменитою бібліотекою Ярослава Мудрого, звела величні культові храми, що й нині милують погляд, відомі у всьому світі.

Справжнього розквіту українська демократія, національна культура досягли за часів гетьманщини, яка біля 3-х століть поспіль являла собою козацьку воєнну демократичну республіку. В ній кожен посадовець від сільського старости, сотника, полковника до кошового отамана, інших головних керівників Запорізької Січі і гетьмана України — всі без винятку обирались і регулярно переобирались на свої посади і, таким чином, були підзвітні своїм виборцям. Найважливіші, принципові рішення січовий отаман і гетьман приймали лише за згодою кошових командирів і полковників відповідно. Все сільське населення гуртувалось у свої общини, що будувались, діяли на вельми мудрому, демократичному хоча і неписаному законодавстві, якого ретельно дотримувались. В містах діяло демократичне громадське самоврядування. Видатних здобутків досягла національна освіта і культура.

Один з найкращих в тогочасному світі вищих навчальних закладів — Києво-Могилянська академія давала високого рівня освіту, яку отримали чимало майбутніх гетьманів, державних діячів України, Росії, інших країн. Саме її випускник гетьман П. Орлик розробив першу в світі Конституцію — Конституцію України.

Усе це вражало не лише зарубіжних сучасників, а й їх нащадків. Досить сказати, наприклад, що К. Маркс у пошуках історичних аналогів запропонованої ним моделі демократії спеціально вивчав українську мову, щоб ознайомитись з оригіналами документів, які засвідчували систему влади часів гетьманщини, бо саме в ній вбачав той самий аналог, якого ніде інде не міг знайти.

Чимало іноземців, що подорожували Україною у ХІV–XVІ століттях, залишили письмові свідчення свого захоплення надзвичайно високим рівнем її освіти, культури, добробуту: писали й читали і жінки, і чоловіки, які ще й знали по кілька іноземних мов; напрочуд гарними, ошатними були хати, обійстя; дбайливо доглянуті сади і ниви, скотина радували око; надзвичайно смачними були національні страви й напої, благополучним, заможним — народне життя.

Особливо до вподоби їм були авторитет, повага, почет, якими користувались в тогочасному українському суспільстві жінки, заворожувала їх врода, вишуканість одягу, манери поведінки, висока гідність.

Та найбільше їх вражали доброзичливість, щирість, взаємоповага, що панували у взаєминах українців. Вони не чули в розмовах між ними жодного грубого, образливого слова, а сама мова чарувала їх своєю співучою красою. Наша мова за тих часів була ще первісно чистою, ще не знала брутальних, а тим паче непристойних, матірних слів. Вона засмітилась ними значно пізніше, запозичила їх з чужих мов, особливо з російської.

Навіть за радянських часів, коли Україна майже на ціле століття опинилась в лещатах більшовицького терору, толітаризму, вперше у своїй історії втратила будь-яку самостійність, свободу, зазнала страхіть кривавої революції і громадянської війни, жахливих голодоморів, масових репресій, суцільної руйнації у роки Вітчизняної війни і фашистської окупації, вона, як і після подібних катаклізмів попередніх століть, мов та легендарна птиця Фенікс, кожного разу відроджувалась із попелу, попри всі нещастя і втрати зберігала свою національну культуру, моральний дух, унаслідувані від пращурів. Вона завжди була найрозвинутішою, найзаможнішою серед всіх радянських республік.

Тим паче не спромігся знищити національну культуру, духовні засади народу окупаційний, по суті своїй, режим Кучми і К°, що панував в Україні останні 12 років і зазнав нищівної поразки під час Помаранчевої Революції.

* * *

Дехто вважає, що причиною нинішньої революції стала фальсифікація виборів. Тим паче, мовляв, що кожній революції обов’язково передує соціальний катаклізм, достатній за силою, щоб її спричинити.

Останній аргумент цілком справедливий. Саме так було, наприклад, напередодні Великої Французької буржуазної революції 1789–94 років (загострення боротьби капіталу з феодалами, монархією, тривала торгово-виробнича криза, банкрутства, неврожаї тощо), російської революції 1905 року (поразка Росії у війні з Японією), Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року (поразка Росії в І світовій війні), німецьких революцій 1918 року, коли до влади прийшли соціал-демократи, і 1933 року, коли владу одержали націонал-соціалісти-фашисти (поразка Німеччини в 1-й світовій війні та її післявоєнний занепад, глибока, болюча для кожного німця соціально-економічна і національна криза).

А от нашій революції подібний соціальний катаклізм, мовляв, не передував, і тому її спричинила, мовляв, лише одна причина: саме фальсифікація 2-го туру останніх виборів.

Але чому ж тоді її не спричинив, навіть не зробив вірогідною вщент сфальсифікований 1-й тур нинішніх виборів?

Влада давно звикла, добре навчилась фальсифікувати вибори, отримувати на них потрібний результат, а громадяни, суспільство теж давно до цього звикли і безнадійно махнули на все це рукою.

І здавалось, що й цього разу все скінчиться, буде для Кучми і К° «О’кей!». Так здавалось навіть напередодні 2-го туру.

Та насправді все це лише здавалось. Бо насправді соціальний катаклізм давно клекотів і лише чекав приводу, часу, миті, щоб вибухнути революцією.

Все, що витворяла влада всі роки незалежності, починаючи ще за Кравчука і продовжуючи при Кучмі, запроваджена нею важка, нелюдська соціально-моральна криза, знущання над своїм народом, ганьба, якої вона завдала Вітчизні і т. ін. — все це і породило, являло собою той страхітливий катаклізм, який просто розтягнувся на цілих 14 років і загрожував пожежою, здатною спалити до тла, на попіл цю неневисну владу. Всі ці роки народний гнів, потяг до спротиву накопичувався, міцнів, зростав, стискався, немов гігантська стальна пружина, напружувався і з кожним днем усе більше готовий був раптово розправитись, вистрілити.

В українській історії подібне вже було. Прикладами можуть слугувати визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького (1648–1654 рр.) і Коліївщина (1768 р.). Обом цим революціям передували довготривалі соціально-духовні катаклізми, коли нахабна польська шляхта, подібно Кучмі і К°, знущалась з українського народу, козацької старшини, православної віри, грабувала, принижувала, ґвалтувала їх. Приводом до повстань, провокацією обидва рази стала наруга особисто над Хмельницьким, Залізняком і Гонтою.

У нашому випадку приводом стали надзвичайно зухвалі, нахабні вчинки, здійснені владою саме в останні роки і особливо в 2004-му, і, звичайно, фальсифікація виборів.

Втративши будь-який сором, розжирілі грабіжники, особливо із владної верхівки, виставляли напоказ, хизувались своїми неправедними багатствами один перед одним і перед ошалілими від злиднів співвітчизниками.

Глава президентської адміністрації влаштував гучне весілля вже з третьою нареченою, подарував їй підвінечне плаття, оздоблене діамантами, влаштував весільному кортежу круїз по Середземномор’ю на шикарній яхті. Одне слово — гуляй, жируй, братва, хай всі бачать, дуріють від заздрощів!

Президентський зять з допомогою «папи», придбав собі за безцінь, за якихось «жалюгідних» 4 мільярда гривень прибутковий державний металургійний велетень, справжня ціна якого в кілька разів більша.

Сам «папа», статок якого за твердженням майора Мельниченка сягає 8 мільярдів доларів, завів собі кільканадцять шикарних вілл і резиденцій, а для розваги — яхту вартістю понад 3 мільйони англійських фунтів стерлінгів. Одне слово — якщо бути президентом, то вже президентом з великої літе..., пробачте, з величезними грішми, щоб переплюнути, заткнути за пояс усіх!

Як тільки влада зрозуміла, що Ющенко за всіх умов переможе на виборах, то заходилась його вбивати: не вийшло з КамАЗом, отруїли, а коли чудом залишився живим, то знову заходилась з КамАЗом, з вибухівкою, та знову невдало. Тож їй нічого не залишилось, як суцільна, нечувана, брутальна фальсифікація всього виборчого процесу, що тривав ледь не півроку і весь час випробовував народне терпіння, розгойдував і розгойдував народну масу, потужно лупив і лупив ту саму до граничного стану перенапружену пружину народного супротиву і таки спровокував його вибух.

І яким би раптовим, несподіваним не здавався цей вибух, насправді він був цілком закономірним, неминучим.

Інакше і не могло бути, якщо врахувати хоча б головну частину тієї наруги, з якою Кучма і К° впродовж цих тривалих виборів лізли і лізли у вічі, в душу кожного з мільйонів своїх громадян-виборців:

— ці спеціально сфальсифіковані списки, які позбавили кілька мільйонів громадян права голосу, глибоко образили, принизили і їх, і мільйони інших, що були свідками цієї обурливої махлюйської провокації;

— всі ці 14 чи більше липових провладних кандидатів, яким влада силоміць зібрала по 500 тисяч підписів і видала по 500 тисяч гривень бюджетних коштів для реєстрації і які за ті ж державні, тобто за гроші тих же виборців роз’їжджали по країні і на мітингах чи з телеекранів брехали і брехали, і в результаті в першому турі на багатьох виборчих дільницях набрали від 0,1, 3 до 10 голосів, а по всій країні — від 6, 8 до 10, 15, 46 тисяч;

— ця сотня спецешелонів із сходу на захід з десятками тисяч власників відкріпних талонів, чого ніколи ще не було на виборах ні в Україні, ні в жодній іншій країні світу;

— ці масові і липові голосування на дому, в тюрмах, інших закритих установах, в лікарнях, пологових будинках, де лікарі, що присягали Гіппократу, виганяли на вулицю хворих, вагітних, які не хотіли голосувати за Януковича;

— ці ректори й декани ВНЗ, що змушували студентів показувати бюлетені з їхніми голосами за Януковича;

— шаленний, оскаженілий тиск влади всіх рівнів на виборців, членів виборчих дільниць, масові погрози, підкупи, шантаж;

— сам цей бридкий, напівграмотний Янукович з кримінальним минулим і нинішнім, що два тури підряд поєднував посаду прем’єра і статус кандидата в президенти, разом з Кучмою змусив весь кабмін, всі міністерства і відомства, місцеву владу всіх рівнів, ЗМІ завзято працювати на виборах на свою персону, а бюджетні кошти витрачав на свою виборчу кампанію, ніби власні кишенькові гроші; який за кілька місяців виборчих перегонів у безлічі своїх виступів так і не спромігся сказати жодного слова правди, жодного щирого, доброго слова людям, зате постійно зривався на грубощі, на зустрічі з виборцями «послав» матом вчителя-ветерана, обзивав мільйони виборців «козлами», «пацюками», а свого опонента — «шкідливим котом», «трепачом», «трусом» і в той же час сам, будучи дебелим і, як подейкують люди, постійно вибиваючи зуби міністрам, губернаторам, сам опритомнів з переляку від кинутого в нього курячого яйця, опинився у реанімації, звідки жалісним, плаксивим голосом жалкувався на свою долю; який не соромиться спекулювати ім’ям самого Бога, зображає себе глибоко віруючим, навіть не підозрюючи, що виставляти це на показ, хизуватись цим — то великий гріх; у результаті мільйонам виборців було страшно від однієї тільки думки, що подібна особа може стати президентом України і ще більшою мірою, ніж Кучма, паплюжити, ганьбити її на весь світ; а коли телебачення буквально на кілька хвилин показало громадянам уривок з виступу на мітингу пані Янукович, то їх охопив жах від однієї тільки думки, що вона може стати першою леді України, першою серед найдобріших, найрозумніших і найвродливіших у світі українських жінок;

— і т. ін.;

— і т. ін.

Все це поєдналось в свідомості мільйонів людей з тим, що накопичилось в ній за попередні 12 років свавілля, знущання влади і стало останньою краплею, що переповнила чашу народного терпіння і врешті-решт і спонукало, спровокувало нинішню «раптову», «несподівану» українську революцію.

І це єдине, за що дійсно можна щиро подякувати Кучмі і його «побратимам».

* * *

Навіть неозброєним оком добре видно, як разюче несхожа на традиційні революції нинішня українська.

Бо й справді, що ж це за революція, якщо не було таких звичних, потрібних їй барикад, стрілянини, крові. Ніхто нічого не руйнував, не палив, не нищив, нікого не бив, не пішли в хід міліцейські кийки, зброя, сльозоточиві гази, водомети, а мільйони мітингуючих по всій країні навіть жодної шибки не розбили.

Не чутно було і традиційно-славнозвісного Гавроша. Хоча, скоріш за все, він таки був і навіть не один, та всі вони залишились невідомими.

Зате був Гавриш. Він теж був не один і разом із своїми «побратимами» — всіма цими тигіпками, т. чорноволами, шуфричами, германами і К° гучно прославився.

Поки що невідомо, чи то за великі гроші, чи з великої любові вони гуртувались на барикадах Кучми — Януковича, невтомно і мужньо носили їм патрони під пострілами Майдану. А потім, знову ж таки з невідомих причин — чи то гроші скінчились, чи любов? — більшість з них покинула Януковича, котрий звинуватив їх у зраді. Хоча, мабуть, і не варто було їх так ображати. Бо якщо їх ентузіазм був замішаний саме на любові, то відомо, яка це тонка, непередбачена річ. Ще славетна жриця кохання Кармен стверджувала, що любов вільна, примхлива, підступна і зла: полюбиш, мовляв, і козла.

Та навіщо нам Кармен, коли маємо доморощеного і неперевершеного фахівця, професіонала любовних справ Кравчука, який в ряду гавришів займає чільне місце. Кого він вже тільки не любив, а от до гробу — ще нікого. Крім себе. Характерним, оригінальним є те, що його любов спалахує саме під час виборчих перегонів, на котрих він відкриває очі виборцям на ті чарівні риси своїх улюблених кандидатів, котрих крім нього ніхто не помічає.

Свого часу він до безтями закохався в Суркіса і став його довіреною особою на виборах київського голови. Потім зрадив (читай — розлюбив) Суркіса і заходився кохати Януковича під час нинішніх виборів. Після його провалу і трагічного краху своїх любовних сподівань перший президент незалежної України недовго мучився і вже пильно вдивляється, кого б знову і скоріше полюбити, бо незабаром же нові вибори.

*

Майдан притягував до себе все добре, чесне, світле, а Кучма і К° навпаки — все темне, зле, підле.

Але ж злі, підлі то теж українці. Їх теж породили, згодували своїм молоком, випестили, навчали розуму українські матері і батьки.

То чому ж вони зросли такими, з яких причин?

Хто зна...

Відомо лише, що у кожного народу, а не лише українського, є свої виродки і їх завжди небагато. Всі народи докладають величезних зусиль, щоб їх було якомога менше, бо інакше ризикують здичавіти.

*

В одному строю, в одній сім’ї з Майданом, з народом, на його чолі була й опозиція, вела його до перемоги.

В цьому строю не було лише тих найзапекліших «опозиціонерів» з верхівки КПУ, що впродовж багатьох років так завзято «воюють за народ», а останнім часом усе вірніше служать Кучмі і К°, прикриваючи цю свою ганьбу «грізним революційним» словоблуддям.

Подібно Кучмі і К°, вони вважають людей простаками, бидлом, яких так легко дурити. Але дурити все важче й важче.

КПУ, її лідер, завдяки нечесній політиці партійної верхівки, на кожних чергових виборах усе більше втрачають довіру, голоси виборців.

Щоб не приймати участі у всенародному супротиві владі, ця верхівка сховалась за хитрим гаслом: — Ми проти Ющенка і проти Януковича, бо вони представляють інтереси двох однаково ворожих нам олігархічних кланів, що б’ються між собою за владу!

Нечуваною в історії «глибиною» аналізу нинішньої політичної ситуації в країні, сакраментальністю висновків цей геніальний шедевр думки сучасного ЦК КПУ безумовно прикрасить скарбницю марксистсько-ленінської теорії і практики і водночас дозволяє цьому ЦК достатньо обґрунтовано, як йому здається, вмити руки від участі у довгоочікуваному повстанні народу проти злочинної влади.

Тож коли під прапорами опозиційних партій на майдани і вулиці столиці, міст і сіл по всій країні вийшли мільйони «олігархів», серед них не було жодного прапора, жодного партфункціонера КПУ. Тут, зі своїм народом були лише рядові комуністи.

Зате під час виборчих перегонів на мітингах, з парламентської трибуни, в ЗМІ верхівка КПУ натхненно і щоденно паплюжила, обливала брудом лідерів «Нашої України» Ющенка і Соціалістичної партії Мороза і майже не чіпала Кучму і Януковича. Тобто вона весь час була «не з нами». З цього приводу пролетарський поет сказав чітко, по-пролетарськи: — І той, хто співає сьогодні не з нами, той проти нас!

Обурені ганебною поведінкою своїх лідерів комуністи почали публічно рвати свої партквитки і переходити до інших партій, перш за все — до соціалістичної, яка проводить послідовну і чесну політику боротьби за народні інтереси, внесла величезний вклад в перемогу народної революції, а її лідер в першому турі нинішніх виборів став 3-м за кількістю поданих за нього голосів виборців.

*

Ще гірше склались справи у прогресивних соціалістів і їхнього лідера Вітренко.

Вона висувалась кандидатом у президенти під гаслом «Жінка, яка врятує Україну!» Але невдячна Україна не захотіла, щоб вона її рятувала, і провалила на виборах, де вона зібрала навіть менше голосів, ніж під час реєстрації у кандидати.

Провалили виборці її партію і на останніх парламентських виборах, позбавили і саму Вітренко статусу народного депутата. В результаті суспільство отримало приємну можливість чотири роки відпочивати від голосу своєї рятівниці з трибуни Верховної Ради.

Під час президентської виборчої кампанії, подібно лідерам КПУ, Вітренко старанно паплюжила Ющенка і Мороза і натхненно підтримувала, вихваляла кандидата від влади.

Вдячний Янукович двічі публічно оголосив «справжніми опозиціонерами» одних лише Вітренко і Симоненка і тим самим назавжди приліпив їм ганебне, незмивне клеймо.

* * *

Саме тим, що показано вище, українська революція схожа на традиційні, в яких завжди кипіли політичні пристрасті, запекла боротьба політичних партій, були герої і штрейкбрехери, провокатори, зрадники тощо.

У всьому іншому вона дійсно разюче відрізняється від традиційних. 17 українських листопадово-грудневих днів 2004 року схожі на 10 листопадових російських 1917 року лише тим, що потужно потрясли світ, що обидва революційні вибухи стались на початку нових століть і саме в листопаді та магічне, сакральне число 7 тричі повторилось в обох подіях: 1917, 17, 87 (2004—1917).

Та російська революція почалась на крові і безжалісно проливала кров народну впродовж майже 40 років. Вона здибила, перевернула тогочасний світ, на ціле наступне століття розпалила в ньому жахливе полум’я незгасимої злоби, ненависті, насильства, безкінечних воєн (включно і 2-гу світову), кровопролить.

У порівнянні з нею у цьому відношенні нинішня суто мирна, лагідна, елегантна українська революція не лише не витримує ніякої «критики», а й називатись революцією «не гідна».

Однак відомі й інші приклади мирних революцій.

Так, М. Ганді розробив вчення про мирний, без насилля шлях визволення батьківщини від 200-літньої британської колонізації. В 1915 році він очолив мирну визвольну боротьбу народу за незалежність, яку Індія здобула в 1947 році.

25 квітня 1947 року молодші офіцери португальської армії вивели на вулиці Лісабону танки і без жодного пострілу скинули жорстоку диктаторську воєнну хунту, яка правила країною майже півстоліття і довела її до повного занепаду. Офіцерів-повстанців підтримав народ, що вийшов на вулиці. І хунта, подібно Кучмі і К°, теж побоялась застосувати силу, бо не була впевнена, що армія виконає її наказ, а народ не розірве на шматки.

Щасливі люди радісно вітали, носили на руках своїх визволителів, дівчата дарували їм квіти і вкладали їх у жерла танкових гармат. Саму цю подію назвали «Революцією капітанів».

Так що мирні революції бували і в інших країнах, і наша нинішня не є винятком. Але й від них вона відрізняється так само разюче, як і від російської войовничо-кривавої. Відрізняється і своєю раптовістю, і всім своїм ходом, і, головне, глибоким, унікальним змістом, який ще довго будуть вивчати, аналізувати, оцінювати і цінувати у віках.

Вона виявилась раптовою, несподіваною для всіх: і для Кучми і К°, і для опозиції, і навіть для самих її учасників, бо ніхто з них її дійсно не чекав.

Про це переконливо свідчать і розгубленість влади, і несподівані для опозиції її масштаби, і сам її початок.

Для багатьох ще й сьогодні це залишається таким же несподіваним феноменом, як і те, наприклад, що коли багато пенсіонерів, яким він під вибори підняв пенсії, голосували «за» і залишаються переконаними прибічниками, тоді як більшість студентів, яким він тоді ж підняв стипендії, голосували «проти» і залишаються переконаними противниками Януковича.

Коли самовпевнений, зухвалий запроданець Кивалов 22 листопада оголосив сфальсифіковані попередні результати виборів, то це й покликало людей на Майдан.

При цьому кожен ішов туди сам по собі, без будь-якого заклику, за покликом обуреної совісті, душі, серця. Першими пішли найсовісніші, найкращі і тому найбільш обурені. Вони не знали наперед, чи прийде ще хто на Майдан, скільки туди збереться людей, що вони будуть там робити.

Уже до ночі на Майдані зібрались десятки тисяч киян. Наступного дня їх стало сотні тисяч, а ще через день-два — понад мільйон. І крім киян сюди прибували й прибували все нові посланці з усіх регіонів, міст і сіл, де в цей час уже теж відбувались масові мітинги і ставились намети.

І лише коли вони зібрались таким величезним загалом, кожен з них нарешті зрозумів, що він не один, що він знаходиться серед мільйонів своїх однодумців, побратимів, що всі разом вони є величезна, нездоланна сила, що вони і є народ. І хоча вони втратили будь-який страх, вже нікого не боялись, та їх не охопили злоба, гнів, бажання помсти, розправи з владою, що стільки років з них знущалась, над ними глумилась. Відчувши свою силу, вони не заходились все бити, палити, нищити, як то завжди бувало під час «справжніх» революцій. Ні!

Їх охопили зовсім інші почуття: почуття радості, братерства, так довго очікуваного щастя.

Тоді й народилось, виразило ці почуття перше гасло Майдану: «Нас багато і нас не подолати!» В ньому є щось дитячо-щире і, певно, тому його так полюбляють діти.

Першою отямилась опозиція і заходилась очолювати, організовувати, вести за собою цю несподівану революцію. І треба віддати їй належне: вона загалом відмінно справилась з цим завданням і своїми добре зваженими діями забезпечила успіх, мирну перемогу цієї революції.

Водночас потрібно віддати належне і здатності повсталих мільйонів до самоорганізації, самоврядування, що так яскраво проявилась в цих масових акціях. Бо якби ці мільйони спонтанно не висували зі своїх рядів тисячі й тисячі власних «командирів», то організатори з опозиції не спромоглися б без них ефективно «керувати» цими мільйонами, а стихія, хаос стали б неминучими.

Всі, хто не раз побував на Майдані, тісно поспілкувався з його мешканцями, занурився в його атмосферу, проникся нею, одностайно свідчать:

— тут панували рідкісно, дивовижно щирі, сердечні, братерські взаємини: взаємоповага, взаєморозуміння, взаємодопомога, ввічливість, інтелігентність, всі обличчя, очі, душі людські були світлими, випромінювали радість.

Ці дорогоцінні почуття охопили всю понадмільйонну людську масу, скорили всіх: дітей, батьків, школярів, студентів, дорослих, людей похилого віку. Здавалося, ніби Святий Дух зійшов над Майданом, перетворив його на Храм Божий.

Звернувши обличчя, очі до неба, чоловік з сивиною на скронях розправив груди, плечі, широко розкинув руки і вигукнувши на весь Майдан: — Боже правий, вже не сподівався, навіть не мріяв, що доживу до таких днів! Як легко, радісно дихати!

— Щодня після роботи ходимо на Майдан, щоб набратись дивовижної енергетики, що там панує. Ходимо ніби до церкви! — розповіла співробітниця однієї з державних установ.

Творче натхнення охоплювало митців, народжувались нові мелодії, пісні, малюнки, картини, вірші. Ось лише один з них:

Майдан живе! І буде завжди жити!

Народ, що волі прагне, не здолать!

Бо правду, як Дніпро, не зупинити,

Бо ми — і спів, і гнів!

І мир, і рать!



Майдан живе! Його людські прибої

В душі здіймають хвилі почуттів

Братерства, благородства і любові

У нас, у наших дочок і синів.



Майдан живе! Хай слово й слава линуть —

Ми горді тим, що ми — народ і є!

Майдан живе! Це — серце України!

Це — серце розтривожене моє!

Олександр МОРОЗ

Щовечора після мітингу багатоголосий Майдан піднесено співав Гімн України під камерами телеканалів, завдяки чому десятки мільйонів громадян вперше почули і запам’ятали його текст. Своєю енергетикою, призивною мелодією, змістом, навіть якоюсь невловимою лагідністю він напрочуд співзвучно відповідав подіям, що відбувались на Майдані. Слову «вороженьки», мабуть, не знайдеш аналогу в інших мовах, де є лише слово «вороги», що завше звучить адекватно — різко, вороже. А от в українській мові і в Гімні є такий незвичний парадокс: навіть для ворогів своїх вони знайшли слово не суто вороже, а налаштоване якщо не на мир, то, бодай, на зменшення ворожнечі.

*

За всю свою багатовікову історію древній Київ ще не бачив на своїх майданах, вулицях такої маси громадян, та ще й налаштованих саме таким чином, пронизаних таким істинно Святим Духом.

Для успіху будь-якої революції вирішальне значення має те, щоб вона розпочиналась в столиці і звідси розповсюджувалась на всю країну, як тепер.

І те, що листопадові події розпочались саме в столиці і поєднали в собі небувалу, потрясну масовість з небувало високою духовністю, спричинило могутній, нездоланий духовно-моральний вплив на всі прошарки суспільства.

Під цим впливом опинились всі гілки влади всіх рівнів — урядовці, нардепи, чиновництво, митці, освітяни, науковці, працівники ЗМІ, молодь, міліція, армія, мільйони громадян. З кожним днем цей вплив зростав, охоплював все нові й нові мільйони.

Особливо важливим виявився цей вплив безпосередньо на владу. Хоча Кучма сам на Майдані так і не побував, але послав туди зятя з донькою, які набрались там великих вражень. Дійшло до того, що згодом зять оголосив, що він особисто виступає за Ющенка, хоча й голосував за Януковича, як, мовляв, йому пообіцяв.

Але вплив впливом, а влада владою. У неї весь час свербіли, чесались руки, їй все кортіло застосувати силу проти Майдану. І в ніч на 28 листопада вона ледь на це не наважилась. Та у Кучми духу не вистачило, а страху хватило. Бо одна справа вбити три-чотири десятки «поганих» журналістів, бізнесменів, політиків, банкірів чи навіть труїти, нищити Ющенка і зовсім інша — пустити під ніж, під танки, гармати, кулемети мільйони. Спробуй наперед вгадати, як воно вийде: а якщо ті танки побратаються з тими мільйонами і вони разом рушать на тебе?! На такі великі криваві справи потрібен і кат великий — Гітлер, наприклад, або, принаймні, Піночет чи хоча б Єльцин…

Під впливом Майдану більшість у Верховній Раді, Верховний Суд стали на бік народу; армія, міліція, офіцери, генерали відверто співчували мітингуючим; журналісти, телеканали повстали проти тієї брехні, яку самі ж розповсюджували впродовж попереднього десятиріччя; деякі працівники ЦВК, адміністрації президента набрались мужності і засвідчили ті злочини, які коїли під час виборів ці органи; музиканти, співаки, ансамблі забули про гроші і безкоштовно виступали на Майдані. Ніби потужний магніт, Майдан притягував до себе людей з усієї України, в тому числі і зі східних і південних регіонів. Досить сказати для прикладу, що за 17 днів тут побувало 100 тисяч мешканців не такого вже й великого міста Тернопіль.

Величезний вплив справив Майдан, перш за все, на киян. У ці дні їх важко було впізнати: їх щирість, гостинність, щедрість вражали. Вони щоеднно несли на Майдан їжу, одяг, гроші, безкоштовно прийняли у свої квартири біля 40 тисяч приїзжих з інших міст і селищ, годували, поїли, турбувались. Вже на 3-й день мітингу прості, незаможні кияни пожертвували Майдану мільйон гривень, а потім ще й перераховували кошти на відкритий його спецрахунок. І що взагалі за межами розуміння обивателя: гроші і одяг несли на Майдан навіть пенсіонери!

Усе це було не що інше, як загальностолична толока. Та сама традиційна українська сільська толока, коли дружнім, життєрадісним гуртом за день-два безкоштовно зводили будинок односельцю, або виконували іншу загальну справу.

За 17 днів серед мільйонів на Майдані не було п’яних чи на підпитку, не було не те що жодної бійки, а навіть сварки, ніхто нікого не образив, панувала рідкісна ввічливість, доброзичливість.

Змінились на краще і взаємини в столичному побуті: кияни відчули, що так само толерантно, як на Майдані, можна поводитись в сім’ї, з сусідами, в магазині, на ринку, на роботі, на вулиці, в транспорті, переконались, наскільки це приємно кожному, всім.

На станції метро «Майдан Незалежності» в цей час проводився ремонт, працювали не всі ескалатори, кругом ремонтні загорожі, тісно, незручно. Але вона працювала безперервно, сотні тисяч пасажирів суцільним потоком спускались до потягів і підіймались від них на площу, вагони були постійно переповнені. Була й маса приїжджих, котрі раніше не користувались метро. Та не було жодного «чп» чи грубого порушення правил. І це не така вже й дрібниця, якщо згадати, що під час футбольних матчів станції метро біля стадіонів, як правило, не працюють, бо загроза «чп», порушень правил завжди велика.

* * *

Події тих 17-ти днів на Майдані зовуть тепер Помаранчевою Революцією, а на її помаранчевому прапорі слово «Пора» та малюнок підкови.

Таким чином, наш новий революційний прапор, хвала Богу, втратив свій традиційний кривавий червоний колір.

Та все ж здається, що в чудовій назві революції не вистачає ще одного слова, яке б означило, відобразило її глибокий зміст, суть.

Так, у назвах згаданих Великої Французької і Великої Жовтневої революцій такі слова є: буржуазна і соціалістична відповідно.

Сьогодні світ потрясла Українська революція, більш велика, ніж ці дві, що, сподіваємось, незабаром зрозуміють всі.

І щоб знайти слово, котре б гідним чином відобразило її суть, треба ще раз повернутись до цієї її суті.

Вище про це вже йшла мова і відзначалось, що головними ознаками цієї революції є її високий духовно-моральний, етично-культурний рівень, дивовижна щирість людських взаємин, що вона стала справжнім святом правди, совісті, справедливості, любові, відзначався її яскравий національний характер. Останню якість треба підкреслити ще раз. Бо вся сукупність тих чарівних людських якостей, що буквально вибухли на Майдані і саме цим потрясли світ, то і є головна ознака української нації. І саме тому ця революція має зватись Великою Українською.

Її дійсно спровокувала, «змусила вибухнути» ганебна фальсифікація президентських виборів. Вона дійсно підтримала Ющенка і провалила Януковича. Як і всяка інша революція, вона теж повстала проти злочинної влади, зламала її режим.

Але своїм глибинним змістом, ідеологією, метою вона виходить далеко за межі простої зміни влади, чинної політики, підтримки гідного кандидата у президенти тощо. Зверх всього цього вона виразила і незрівнянно більш масштабні, глобальні, епохальні ідеї, прагнення і українського народу, і всього людства. І саме в цьому її велич, всесвітнє значення.

І саме тому вже багато країн, народів визнало, привітало Українську революцію. Бо вони побачили в ній могутню концентрацію тих дорогоцінних національних якостей українського народу, які притаманні і їм самим, але поки що не проявились, не вибухли так яскраво.

Якщо знову повернутись до пошуків того слова, котре було б здатне адекватно все це відобразити, то виявляється, що його не треба шукати, бо воно відоме сьогодні всьому світу. З кожним днем Помаранчевої Революції воно все частіше звучало на Майдані, в ЗМІ, з уст простих громадян, митців, науковців, політиків. Багато з тих, хто почув його вперше, запитують: що саме означає це слово — «толерантність»?

Якщо уважно подивитись, що воно означає в словниках французької, німецької, англійської, російської, української, китайської, іспанської, арабської, персидської мов, які нові ознаки воно надбало в останні 10 років, то можна впевнитись, що саме слово «толерантність» цілком здатне адекватно відобразити всю гаму тих проявів людських почуттів, взаємин, що вирували у всі ті 17 днів на Київському Майдані, і їх можна навіть назвати: «17 днів толерантності». Сьогодні про це слово можна вже сказати так: «Справжня толерантність — то, передусім, ознака високої духовності, моралі, етики, культури, інтелігентності».

Ці 17 днів були справжньою школою, були університетом, академією толерантності. А це дуже важка наука, її нелегко засвоїти, а ще важче керуватись нею у повсякденному житті, постійно толерантно поводитись. Це однаково складно і для окремої людини, і для кожного народу, і для всього людства. Бо якби вони освоїли, опанували цю науку, зробили її нормою свого повсякденного життя, своїх взаємин, вчинків, поведінки, то не стало б сварок, бійок, злоби, ненависті, насильства, кровопролить, воєн. Тоді б на землі дійсно запанували вселенська злагода, братерство, справедливість, добро, мир, чого ніколи ще не було в попередній історії людства.

Це схоже з тим, як попри всі зусилля церкви впродовж 2-х тисячоліть людство так і не спромоглось належним чином засвоїти Божі заповіді, керуватись ними.

Але сьогодні вже зрозуміло, очевидно: якщо толерантність не запанує у світі, то він неминуче загине.

Виходячи з цього, в 1995 році ООН, ЮНЕСКО проголосили Декларацію принципів толерантності, визначили 16 листопада Міжнародним Днем толерантності і щорічно здійснюють широку програму заходів по пропаганді ідей толерантності, впровадженню їх в життя міжнародної спільноти. Те ж саме здійснюють і уряди всіх країн – членів ЮНЕСКО. І багато вже зроблено на цьому шляху, є й обнадійливі результати. Найбільші успіхи досягнуті в освіті, в толерантному вихованні дітей і молоді. Набагато гірше обстоять справи з толерантною поведінкою дорослих, і перш за все — політиків.

І якщо підбити підсумки за минуле з 1995 року дев’ятиліття, то доводиться констатувати: загальні досягнення щодо толерантизації людства поки що незначні, якщо не мізерні. Бо в ці роки, як і в попередні десятиріччя, сторіччя, тисячоліття як відбувались безкінечні внутрішні і міжнародні збройні конфлікти і війни, так вони й продовжуються, як лилась, так і ллється кров людська, немов водиця. Звичайна і масового знищення зброя не лише не ліквідується, а вперто накопичується, вдосконалюється, стає ще потужнішою, страшнішою. І не видно всьому цьому ні кінця, ні краю. Зате кінець, загибель цивілізації проглядаються все чіткіше. Бо ще ніколи з часу закінчення 2-ї світової війни вона не опинялась в такому загрозливому воєнному стані, як сьогодні.

Після розвалу СРСР і Варшавського пакту НАТО залишилось єдиною і страхітливою воєнною силою, якій немає противаги. І розколотий, розірваний на охоплені злобою, ненавистю скривавлені шматки світ захитався, завис над прірвою, щомить готовий зірватись у неї.

І це не кажучи вже про:

— сплеск жахливої, невгамовної всесвітньої стихії тероризму;

— гори ядерної зброї і сотні ядерних реакторів, здатних зненацька вибухнути від рук камікадзе чи божевільно-авантюрних політиків, проти яких немає жодного захисту, спасу;

— екологічну, біологічну, атмосферну катастрофи тощо.

І лише всесвітня толерантна революція здатна омити світ від злоби, люті, ненависті, зброї, воєн, крові, катастроф і єдина здатна врятувати його.

Щоб вона сталась, потрібно, щоб роздмухане Помаранчевою Революцією полум’я толерантності не згасло, а спалахнуло всесвітньою пожежею, подібно вогню Прометея запалало у кожній оселі, родині, школі, у душах, свідомості людей по всій землі.

І ООН, ЮНЕСКО, які краще за всіх знають страхітливий стан справ стосовно воєнної катастрофи, що нині загрожує людству, мусять всіма силами сприяти, щоб Велика Українська толерантна революція — Помаранчева Революція толерантності, породжена нею «помаранчева», «толерантна» «зараза», «чума» якомога скоріше, мов епідемія поширилась по всьому світу, «заразила», опанувала його.

На закінчення залишається сказати: Слава Великій Українській Помаранчевій Революції толерантності! Слава прийдешній всесвітній толерантній революції!

Я. А. Береговий