О мово рідна, зоре ти моя!
Без тебе я – й не звір, і не людина,
а тільки тінь, що втратила ім’я,
сухе гілля, а не рясна калина.

Чи зможу я колись тебе забути?
Ніколи, ні. Ти – часточка душі.
Забути – значить на віки заснути
й дивитися снобачення чужі.

Ти – серце щире і гаряче України,
мого народу голос осяйний.
Палаци піднімала ти з руїни
і руйнувала спокій крижаний.

Твій ніжний звук, твоє глибинне слово
стискає серце, душеньку пройма.
Не хочу слова іншого, чужого.
Нема тебе, то й іншого нема.

Закляклі душі, люди-хробаки
на іншу мову рідну проміняли.
Вони на своїх землях чужаки,
сусіди їм хребет переламали.

О мово рідна, ти моя молитва!
Тебе я на поталу не віддам.
Хоча й нерівна нас чекає битва,
не бачить перемоги хробакам!

О мово! Ти – мій ангел до загину!
Ти – вогник у пітьмі, у грудях жар.
Хай твоя іскра у серцях не згине,
а перетвориться на рятівний пожар!

О мово! Ти у просторі полів,
у соняшника жовтих пелюстках.
Як хочу я, щоб твій вогонь горів
і вічно щоб освітлював нам шлях!

© Анна Гендель, 18.02.03

-------------------------------------
В тему:

Мова і війна

Спокійно, ви у руках Матриці!