…Висновок між висівок простий.
Тоді всіх супостатів переможем,
Як дуже схочеться перемогти!
Антоніна Листопад

Магічна сила Майдану вабила до себе і горнула одну свідому Душу до другої. Там, де ще недавно вивершувався гнів, пульсувала Святочна злука вистражданого досвіду і квітучої молодості. Могутня всеохоплююча хвиля Національної Самосвідомості і бажання перемогти сполучались в Новітню Вкраїнську Неповторність. Навіть вороженькам нашим кортіло споглянути на Наш Всеукраїнський Віфлеєм. Безперечно, що моя покійна бабуся Василиса визначила це б так: “Нате й наш галун до церкви…”

Чи то вже Світ такий замалий, а чи ж бо ми, українці, такі чутливі, - в усьому Всесвіті чуємося подихом одноістотності, чуттям єдиної Родини. Напевно так, бо саме так і написано у Пророка. Саме там, на Майдані української Незалежності в Києві були

Схід і Захід в єдинім гроні…
Львів - Полтава, - Духовна вість!
Україно, в твоїх долонях
Патріотів серця зрослись!
Тетяна Домашенко

Той енергетичний струм спадкоємності не минув і небайдужих до Долі своєї Вітчизни мурманських українців.

У суботній день 27 листопада ми складом в чотири особи побували на найбільшому центральному Мурманському майдані. Я тримала в руках великий Державний прапор України. Олег Шишков дуже симпатично виглядав в помаранчевому кашне і з помаранчевим метеликом поверх куртки. А Помаранчевий прапор довершував його виразну особистість. Тетянка Кузнєцова і Іван Суранович тримали велике гасло, яке ганьбило фальсифікацію виборів в Україні і нагле втручання Москви у справи Української Держави. Що то було!!! Годі й говорити! Але ми істотно-органічно відчували себе малюсіньким осередком Великого Київського Майдану, ми відчували його енергетичний струм, кожна клітинка тіла засвідчувала поклик рідної нації, ми дихали і жили абсолютно природною Свободою в унісон з нашою улюбленою Україною.

Ця подія подарувала нам декілька незабутніх зустрічей. Відтак було майже 3 години відсидки в міліції, бо вийшли ми на цей пікет без дозволу адміністрації. Але ці дріб’язкові прикрощі нічого не важили в порівнянні з тими неосяжними митями Великої Духовної Злуки з нашим великостраждальним, але героїчним Українським народом. Ми таки встигли чималенько роздати людям російськомовних ксерокопій газет “Правда України в Криму” і “Так!”, які на той час нам привезли з Українського Криму.

Цікаво однак і те, що до міліцейської дільниці нас забрали не ті молоді хлопці, що прибули першими, бо вони мусили викликати старший наряд. Але й для тих старших ми виявилися незвичайними порушниками. То ще й ті, другі, порадившись, викликали ще більш старших. Відтак, вийшло, що нас арештовували вже міліціонери в рангу майорів. І ставилися до нас дуже толерантно, як на площі, так і по путі в дільничний осередок. Деякі працівники-міліціонери аж зраділи нам: мовляв, хоч від вас щось правдиве взнаємо про події в Україні. Охоче слухали нас, ховали в кишені ксерокопії газет і давали адреси своїх електронних скриньок.

Тільки один трохи скриготнув зубами, але й він скоро принишк і якихось серйозних образ не мали ми й від нього. Щоправда, лякав нас зиском. Дільничій під час складання протоколу до нас ставився дуже шляхетно. А один молодий міліціонер, перевіряючи і актуючи перелік речей в наших торбинках, навіть зробив вигляд, що не помітив гасло в сумці Тетянки, яке було написано маркером на величенькому таки шматку миткаля (простинці).

Трохи згодом ми мали офіційний дозвіл Мурманської міської Адміністрації, але виходили на наш центральний міський майдан тільки Олег і Таня: мене спіткала тяжка хвороба на грип, а Іван подавсь на Київський Майдан. Мені ж додому телефонував якийсь міліціонер і опікувавсь тим, де ми будемо стояти, аби пильнувати нас від усіляких українофобів, яких до речі довго шукати ніколи не доводиться. Бажаючих накласти на боки й на ребра тільки за те, що ми тримаємо Державний Український прапор в Росії занадто багато. І не тільки росіян, але й “нашеньких” яничар.

Гостреньке інтерв’ю перепало від мене і обласній газеті “Полярная Правда”. Щоправда, надрукували хоч і не все, але без прицяцьковування. Відтак і тележурналісти завітали до моєї хати. Однак телесюжет для програми скомпонували в такий спосіб, що а ні я, а ні Тетяна з Олегом телевізійними героями не стали - телезіркою екрану поталанило стати моєму яскраво-помаранчевому телефону…”

У нашої сучасниці, чудової письменниці з Полтави, Тетяни Домашенко є такий рядок: “…Україна одягне білим по-білому сорочку…”

Я хочу, щоб це відбулося якомога швидше. Але, нам всім потрібно розуміти, що не трапляються дива водночас…Це є непересічний факт. Тож запозичимось терпінням у самої України, бо: “…моя земля, як сам Господь терпляча…” (Антоніна Листопад), протягнемо їй руки, огорнемo Любов’ю і допоможемо наблизити Світлий час. А до пори до часу, зовсім недовго, мусить Україна, і ми мусимо, вдовольнятись чорною сорочиною з сонячно-помаранчевим вишиттям. Бо ще багато чорного болю, образ, непорозумінь і блюзнірства треба викресати з нашого життя.

Прикро і сумно, але я все більше і більше розминаюсь зі своєю ж Громадою. Вже напевно усю мою душеньку дехто висотав тими плітками і прямими нападами за мою позицію відносно виборів в Україні і. т. і. Шкода, бо цими “дехто” ой як рясненько, але й що поробиш?, я вже писала, що реабілітація людської свідомості відбувається дуже тяжко, тож мушу їм прощавати, бо не розуміють, що творять. Прости їм, Боже, їх невір’я!

Дуже тяжке випробування, Господи, ти послав мені - любити тих, хто глузує наді мною.

Наче напівтрошки вгамували свою зневагу до того, що я вже майже два місяці повсякчасно ношу помаранчеву стрічку-бантик під коміром білої блузки. Однак, тільки-но почала я читати вголос нотатки Ніни Матвієнко про передвиборчі мандри по Україні, як один чоловік з нашої ж Громади нахабно і зневажливо перервав мене, мовляв: “Це що? Політична агітка?” Миттєво знайшлися йому однодумці, спричинивсь ґвалт, і я згорнула газету… А пані Ніна, якраз, з великим пошанівком написала саме про ті куточки України, звідкіля родом цей чоловік. Отак непоміркована людина із зневіченою імперським дурманом душею ошукала сама себе і не дала послухати тим, хто радий був почути правду від Народної співачки України - а цей чоловік поціливши багном в мене, фактично влучив в саму Україну, бо хто, як не Ніна Матвієнко, уособлює в собі нашу Многостраждальну Вітчизну?!

Мій погляд упав на декілька газет “Славянский ход”, випадково принесених розповсюджувачкою від “комуністів-старообрядців”, (тих що нещодавно так зворушливо-урочисто святкували ювілей кровожера-Сталіна). Все стало зрозумілим. Газета закликала ганьбити своїх недавніх “товаріщей” - “розстрижених комуністів” - за новорічну “ласку” для пенсіонерів і не минала, ба, навіть заглавною сторінкою “пестила” інтереси України (читай свої -загарбницько-імперські).

Не можу не зазначити, що редакційне ядро цієї газети переважно складається з українців, і як же мені болісно було за них, коли я прочитала той ганебний “письманецький” шабаш. Називати українців в Україні “толпамі аккупантов”? Це киян в Києві?! До такого навіть в самій Москві не додумались. Я вже минаю “супер-допис” про “бєлоруско-русскую рєку Днєпр…” Отож, начиталися деякі наші земляки такого дурмілля за своє життя стільки, що, аж до безтями, і що для них Народна артистка України, а тим паче я… коли зачепили їх за живе словом “януковщина”. А те що “ласкава матушка” Україну цілих півтори роки “мочить у сортирі” всіма відомими і невідомими засобами, від інформаційних до кримінальних, то нічого. Одних тільки фільмів про УПА з “обіймою” перекручених фактів стільки нашурували за цей час, що тільки дивись і дивуйсь! І дивуватись є чому. Та хоча б тому, що зрештою, той же пересічний росіянин і обдурений своєю ж рідною владою і “культурою”. Добре, якщо він не дурний, то і сам роздивиться і зрозуміє, що до чого, бо фальш аж пре від тих “кіношедеврів”. Узяли б та хоч раз, для годиться, та й показали б росіянам кіноверсію, а ще краще документалістику з своєї власної історії, скажімо про таких генералів, як Краснов, Кононов, Власов… Коли вимре пару поколінь, то напевно покажуть “как это было”, а як на сьогодні, то і то вже добре, що хоч комусь прийшло в голову написати в журналі “Наука и бизнес на Мурмане” статтю про “добросусідську” любов Совєтського Союзу до Фінляндії “Эпоха маршала Маннергейма”.

Відтак, нехай наші, вражені на Януковича і колгоспною колискою українці, поки що читають оцей допис про героїчну лінію Маннергейма, а вже онуки їхні можливо років через 60 прочитають “как это было” в Україні. Бо написано у Пророка: “…Думайте читайте…”. І якщо “дехто” з нас вперто боїться уявити собі, якою була б європейсько-квітучою Україна, аби ще по війні урвалась “братнього” налигача, то хай хоч від - навпаки помислить, якою могла б стати Фінляндія, якби не відбилась, якби піддалася і влучила до страшного азійсько-ординського-зашморгу.

А я знайду в собі сили, мушу знайти, аби переорати в душі усі оці дошкульні зашпори від ошуканого покоління, до якого і сама належу, щоб і надалі мала я моральне право причащатися мудрістю Великого Українця, Світлої пам’яті Юрія Морачевського, який писав:

“…Я бо вірю, що любов’ю до моєї землі я нікому кривди не вчиню”.

А ще я поділяю мудру думку однієї з гетьманівн сучасного українського слова, учасниці Всеукраїнського Майдану, письменниці Антоніни Листопад:

Переорем. Не буде колотись стерня.
Переполем. І вивітриться шахраїна.
Не прощай, Україно…А доброго дня!
Ми є в тебе. З тобою! Ми діти єдині

Слава Україні! Героям Слава!

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА, Голова Проводу українців Мурманського терену Росії.


----------------------------------------------------

В тему:

Українці Мурманська разом зі всім народом Батьківщини

Станьмо Україною!

Станьмо великою рікою!

Звернення до української молоді Росії