77 років тому була здійснена спроба остаточного вирішення українського питання. В українські села прийшли озброєні банди мародерів. З гарячою головою, тремтливими руками і зміїним серцем. Вони забирали хліб, життєву силу України, всю, до останньої крихти, до останньої краплі. Щоб залити її у залізні вени чудовиська, яке мусило пожерти весь світ вогнем комуністичної революції. Вони забирали все, що могло лишити людям надію вижити.

Українців Наддніпрянщини і Кубані оточили кордонами, штиками і кулеметами, замкнули в голодних селах, наче дикого звіра в клітці. Червоний Молох вимагав жертв - крові нескорених, недобитих, недорубаних і недостріляних у громадянську. Всіх, перед ким йому прийшлося відступити, всіх, чиї повстання в тилу завернули армії інтернаціоналу з походу до останнього моря. Крові всіх, з ким йому довелося загравати в НЕП, українізацію і радянську владу з людським обличчям.

Містами котилося криваве полювання на лідерів українського руху: націонал-комуністів, викладачів, письменників, вчених, військових, керівників кооперативів і кредитних спілок, колишніх членів українських партій. Чорні воронки ескадронів смерті забивали підвали катівень десятками тисяч тих, хто ще вчора проголошував своє «Геть від Москви!», хто мріяв про незалежну радянську соціялістичну Україну. Нищили, ламали і висилали всіх, хто міг очолити опір загнаного у голодний концтабір народу. Планомірно і методично вбивали носіїв розуму, волі, душі та історичної пам’яті.

Після зачистки голодом фабрики індустріалізації радо відкрили свої двері перед мільйонами селян-втікачів, готових тепер працювати за миску баланди. А російські школи великих міст - перед їхніми дітьми, з яких заходилися ліпити нову радянську людину і новий радянський народ. Поза Україною, на Кубані, Слобожанщині, Поволжі і Північному Казахстані зникли мільйони селян-українців, які зуміли пережити голод - їм прописали благонадійнішу національність.

Вони вважали, що ми ніколи не оговтаємося від цього страшного удару, який вони назвали «великим переломом». Що надламана Україна тихо конатиме на узбіччі світової історії, забута і занедбана власними дітьми, з яких вони виховають відданих режиму павликів морозових.

Але сила України воскресла. Як трава крізь асфальт, як вода крізь камінь, вона пройшла через всі заборони, брехню, через темні й німі віки комунізму. Ті, хто пережили Голодомор, ще встигли побачити, як свідома і несвідома сила України повільно, але невблаганно повертала Імперії борг за 33-й. Як сталінський блазень, українець-перевертень Хрущов розвінчав сталінізм і першим підтопив кригу тюрми народів. Як народжений за два роки до голоду хлопчик з українського села на Ставропіллі, ставши генсеком, підняв залізну завісу, впустивши до нас п’янке і смертельне для Імперії повітря свободи.

Нарешті, мільйони живих і загиблих душ побачили, як українці встали під жовто-блакитні прапори, наче поруч з бійцями окупованої більшовиками Української Народної Республіки, і здобули свою державу. Імперія, яка душила нас удавкою голоду, катувала і розстрілювала, - мертва і ніякі потуги сучасних кремлівських мрійників не в силах її відродити. А Україна, попри все, жива.

Ми пережили це. Нас не вбили. Ми стали сильнішими.