Свого часу у газеті “Имею право” (№24 грудень 2005р.) прочитав.: “В Москві на 91-му році життя помер народний артист СРСР, лауреат державної премії СРСР, артист театру й кіно Георгій Степанович Жженов. Найпопулярніший інспектор ДАІ, найулюбленіший (після Штірліца) радянський розвідник, найвідповідальніший командарм, найкращий пілот літака Ту-154. Один з улюбленіших акторів радянського кіно.”

Мою увагу привернула інформація про репресії радянської влади проти Г. Жженова і його сім’ї: «Старшого брата Бориса 12 грудня 1936 року викликали до “Великого будинку”, де пред’явили звинувачення в “антирадянській діяльності й терористичних настроях”. Додому Борис не повернувся: його засудили до 7 років за “антирадянську діяльність”. У 1943 році Борис помер у Воркуті від дистрофії, надірвавшись у вугільній шахті. У той час провина одного клалася на всіх: сім’ю Жженових вислали до Казахстану, але за Георгія вступився “Ленфільм”. І все ж таки, у 1938 році Георгій, однак, був заарештований як американський шпигун.

Йому було 38 років коли він остаточно, у 1953 році, вийшов на волю. За плечима були 17 років таборів та заслань, попереду була невизначеність. Після реабілітації (грудень 1955 року) він почав служити в Ленінградському обласному драмтеатрі».

Розмірковуючи над цією інформацією, я ніяк не можу збагнути - як Георгій Жженов зміг заглушити душевні вимоги сатисфакції за брата Бориса та інших близьких родичів, не згадуючи вже про себе? Як можна заглушити крики найрідніших душ, навіть з того світу, про помсту за розірвані душі й розчавлені долі та зайнятися облаштуванням свого особистого життя? А може цих криків він і не чув? Та й минулі знущання над собою, не дуже то й турбували? Бо наскільки мені відомо, Г.Жженов не брав активної участі в боротьбі чи протестах проти радянської влади. А може він особисто, із кожним окремо, розібрався зі своїми катами та катами своїх близьких родичів?

Мені також прийшлося двічі за неправосудним вироком відбувати покарання. Темрява камери - одиночки в ШИзо (штрафний ізолятор). Собачий холод серед крижаних бетонних стін ШИзо. Бетонних стін, які висмоктують не лише фізичне тепло людини, а і її життєву енергію, перетворюючи у більшості випадків людину в покірливу худобу. Холод, який протягом тридцяти двох діб не давав хоча б на хвильку заснути. Роздираючий душу щем, при уяві у цій же камері, як стара мати, яка приїхала з торбами, за багато кілометрів, на тривале побачення щоб побачити й підтримати рідного сина, дізнавшись, що її син у камері ШИзо гниє, змушена у відчаї зі сльозами назад перти величезні важкі торби “гостинців”, не побачивши сина.

Читати далі