Слонів нині в Асканії-Нови бачити не довелося. Але враження від побаченого – «слоноподібне», тобто, величезне. Справді, вражає ця оаза у зроду-віку сухому, неплідному степу. Цей забутий Богом куточок квітучої України, витворений завдяки німецькій ініціативності та невсипущості.

А було так. Царський уряд за безцінь продавав німецьким колоністам південно-українські землі. Фактично 1828 року став тут хазяїном герцог Ангальт-Кетенський, який згодом перепродав степ колоністам Фейнам. Потім вони породичалися з німецькою сім’єю Фальців. І родове прізвище витворили з двох. Їхній нащадок – уже Фальц-Фейн – задумав на безкрайніх українських просторах створити унікальне місце. Дата створення заповідника – 1883 рік. Тут мали виживати тварини, які зникали на землі «завдяки» людині. Фрідріх Фальц-Фейн вишукував представників степової фауни й акліматизовував споріднених із ними особин з різних континентів. Мав можливість привозити тварин із Африки, Азії, Америки й Австралії. Так з’явилися тут і кінь Пржевальського, і зубр.

Дивно, але радвлада зуміла скористатися надбанням німецького колоніста. Хоча, між іншим, ім’я засновника Асканії-Нови в УРЕ звичайно ж, не згадується. 1919 року ця територія була оголошена державним заповідником. Створили науково-дослідну станцію, зоопарк, ботанічний сад, зоотехнічну станцію з племінним господарством. Тут вивели нові породи: тонкорунну асканійську вівцю, українську степову білу свиню.

Подумаймо: тільки в цьому місці залишилися незайманими у всій Європі кипчаково-ковильні степи. Заповідний степ – 11 тисяч гектарів! Деякі види тварин живуть тут майже як у природних умовах. В Асканії-Нови – близько 270 видів диких птахів. Кишить птаство! У степу гніздяться орли, є асканійські олені. А в зоопарку – унікальна колекція антилоп, зебр, бізонів, коней Пржевальського, лебеді, фламінго, фазани, страуси тощо. Поки всіх їх роздивишся – аж очі розбігаються. І дендропарк – також диво. Саме тут виводять дерева і чагарники, які можуть рости в посушливих районах України.

У парку – неймовірний щебет птахів. Качки, які розкошують на деревах: це ж треба так призвичаїтися! Йдеш – і мало не перед носом перебігають дорогу зайці. Ось пірамідальні дуби: вони відтворюють відтинок знаменитого Чумацького Шляху. Саме тут зустрічаються ліс і степ – обіймаються, як побратими, поплескуючи одне одного по крутих плечах. А яка дивовижа, коли розгортає свої віяла знаменита асканійська ковила! Кажуть: тирса шумить... Під ногами сновигають ящірки, над головою ширяє птаство. Природа живе своїм життям – і ти боїшся порушити його. Почуття волі й простору, аж хмеліє голова.

Одне неприємно: заплющ очі – і не збагнеш, на якій ти землі. Не чути тут української мови. Безпам’ятство? Так і стоїть перед очима табличка: «Сіра українська порода». Це – віл. Вимираючий вид.

P.S.

Щодо листа до барона Фальц-Фейна. Я писала родовитому другові України, що, як на мене, мало пошановують його предків у Асканії-Нови, що рада була бачити чудовий портрет його матері – Віри Миколаївни Єпанчиної роботи нашого О. Мурашка в Національному музеї. І заклопотаний своїми справами барон – а він і досі активний, рухливий чоловік, колишній спортсмен, – відгукнувся, знайшов час. До речі, мешкає він у Ліхтенштейні, на віллі, що має ім’я «Асканія-Нова».