Вихід один – шукати нових політиків
05/10/2008 - 21:21
Вихід один – шукати нових політиків
Світ
політологіяhttps://www.ar25.org/node/15222
У 1990-х Кравчук несамовито боровся з Верховною Радою й екс-прем’є?ром Кучмою, Кучма боровся з Морозом. Лазаренко став жертвою інтриг політичних конкурентів. Всі ці «етапи великого шляху» аж ніяк не впливали на повсякденне життя пересічного українця. Автор статті у 1999 році збирав підписи на підтримку висунення одного із колишніх прем’єрів кандидатом у Президенти (була колись така вимога у нашому виборчому законодавстві). Більшість із потенційних виборців, жителів столичного масиву Виноградар, не могли пригадати того, що цей персонаж очолював колись уряд їхньої країни. Багато хто взагалі не мав уявлення про те, що в Україні невдовзі відбуватимуться президентські вибори. Логіка деяких виборців вражала одночасно і своєю простотою, і своєю оригінальністю. Так, один молодий киянин на запитання про те, чому він хоче віддати свій голос прокомуністичній і проросійській Наталії Вітренко, дав досить екзотичну відповідь: «А хіба вона комуністка? Я думав, що вона «женщіна» і тому вирішив за неї голосувати». Політика була нудна й нецікава для біль?шості простих українців. І лише завдя?ки зусиллям волковського фонду «Соціальний захист» під орудою сумнозвісного спеціаліста зі «спецпропаганди» Юрія Левенця, на плечі якого тодішній президент Кучма поклав завдання «замочити» своїх конкурентів, вибори набули характеру хоча й брудного та примітивного, але все ж таки шоу.
Утім, після тих виборів український полі?тикум знову поринув у вир кулуарної тяганини, «підкилимової» дипломатії і дерибану економічних ресурсів. І лише президентська кампанія 2004 року знову зробила українську політику цікавою для вітчизняного споживача інформації. Навіть занадто цікавою. Різноманітні богуші, павловські, гєльмани та інші праців?ники політтехнологічного цеху своїми «примочками» про «три сорти», «бандитів у тюрмах» та іншими подібними апокаліптичними образами зуміли перетворити нудне політичне дійство на справж?ній «карнавал революції» (інша справа, що більшість українців аж надто бажала перетворити той виборчий карнавал на справжню революцію, і нарешті побачити бандитів у тюрмах). Але навіть під час тих виборів рівень креативу нашого політикуму не сягнув далі доволі звичних для світової практики інформаційних війн, тем про криміналізованість опонентів, іноземних агентів впливу та іншої пропагандистської «попси». Втім, це навряд чи можна назвати справжнім креативом, оскільки наші громадяни й без того звикли вважати вітчизняну державну владу одним із різновидів бандитизму й іноземного шпигунства, які реалізуються завдяки «іншим методам». Політтехнологам просто достатньо було сказати, що «король таки дійсно голий», це спричинило ефект «революційності». Прорив штучної інформаційної блокади і руйнація централізованої системи державної цензури створили враження справжньої революції. Втім, цей ефект виявився короткочасним. Компромат уже нікого не дивує. Банальності про те, що «хтось щось краде», чи про те, що «хтось продає Україну іноземним урядам» вже нікому не цікаві. Ще менший інтерес викликають вічні «коаліціади», «опозиціади», «бюджетіади» та інша полі?тична порно?графія. Адже для кого може становити інтерес боротьба малоцікавих і сірих особистостей за гроші, які ніколи не опиняться в кишені «маленького україн?ця», що змушений за цією боротьбою спостерігати. І навіть груповий мордобій у Верховній Раді стає нецікавим внаслідок усвідомлення того, що учасники депутатських «боїв без правил» незаба?ром будуть люб’язно між собою розмовляти у парламентському буфеті, закритому більярдному клубі чи взагалі у сауні в компанії фотомоделей.
Так само, як і креативу, в українському полі?тикумі не варто шукати прикладів насправді стратегічного мислення. Україн?ський політик мислить на рівні члена примі?тивного племені: «вполювати здобич – наїстися – зберегти час?ти?ну здобичі у схови?щі». Це звісно не ви?ключає певної стратегічності у діях тих чи тих українських політиків або політичних сил. Проте, на жаль, вони втілюють у життя стратегію, розроблену за межами України, і аж ніяк не українцями. Безперервне «мишаче вовтузіння» між прихильниками «євроатлантичного раю» і «васточнославянскава єдінства» вже давно набридли будь-якій людині з дещицею мізків у черепній коробці. «Епохальність» того чи того геополітичного вибору «усвідомлюють» хіба лише матеріально залежні від різних фондів «грантожери», для яких кожен рубль, долар, євро чи інша «умовна одиниця», отримані за пропаганду якоїсь геополітичної стратегії, є черговим камінчиком у реалізації стратегічного плану побудови їхнього власного матері?ального добробуту. Всім іншим українцям така «стратегія» нічого, окрім набору різного роду нудних сюжетів у теленовинах, не дасть.
Отже, українська політика перманентно нецікава. Нецікава споживачам по?літичної інформації. Нецікава й самим авторам матеріалів на політичні теми. Що робити? Вихід один – шукати нових політиків, з новими креативними командами, з іншим типом мислення й іншими мотиваціями заняття політикою, з іншими життєвими цінностями, з іншою мораллю, з іншим ставленням до рідної країни, зрештою. Чи знайдемо ми такі політичні команди? Все може бути. Або й не бути…
В тему:
10 патронів — і в Україні буде порядок!
Ініціативи Партії снайперів
Нова Угода партії снайперів
Утім, після тих виборів український полі?тикум знову поринув у вир кулуарної тяганини, «підкилимової» дипломатії і дерибану економічних ресурсів. І лише президентська кампанія 2004 року знову зробила українську політику цікавою для вітчизняного споживача інформації. Навіть занадто цікавою. Різноманітні богуші, павловські, гєльмани та інші праців?ники політтехнологічного цеху своїми «примочками» про «три сорти», «бандитів у тюрмах» та іншими подібними апокаліптичними образами зуміли перетворити нудне політичне дійство на справж?ній «карнавал революції» (інша справа, що більшість українців аж надто бажала перетворити той виборчий карнавал на справжню революцію, і нарешті побачити бандитів у тюрмах). Але навіть під час тих виборів рівень креативу нашого політикуму не сягнув далі доволі звичних для світової практики інформаційних війн, тем про криміналізованість опонентів, іноземних агентів впливу та іншої пропагандистської «попси». Втім, це навряд чи можна назвати справжнім креативом, оскільки наші громадяни й без того звикли вважати вітчизняну державну владу одним із різновидів бандитизму й іноземного шпигунства, які реалізуються завдяки «іншим методам». Політтехнологам просто достатньо було сказати, що «король таки дійсно голий», це спричинило ефект «революційності». Прорив штучної інформаційної блокади і руйнація централізованої системи державної цензури створили враження справжньої революції. Втім, цей ефект виявився короткочасним. Компромат уже нікого не дивує. Банальності про те, що «хтось щось краде», чи про те, що «хтось продає Україну іноземним урядам» вже нікому не цікаві. Ще менший інтерес викликають вічні «коаліціади», «опозиціади», «бюджетіади» та інша полі?тична порно?графія. Адже для кого може становити інтерес боротьба малоцікавих і сірих особистостей за гроші, які ніколи не опиняться в кишені «маленького україн?ця», що змушений за цією боротьбою спостерігати. І навіть груповий мордобій у Верховній Раді стає нецікавим внаслідок усвідомлення того, що учасники депутатських «боїв без правил» незаба?ром будуть люб’язно між собою розмовляти у парламентському буфеті, закритому більярдному клубі чи взагалі у сауні в компанії фотомоделей.
Так само, як і креативу, в українському полі?тикумі не варто шукати прикладів насправді стратегічного мислення. Україн?ський політик мислить на рівні члена примі?тивного племені: «вполювати здобич – наїстися – зберегти час?ти?ну здобичі у схови?щі». Це звісно не ви?ключає певної стратегічності у діях тих чи тих українських політиків або політичних сил. Проте, на жаль, вони втілюють у життя стратегію, розроблену за межами України, і аж ніяк не українцями. Безперервне «мишаче вовтузіння» між прихильниками «євроатлантичного раю» і «васточнославянскава єдінства» вже давно набридли будь-якій людині з дещицею мізків у черепній коробці. «Епохальність» того чи того геополітичного вибору «усвідомлюють» хіба лише матеріально залежні від різних фондів «грантожери», для яких кожен рубль, долар, євро чи інша «умовна одиниця», отримані за пропаганду якоїсь геополітичної стратегії, є черговим камінчиком у реалізації стратегічного плану побудови їхнього власного матері?ального добробуту. Всім іншим українцям така «стратегія» нічого, окрім набору різного роду нудних сюжетів у теленовинах, не дасть.
Отже, українська політика перманентно нецікава. Нецікава споживачам по?літичної інформації. Нецікава й самим авторам матеріалів на політичні теми. Що робити? Вихід один – шукати нових політиків, з новими креативними командами, з іншим типом мислення й іншими мотиваціями заняття політикою, з іншими життєвими цінностями, з іншою мораллю, з іншим ставленням до рідної країни, зрештою. Чи знайдемо ми такі політичні команди? Все може бути. Або й не бути…
В тему:
10 патронів — і в Україні буде порядок!
Ініціативи Партії снайперів
Нова Угода партії снайперів
Останні записи