Чому "мирна програма" Віткоффа-Кушнера зазнає невдачі, і що насправді могло б спрацювати

Тиск чинитиметься на обидві сторони: Україні погрожуватимуть скороченням військової допомоги та дипломатичної підтримки, якщо вона відмовиться від переговорів, а Росії – вторинними митами згідно з Законом Грема, розширеними санкціями та продовженням поставок зброї Українів, якщо РФ відмовиться брати участь у процесі, пише у своїй статті на Clash Report Роб Моняк (Rob Monyak).

Хоч цей підхід і має благі наміри, він залишає дві найважливіші зовнішні «лінії життя» Росії практично недоторканими, і саме в цьому полягає його недолік.

Доки архітектура мирного процесу не змусить Москву зіткнутися з одночасною втратою економічної підтримки з боку Китаю та дипломатичною ізоляцією, яку спричинила б справжня участь Туреччини на боці України (відрізавши Росію від її найважливішого незахідного джерела легітимності та закривши коридори країн Перської затоки і мусульманського світу, через які вона наразі ухиляється від тиску), Путін має всі раціональні стимули продовжувати переговори, не припиняючи при цьому бойових дій.

Основна проблема полягає в тому, що військова економіка Росії не підтримується насамперед російськими ресурсами. Китай закуповує приблизно 1,8 мільйона барелів російської нафти щодня зі знижкою 46 доларів до ринкової ціни – це приблизно 30 мільярдів доларів щорічно у вигляді субсидованих військових доходів, які надходять до Москви незалежно від того, скільки разів американський посланець літає до Кремля. Північна Корея постачає Росії артилерійські снаряди та балістичні ракети, а також розгорнула на лінії фронту військові підрозділи чисельністю, яка досі залишається невизначеною – за західними оцінками, від 10 000 до 30 000 осіб – і, можливо, готується ще більше розширити свою участь у війні.

Ці два зовнішні джерела підтримки – китайське фінансування та північнокорейські людські ресурси – є опорними стінами, на яких тримається здатність Росії підтримувати війну. Закон Грема загрожує Китаю 100-відсотковими вторинними митами на його експортну економіку, що є значним тиском, але сам по собі тиск без супутньої дипломатичної пропозиції не дає Пекіну можливості зберегти обличчя та перейти до конструктивної взаємодії. 

Нинішня позиція Китаю є, по суті, вільною: нафта зі знижкою, увага Заходу, зосереджена на Європі, технологічна безнадія Росії, що забезпечує доступ до розвідданих, та повна риторична можливість заперечувати свою причетність. Зробити цю позицію витратною необхідно, але недостатньо. Також потрібно зробити альтернативу привабливою.

Туреччина є найбільш недооціненим дипломатичним активом у всій архітектурі миру в Україні, і її ігнорування є справжньою стратегічною поразкою західних столиць. Ердоган володіє важелями впливу, яких не має жоден інший гравець: контроль над турецькими протоками згідно з Конвенцією Монтре, що вже ув’язнив Чорноморський флот Росії на весь час війни, глибока особиста та політична зацікавленість у кримськотатарській спільноті – тюркському мусульманському народі, що зазнає систематичних переслідувань з боку Росії, справа якого одночасно надає Ердогану внутрішню легітимність та пантюркську спадщину, налагоджені відносини між оборонною промисловістю «Байрактар» та Україною, які вже є найуспішнішим з комерційної точки зору партнерством у сфері безпілотників у сучасній війні, а також мережа зв’язків у країнах Перської затоки, Центральній Азії та мусульманському світі, що виходить далеко за межі впливу НАТО.

Добре структурована пропозиція для Анкари, що включає гарантований автономний статус кримських татар за будь-якої майбутньої української адміністрації Криму, офіційне лідерство Туреччини в організації з безпеки Чорного моря, преференційний доступ турецьких компаній до контрактів на відновлення Маріуполя та зруйнованого півдня, інституціоналізоване спільне виробництво оборонної продукції компаніями «Байрактар» та «Fire Point», рамки транзиту енергоносіїв, що з’єднують українські сховища з азербайджансько-турецьким коридором та переконливий європейський сигнал щодо відновлення давно заморожених переговорів про вступ до ЄС – все це дає Ердогану більше, ніж наразі забезпечує дружба з Росією.

Ердоган не обирає партнерів на основі ідеології. Він керується політичною вигодою. Описаний пакет робить активне приєднання України до цього альянсу ціннішим, ніж обдуманий нейтралітет.
Послідовність дій у рамках більш витонченої мирної стратегії виглядала б приблизно так. Спочатку активувати турецький пакет. Він не вимагає дій з боку Конгресу США, може бути реалізований за допомогою виконавчої дипломатії та негайно змінює архітектурний ландшафт навколо Чорного моря та в усьому мусульманському світі. 

Особливо цінними є відносини Туреччини з країнами Перської затоки: держави Перської затоки, що закуповують російську нафту, створюють додаткову мережу ухилення від санкцій, яку турецький дипломатичний тиск міг би допомогти ліквідувати. Потім дозволити «Закону Грема» чинити структурний тиск на Китай – не як покарання, а як механізм, що робить нинішнє безкоштовне користування Пекіна економічно нераціональним. Одночасно запропонувати Китаю конструктивну альтернативу: участь у відновленні України через ретельно обмежені інвестиції в інфраструктуру, що дасть Пекіну прилеглий до Європи торговельний плацдарм, якого він безрезультатно прагнув протягом десятиліття через ініціативу «Пояс і шлях», зобов’язання США відновити шестисторонні переговори щодо денуклеаризації Кореї в обмін на перевірений тиск Китаю на Північну Корею з метою припинення поставок Росії, а також прискорене скасування мит на китайські товари широкого вжитку, пов’язане з вимірюваним скороченням закупівель російських енергоносіїв. 

Жодна з цих поступок не вимагає зачіпати питання Тайваню. Натомість вони враховують справжні інтереси Китаю щодо стабільності на півострові та комерційної експансії, не перетинаючи при цьому «червоних ліній», які підірвали б авторитет США в Азії. Китайський аспект, безперечно, є складнішим із двох важелів. Його механізм менш певний, а терміни реалізації довші, але якщо залишити це питання без уваги, то залучення Туреччини само по собі виявиться недостатнім.

Стратегічна помилка, закладена в нинішній концепції Віткоффа-Кушнера, полягає в тому, що це розглядається як двосторонні чи навіть тристоронні переговори: США тиснуть на Росію та Україну, щоб ті уклали угоду, хоча це, по суті, багатостороння економічна та дипломатична проблема. Росія може безкінечно витримувати спільний тиск США та Європи, доки Китай фінансує її військовий бюджет, а Північна Корея поповнює її озброєння та людські ресурси.

Коаліція, що тисне на досягнення миру, має бути ширшою за НАТО, економічно більш примусовою, ніж нинішні санкції, та більш витонченою в плані угод, ніж концепція, яка визначає західну політику з 2022 року. Вдала гра Туреччини змінює дипломатичну архітектуру. Належний тиск на Китай та належні стимули змінюють економічну архітектуру. Разом вони створюють справжню ізоляцію Росії, якої неможливо досягти лише за допомогою «човникової дипломатії» між Вашингтоном, Києвом і Москвою.

Концепція Віткоффа-Кушнера не є помилковою – вона просто неповна, а в геополітиці неповні стратегії тиску мають стійку історичну тенденцію давати неповні результати.