А все так добре починалось. Зал був заповнений вщерть, адже прихильників у пана Злотника багато, причому, що особливо цінно, серед людей різного віку, з різних прошарків населення. В „Україні” того вечора були і „круті”, і ті, хто виключно з любові до творчості пана композитора відірвав від сімейного бюджету гроші на квиток. І загалом концерт проходив успішно. Глядачі були задоволені.

Якби не... Під самісіньку завісу на сцену було винесено величезний букет квітів. Виявилось, від прем’єр-міністра Віктора Януковича – так би мовити, з найкращими побажаннями у житті взагалі і творчості зокрема.

Розчулений пан Олександр (мабуть, алаверди) вимовив спіч – про сподівання на краще майбутнє України, про надію на добробут та щастя народу тощо. А потім звернувся до Іво Бобула, який стояв поруч, передавши естафету, – ти, здається, щось хотів сказати? І Бобул уже без будь-яких натяків, еківоків рубонув – голосуймо за Януковича!

Зал обурено вибухнув. Люди, які ще хвилину тому були доброзичливо налаштовані, свистіли, гупали ногами, вигукували свій протест. Заключна пісня Злотника про Україну, яку співаки співали гуртом і яка, за задумом таких концертів, має бути емоційною кульмінацією концерту, лунала вже услід більшості глядачів, які покидали зал.

Співчуваю панові Злотнику, дійсно чудовому композитору. Видається, що і час його концерту, і заклики Бобула до глядачів – домашні заготовки, але зовсім не його власного виробництва. Але ляпаса від своїх прихильників отримав саме він.