(Намагання в минулому віднайти пояснення сучасності, один з провідних мотивів у творчості художника Валерія Франчука)

Публікація про мою подорож до гетьманської столиці - Глухів і знайомство із нащадком славного роду Терещенків.

(Враження, емоції, асоціації, які зродилися від знайомства з малярськими творами Світлани Маркітанової і від спілкування з нею).

( Думки – епізоди, що кружляють як сніжинки – метелики довкола світосприйняття і філософії малярства неординарної мисткині і мандрівниці із Полтави, ім’я якої – АННА ФЕДОРКОВА ).

( Рядно зіткане з мережив – думок про – історіософію, космізм, езотеризм, містику, символізм, міфічність, опоетизованість, та музичність творчості ІВАНА МАРЧУКА. Спроба аналізу )

Враження, думки, асоціації, які зродилися під час спілкування з Катериною Косьяненко, опісля нього, а також від відвідин персональної виставки « Мамаї та Мамаївни. Короткий метр». Усім оцим у вигляді короткометражних спалахів мислеформ, котрі уклалися у цілісний мозаїчний текст і хочеться поділитися з іншими… «Десь там Де загублюся знову я В прабатьківських степах Де небо зоряне Неначе дах…». ( Юрій Завгородній ). Не кожному Митцеві таланить мати персональні виставки у Парижі (2003й і 2006й роки) і Кракові ( 2013й ). 2003й, чи не найбільш знаковий. Художниця здобула Перший Приз Осіннього Салону у мистецькій столиці світу. Оповідь про головну героїню розпочнемо з її появи у цьому світі. Народилася, зростала, формувалася Катя Косьяненко у місті великому – святому граді Києві. Таких міст усього два – Київ і Рим. Обидва на семи пагорбах. Чи не завдяки езотеричній подібності цих міст, лики людей на картинах авторки нагадують образи епохи Відродження? Етимологія слів – синонімів, - посох, жезл, кий, трактується яко стрижень спільноти, довкола нього все відбувається. А Київ – це вісь цивілізаційної системи. … Посох у руках апостола Андрія, який стоячи на цій святій землі, казав, що на ній возсіяє благодать Божа і дарував Києву ймення Вічного міста. І слово арій мало прив’язку до трьох станів – жерців, воїнів, хліборобів. Каста митців ( справжніх ) генерує у собі певні якості всіх трьох арійських станів. У одному з катренів Нострадамуса є такі зрозумілі слова : « Там мова тішить слух, там Бористенів край Початок здвигам покладе, злама рутину…». Ця унікальна дівчинка народилася у незвичайній родині ( Митці звичайними не бувають ! ). Батько, Володимир Васильович Кікіньов, відомий художник, прекрасний педагог і як каже Катя : « Напрочуд скромна людина». Мама – знаний мистецтвознавець. Дід – Кікіньов Василь Матвійович, заслужений художник України. Панна Катя згадує : « Я зростала у оточенні альбомів, книжок, репродукцій. У мене щодо фаху, то і вибору не було. Художник , ніяк інакше». Дуже любила разом з татом виїздити на рибалку, де оточували їх зусібіч чари природи, носила етюдник за ним. Тому, закономірно, що перший етюд, написаний дівчам отримав назву « Тато рибалить». « Далечінь підступає ближче лише з часом. Дійсність розгортається поволі. І хоч нічого не відбувається так, щоб не було заднього плану, де криються причини того, що ми – міркуємо й пишемо, проте той задній план розташований ешелоновано, на кшталт краєвиду», - думка належить Фрідріху Дюренмату. Вона ( думка) тісно прив’язана до методу побудови краєвидів художниці, де можна спостерігати – і другий, третій, четвертий план, а далі – обрій, поза межею ( гарний приклад – робота « Дрібні дощі». ) Є спосіб письма картин – лізирування, у нашому випадку – лізирування змісту написаного. Світ можна розглядати як лабіринт. Тоді повинна бути присутня драматургія лабіринту і спроба дистанціювання від нього, але при цьому пильне спостереження задля того, аби розуміти, - що ж там ( у лабіринті ) відбувається ? Бо якщо є світ, обов’язково має бути – антисвіт. А лабіринт, то алегорія… Катя Косьяненко впевнено рухається у своїх мистецьких лабіринтах, як провідник, веде поціновувачів малярства до пізнання нею створеного. Колію життя прокладають не тільки перші книжки і перше середовище, а і взаємини людські, що до них повертаєшся згодом, за допомогою ретроспективної здатності пам’яті. Кожна творча постать – то особиста драма, чи трагедія, ще багато чого, усе взаємно поєднане, переплетене… Мисткиня ( у свій час ) навчалася на театрально – декораційному відділені у Данила Лідера ( НАОМА). А це персона у гуманітарному вимірі – легендарна. У 1962 році він переїхав до Києва. Заснував власну школу сценографії. Його учнями були – В. Карашевський, М. Левитська, А. Александрович – Дачевський, К. Косьяненко. Ось де криється першопричина елементів театрального дійства у її творіннях, де є і напруга драматизму, і глибина загадки, духовна велич персонажів , котрі живуть на полотнах. Катя Косьяненко розповідає : « Данило Лідер – це мистецький реформатор, революціонер. Великий педагог, сценограф, художник. Гармонійно нас розвивав, навчив вибудовувати простір… Театральні задумки – пошук, розвиток, дія, кульмінація.. Я захоплююся… і створюю цикл робіт». Один з методів митця, користуючись інтуїтивними ходами – проаналізувати, потім змалювати, щоб уявнився на полотні навколишній світ і він сам, Митець. Бо ніколи ми не спроможні вийти поза себе, у творі художника не може бути нічого такого, чого не було б у самому творці. Як обґрунтувати ідею причинності ? Теза про те, що нічого не виникає безпричинно, прісно банальна. Немає такого процесу, що мав би тільки одну причину, їх може бути безліч, а кожен процес вказує на ще один процес, як причину свого виникнення. Звернімось до поезії : « До минулих часів Причинено двері причинні Нема ні шпаринки, ні вічка…». (Юрій Завгородній.) Щодо дверей, вони можуть відчинитися у далеке минуле, щоб могли ми пізнати правду прадідів великих. Бо у славному минулому нашого народу такі скарби духовні заховані ! Про них писав національний Пророк. На хвильку вернімось до терміну – Відродження. У алхіміків середньовіччя він був ідентичним « перевтіленню». Головним завданням цих мудреців був пошук секрету довголіття, лікування важких хвороб, а не винайдення філософського каменя, з використанням якого, можна було добувати золото з простих металів. Вони доводили, дерево душі можна відновлювати, або відроджувати. Відроджуючи рослини з попелу, алхіміки шукали доказ того, що розум і свідомість можуть жити після смерті фізичного тіла. У її картинах ( особливо у Мамаях і Мамаївнах ) закладена містика дії, чину, щось наближене до містики молитви, чи екстазу танцю. Герої робіт мають порив, вони вправні, у них панівним є культ ризику, це не сонливі тюхтії, гречкосії. Це українські Дон Кіхоти і амазонки. Вчитаймось для прикладу у роботу « Хмари ліки мої». Посеред буйного різнотрав’я, на пагорбі відпочиває козак, не простий, характерник. Понад ним хмарини пливуть у небі, а він оті хмари рухає силою свого погляду… Україна, не Східна Європа, тим паче, не Азія. Вона – серцевина Європи ( не тільки географічна). Це та Земля, на якій відбулася поява найдавнішої хліборобської культури світу – Трипілля ( Три поля ). Зв'язок цієї культури з культовою обрядовістю заперечити неможливо. Про що це ми ? А про те, що є у наших краях Місця Сили: « Місце Сили – це річка, постала з краплин, Місце Сили ніколи не згадуй всує, З Місцем Сили говориш один на один І воно тебе чує». ( З книги віршів поета Павла Щириці « Місце Сили». ) Науковцями доведено, - найсвятішим місцем ПраУкраїни – Русі є Трахтемирівське городище, поблизу Переяслава, яке існувало задовго до Київської Русі і мало довжину насипних валів до 40 кілометрів, встановити дату їх появи видається неможливим. А тепер , знаковий уривок з розповіді художника: « Ми з батьком подорожували по Дніпру, маршрут був такий – Ржищів, Бучак, село Григорівка, від цього села до Трахтемирова близенько зовсім, там стояв дерев’яний козацький монастир, слугував житлом для старих козаків. У нас там є хата на горі ( с. Григорівка ), видніються – і Дніпро, і кручі. Мені там добре, там чудова енергетика». Езотерики твердять, -у Трахтемирові і на київських кручах енергетика найсильніша на Русі – Україні. Поетичні ж рядки мовлять наступне: « Гірчить Прадавня правда степова В ковтках з прихованих криниць В гарячих краплях Дідові слова І біль поразок І одваги міць…». (Юрій Завгородній.) Аж надто багато різних тлумачень, візій, бачень може викликати знайомство з творчістю Катерини Косьяненко, та немає жодних сумнівів у тому,- це роботи видатної Мисткині сучасності. Означимо тільки деякі вкраплення думок: Персонаж роману « Алхімік», авторства Хорхе Лівраги Ріцці, казав таке: « В усьому сущому є безліч світла й тіні, що приховано від простих смертних…». Кожну картину можна сприймати ніби текст, наприкінці якого три крапки. Мисткиня начебто запитує : « І що вам вдалося побачити, не іншим, вам ?...». Її малярство елітарне, традиційно – новаторське, по змісту прийшло з давніх – давен, водночас, суголосне сучасності. Ці картини сприяють відновленню історичної пам’яті, вони живлять уяву про степ і про осінь, зовсім не тому, що падолист за вікном. Причина либонь у тому, що Мамаї і Мамаївни виписані власне однією фарбою, листопадово – брунатною, звісно, з багатьма відтінками, тонами і півтонами. Епілог найкраще замінять віршовані слова: « Хмари у вирій Хвилі в тумани Зваблені звірі Вірять в оману Нібито роси Вирощують німби ОСІНЬ.». (Олена Гаран.) Андрій Будкевич. P.S.Мені пощастило відвідати у передостанній день експозиції виставку робіт « Мамаї і Мамаївни. Короткий метр», яка була представлена у арт – салоні « Калита». Враження неймовірні ! Дуже приємний спогад залишився від розмови з господинею арт- салону, це панна Тетяна Калита, тонкий знавець мистецтва.

( з вірша Тетяни Крижанівської ). Спроба зазирнути вглиб живопису Катерини Ткаченко, на предмет відчутної опоетизованості . Замість епіграфу – « В кожній музиці БАХ В кожному з нас БОГ». (з Й. Бродського ). Окремі шматки думок, які взаємопов’язані, ніби сполучні посудини… Шматок перший. Суфійський поет і містик Румі писав: « Ми і дзеркало, і обличчя в цьому дзеркалі. Ми – живильна холодна вода і глечик, з якого ( ця вода ) ллється”. Глечик у якому відсутня рідина, вважаємо порожнім. Це не так, бо він наповнений повітрям… Шматок другий. Змінити світ можна, змінюючи самих себе. Маємо нагадування Ісуса, - врятуємо себе, роздаючи те, що перебуває всередині нас. Коли ми змінюємо свої переконання, що стосуються власного тіла і світу, оточуючому нас, Божественна матриця втілює ці зміни в реальності нашого життя. Солідаризуюся з концепцією Грега Брейдена, котра заперечує засаду, - наче внутрішній досвід чуттєвого сприйняття і переконань людини не впливає на світ, який знаходиться поза ним. Результати наукових експериментів дозволяють зрозуміти, що нас оточує поле розумної енергії, вона заповнює те, що уявляється нам порожнім простором. Більше того – це поле реагує на нас , перебудовується під впливом наших почуттів і переконань. Шматок третій. Поезія, як і поети, має великий невидимий вплив на світ не лише поетичний. Опоетизований живопис силу світлого впливу на світ і людей подвоює. Малярство, у якому живе поетичне слово, дарує нам…, про це писав поет і філософ Каліл Джебран в 1923 році : « Ніхто не може дати вам те, що вже в напівсонному стані приховано в зародку вашого знання». Пробуджуймо оте прекрасне, що приспане в нашому єстві. А допоможе нам у цьому малярство пронизане поезією. Творчість з – під пензля Каті Ткаченко якраз така, і не тільки… Шматок четвертий. Звісно, важко бути національним митцем у «безнаціональній» державі. Аж надто багато зусиль було покладено для того, щоб знищити у нашій свідомості національну диференціацію, вміння відділити себе від інших народів, треба вміти гідно і гордо заявляти про приналежність до українства. Подиву гідна заглибленість її творчості в « підземні пласти» української духовності. Є напрям у мистецтві, який проростає з органічно українських грунтів ( чорноземів ). Бо ж є мовна коренізація, є і мистецька… Панна Катя могла б в унісон з авторкою цих чарівних рядків промовити : « Закутаюсь в осінні туманці, Немов в хутро голубих лисиць, Із кетягом калини у руці, Звернувши із доріг на манівці, Шукатиму я сім живих криниць…». Надія Степула. Картина « Не піду в город багатий»… На нас дихає ніч, пагорб освітлений місячним сяйвом, копиця сіна, одна хатина вдалині, інша – близько, високі трави, квітують квіти, … і тиша. Квіти пахощами притягують до себе, розповсюджуючи неповторний аромат. А ця картина ( інші також ) передає нам аромат життя і ночі. Вона дуже суголосна з… : « Зітхала зрідка літня ніч Порипували східці На старенькім ганку Зійшлись роки з усіх сторіч Погомоніти про колись До ранку…». Юрій Завгородній. Мудрець Конфуцій зауважував : « Якщо мова є неправильна, то вона не означає того, що має означати. Коли ж вона не означає того, що має означати, то не буде зроблене те, що має бути зроблене. А тоді моральність і всяке мистецтво почнуть занепадати, справедливість зійде на манівці – і всі впадуть у стан безладного хаосу». Чиста, співоча, наближена до літературної, така мова має вплив на красу і змістовність живопису. Саме такою розмовною і послуговується мисткиня Катя Ткаченко. Погодьтеся, не дуже приємно чути з уст, нехай здібного художника, калічний суржик. Слово мовлене вголос, малярська мова на полотні, та внутрішня наповненість світлом, перебувають у взаємній потрійній спів – гармонії. Ця спів – гармонія додає могутніх духовних сил митцеві. Гадаю, нашій героїні до душі буде таке віршоване означення : « Тож як би я жила, коли б ніколи Не мала змоги йти за видноколо, У глиб віків – як у глибінь садка». Тетяна Майданович. Багатогранність малярських творінь Катерини включає у себе і сповідальність, себто, стиль мистецької сповіді, а вона характерна людям християнського способу життя. Багацько картин авторки нагадують нам про високе призначення людини. Вона своєрідно, мистецьким штибом, протестує супроти нікчемної заземленості. Вміє почути голос предків… Дуже цікава робота « Автопортрет». На ній, на тлі квіткового розпису,художниця з квіткою в руках. Ця квітка радше не подарована, червону троянду Панна хоче віддати не у будь – які руки ( припущення ). Доторк руки до руки, спільний трояндовий доторк… : « Легенький дотик рук – і дивний спалах Так, наче кожен дихать розучивсь. Ми летимо удвох, ми ще не впали В ромашково – кульбабну глибочінь». Борис Чіп. Час, є така складова у картинах Каті Ткаченко. Хіба тільки пісок міряє Час ? Лірична полтавська поетка Олена Гаран впевнена : « Я хочу малювати час… А день стікає в ніч крізь пальці. Дерева – чорно – білі- старці – Корінням відчувають нас». Ці віршовані рядки відлунюють у квітневих лісах і « Квітах серця» ( цикл картин ). Живопис такої багатошарової наповненості ( у розумінні – змісту ), це творчість, яка взорує у день прийдешній, але без відриву від нашого минулого. Першоджерела наші – у добі Кам’яної Могили, Трипілля, Русі Киівської. Іспанський поет М. де Унамуно про подібне писав так : « … струменить час витікаючи з першоджерела. Яке іменують вічним завтра». Є цінності, що не підвладні Часу : « Вхопити вічності деталь Впіймати на льоту Неперевершену печаль, Іскрину золоту». Тетяна Крижанівська. Відгомін цих рядків побачив у картині « Ліс. Птахи».Ця творча робота просто – таки фонтанує знаками – символами. Небо у візерунках ( як синонім вишивання ), вдалині хатки, птахи білі, може чайки річкові, ліс, він нагадує водоспад… Є в доробку художниці і серія творів присвячених великому любомудрові – Григорію Сковороді. Ось полтавський віршотворець Ганна Дениско міркує що… « Незатишно Сковороді Без постолів на постаменті, Узяти б відпускну у смерті, Спустить на землю ноги стерплі…». Дійсно, цікаво, якими думками озвався б Сковорода про початок віку 21 го ? Картина « Очікування». Чорним чорна ніч, посеред розквітлих дерев – оголена жінка.. Коли гарне, навіть величне, таке, що трапляється тільки раз у житті, але вже відбулося, тоді приходить відчуття втраченого… А от, стан очікування, передчуття, то стан щасливого блаженства. В українській поезії ліричній, другої половини двадцятого століття, ніхто не перевершить Миколу Вінграновського : « Ходить ніч твоя, ходить ніч моя, Їм не велено ночувать Коло кола ти, коло кола я – Велим – велено начувать Що то ніч твоя, що то ніч моя…». Панна Катя дуже любить теплу пору року, коли спекотно. Вересень до останку буде лагідним, вересень вирішив потішити мисткиню погідними, ясними днями : « Не сподівалась, що осінь прийде Душу зігріти. Не покидай якнайдовше мене, Бабине літо…». Світлана Макаревська. Шкода, але це всього лише одна з мандрівок у пишний сад малярських творінь Катерини Ткаченко. Щоб ретельно висвітлити тематику поетичного живопису авторки, то щонайменше потрібно – створити концептуальну монографію… Тут і зараз, спинимось хоч на дрібку часу коло циклу «Українські ангели». Янголи з цих картин звертаються до Тієї, що їх створила : « Я знаю дивний дім. Там вази і картини. У дивний сад ходім, Моя свята дитино…» Тетяна Крижанівська. От якби у період цвітіння саду розставити картини Катерини на стежках, що розходяться… Не забуваймо генія Х. Л. Боргеса. Окремі шматки його думок і ідей оживають на полотнах… Андрій Будкевич. Публікація з сайту « ПРО» Інформаційна агенція культурних індустрій.

Вони ( росіяни ) і їх імперія віками присвоювали собі у заслугу досягнення талановитих, видатних людей, не московського походження. Гоголь, Короленко, Мережковський – з письменників, Малевич, Левітан – з митців, Вернадський, Корольов – з учених…Цей перелік можна продовжувати ледь не до безкінечності. Брехлива за своєю сутністю держава, такий же, в своїй основі і народ, що живиться віками вкраденою і нахабно присвоєною історією Русі – України. Як у документальній ретроспективі, думкою гайнув у рік 1986- й. У кіоску – книгарні переглядав різні книжки, відшукуючи потрібні й цікаві. До рук потрапив роман – есе « Марія Башкирцева», авторства Михайла Слабошпицького. Цю ошатну, чудесно оформлену книжку, без перебільшення, не прочитав, а « проковтнув». Збереглося в пам’яті і ім’я автора. Рік 2014 – й .Під час перебігу гарячих подій у контексті Революції Гідності пощастило познайомитися з Михайлом Федотовичем. Багато води спливло в українських річках за 28 років… Прочитав не одну книжку дуже своєрідного, уособленого письменника – науковця. Пан Михайло – то надзвичайно щира, інтелігентна, доброзичлива і приязна українська людина. Останні риси часто притаманні видатним особам. Ще будучи студентом – першокурсником факультету журналістики, працюючи у бібліотеці Академії Наук, віднайшов інформацію про Марію Башкирцеву. У різних джерелах про неї згадували, як про – російську, польську, французьку художницю. Уродженка села Гавронці, Диканського повіту, Полтавського краю. « Вона – українська художниця. З нелюбов’ю відгукувалася про Росію», - каже Михайло Федотович і у продовження, цитує по пам’яті уривок з « Щоденника» Башкирцевої : « Росіян я не знаю, сміялася з їхньої мови…». Повернення цього славного імені додому, до України – Полтавщини, відбулося завдяки нашому сучаснику – письменнику. Роман про чаклунку Марію із Гавронців був написаний протягом десяти місяців, а ось накопичення матеріалів тривало 15 років. Хто цікавиться, читає, зачитується творами М. Слабошпицького, міг переконатися,у його вмінні працювати системно, скрупульозно, як вчений – дослідник. Він дуже обережний у поводженні зі словом, відшукує і повертає, ті українські слова, котрі багатьма земляками забуті і втрачені. З допомогою таких авторів можна навчитися гарно розмовляти українською… Та вернімось до особи парижанки з – під Диканьки. Походила із заможної, шляхетної родини. Батько, Костянтин Павлович був предводителем Полтавської шляхти. ЇЇ рід по материній лінії – полтавські старосвітські поміщики Бабаніни. Господь і Природа обдарували панну не лише вродою, а і – розумом, талантом, працелюбністю. Дівчина досконало опанувала іноземні мови – французьку, англійську, італійську, грецьку. Була володаркою чудового голосу, який зник у 17 років. В 20 – ти літньому віці Марію спіткали ще дві біди – сухоти і часткова втрата слуху. Та вона все одно, за дуже коротке життя ( 24 роки ) , життя – яскравий спалах…, зуміла реалізувати себе – як мисткиня, відома на увесь світ, і як авторка « Щоденника» ( написаний французькою мовою ). Англійський прем’єр – міністр Вільям Гладстон назвав цей « Щоденник», - найцікавішою книжкою століття. Значну частину свого недовгого життя прожила за кордоном, Ніцца, Париж…Марія померла пізньої осені 1884 року. Похована у Парижі, на цвинтарі Пассі. Останні слова вимовлені нею, були : « Мені так хочеться гавронських вишень і яблук…». Талантом цієї « виняткової» натури, так висловився Ілько Рєпін ( він теж наш ! ), захоплювалися А. Франс, Е. Золя, Гі де Мопассан, Л. Українка. Ім’ям Марії названо одну з вулиць Ніцци. Не забуваймо, хто був піонером у відкритті і поверненні цього імені Україні і всім нам… Важко бути письменником національним, коли не існує національної держави і повноцінної нації. Тому роль українських письменників, не тільки за мовною ознакою, а й за змістом, у добу, коли зникає державна мова, та усе українське, значно зростає. Михайло Федотович володіє неповторним хистом, в умінні представити нам, читачам, відомі, знамениті імена, інакше, по – своєму. Як приклад, роман « Поет із Пекла» ( Тодось Осьмачка ). Поет високого обдарування, постає перед нами ( після прочитання книжки ) – як людина, життя котрої « .. справді не було нічим іншим, тільки постійною мандрівкою, ніби велетенською залізничною станцією, де він тинявся з кута в кут, чекаючи своєї черги». – так писав Юрій Стефаник. Книжка – це поштовх до знайомства з поезією Т. Осьмачки, до повторного прочитання, заглиблення, зрозуміння віршованого слова Поета з ознаками геніальності. Початок 30 – х років двадцятого століття, коли був витоптаний, вирваний з корінням цвіт українського письменства ( Г. Косинка, Д. Фальківський, В. Підмогильний…), став початком його блукань, їм не видно було кінця. Допити, арешти, переховування, спроба втекти за кордон, ув’язнення в Бутирці, поневіряння у психіатричній лікарні. Через отакі жахіття пройшов поет. П’ять збірок поезій залишив нам, людям свого народу, тим, хто ще не забув, що таке – справжня Поезія. Мешкав у США, Канаді, бував у Франції, Югославії. Помер 7 вересня 1962 року у шпиталі поблизу Нью – Йорка ( сьогодні 7 вересня… ). Прочитаймо уривок з вірша « Немає» : « І де б уже не полоскав я п’яти’ І ніс у мандри торбу та жалі, Та знаю добре, знаю, мов проклятий, Що скрізь немає волі на землі». Наскільки промовисті, згірклі, важкі, проте зрозумілі слова, що й додати що – небудь не варто… А ось ще один приклад. Чи багато знаємо про Михайла Коцюбинського ? Гадаю, що ні. Ще менше про ту добу, у яку жив і творив видатний письменник. Давно зарахований у класики української літератури. У період УРСР в середніх школах вивчали програмний твір « Фата Моргана». Відверто, не найкращий, з написаного Коцюбинським. Він – один з найбільш недооцінених, можливо прочитаних, та незрозумілих письменників в Україні. Якби залишився в історії літератури автором одного твору – « Тіні забутих предків»,і цього було б забагато ! Шедевр світової літератури. Наповнений психологічною напругою, у ньому ожили на рівні архетипів, правдиві образи з тодішнього українського життя. Його перу належать і взірцеві оповідання – « Сміх», « Коні не винні», « Персона грата», новела « Інтермеццо». Книжка « Що записано в книгу життя. Михайло Коцюбинський та інші» розповідає про час Коцюбинського, про поразки нашого народу, про вади притаманні українському менталітету, про відомих сучасників. Саме у цьому творі з особливою силою зазвучало багатоголосся Михайла Слабошпицького. Усі соло – партії розділені на дев’ять осіб ( М. Коцюбинський, С. Єфремов, В. Самійленко, В. Вінниченко, Є. Чикаленко, В. Леонтович, М. Могилянський, анонімний Біограф і утаємничена жінка ). Твір у значній мірі опирається на архівні матеріали – епістолярні, мемуарні, літературні розвідки, є цілісним по сприйняттю.Завдяки автору можемо реально уявити, якою ж була українська інтелігенція початку 20 – го століття. Нам привідкрили гардину, за якою ховалося особисте життя видатного прозаїка., - про трагічний перехід на сторону більшовиків синів письменника, про листування з Олександрою Аплаксіною. А як підбираються парсуни головних персонажів творів, які чимось вагомим привернули увагу - М. Башкирцева, Т. Осьмачка, О. Влизько, Н. Дровняк… Михайло Слабошпицький – критик, літературознавець, публіцист, громадський діяч, виконавчий директор Ліги меценатів, директор видавництва « Ярославів Вал». На величезній території гуманітарного світу, людина – оркестр, і тому будемо очікувати нових, несподіваних соло – партій у різних жанрах літератури. Важливою є власна думка пана Михайла про призначення письменника : « Український письменник мусить бути революціонером, будите лем, просвітителем, навчителем, моральним авторитетом і поряд зі священником в тому суспільстві стояти, а потім бути, може, письменником…». Андрій Будкевич.

Про явну і не зовсім, присутність постаті Григорія Сковороди у малярстві Катерини Ткаченко. Ще маленькою дівчинкою Катруся побувала разом з батьками у Сковородинівці Харківської області. Не все побачене зберегла дитяча пам’ять. Але пригадує – велику територію музею, хатину, дуб, сади, яблука, спокій незвичайний… Послухаєм запрошення у сад ( сковородинський ? ), неповторного лірика Миколи Вінграновського: « Ходімте в сад. Я покажу вам сад, Де на колінах яблуні спить вітер. А згорблений чумацький небопад Освітлює пахучі очі квітів». Сковородинські мотиви, його філософія життя, погляди, виринають то там, то там, у різних творах, навіть якщо поет або письменник не думав про філософа! Це ознака того, що Григорій Сковорода живе посеред нас, він зі своїм любомудрствієм примандрував у день нинішній, крізь товщу часу. Його думки, віршовані рядки, стали приказками – сентенціями, порадниками у житті людей. Епізод перший .Із роздумів вголос художника Каті Ткаченко про Григорія Сковороду: « Цього мислителя важко віднести до певної течії у християнстві. Радше, не потрібно. Він допомагав, підказував людям, як сприймати Бога серцем і душею. Був духовним вояком, християнином непоказним, тобто – істинним. Якби у світі побільшало практикуючих християн, воєн не було б …». Григорій Сковорода мав надприродну здатність ( ймовірно ) промовляти устами сучасних українських поетів: « Одним моє світло чомусь напівтьма А іншим з незвички випалює очі…». ( з вірша Б. Чіпа ). Світло віри Христової, світлий спосіб життя, тим, хто перебуває у темряві, і не дуже прагне вийти з неї, світильник Сковороди ріже очі, бо правда світлоносна. Він жив так, як мовиться у одному із заповітів великого Тараса: « І свого навчайтесь, і чужого не цурайтесь». Тут вдруге повернімось до монологу мисткині. Отже, епізод другий: « Наші сучасники здобувають високі знання, вивчають праці Арістотеля, Платона, Канта ( це теж потрібно ), та своїх,українських світочів не знають. Сковорода вчений світового рівня. Являється взірцем цілісної натури. Бо що казав, те і робив, так і жив. Він еталон для сучасних українців. В той період відкрив для себе Європу, спілкувався з німецькими філософами, бував у Відні. Здобув чудову освіту. Його запрошували до праці навчителем у Києво – Печерську Лавру, не погодився…». Те, що міг промовляти за життя мудрець, можна подибати не поодиноко, треба лишень пильніше придивлятися: « Цінуйте кожен день і кожну мить, Садіть дерева і квітчайте хати. Спішіте жить, о поспішайте жить, Каміння зла на межах позбирати». ( З вірша Ганни Дениско « Світло зорі незгасної» ). Бажання зрозуміти, сприйняти, відтак потрактувати різні смисли, закладені у серії картин присвячених вченню Сковороди, то справа не проста, багатоступенева… Ось тільки деякі пунктирні зауваги, - у живописі Каті Ткаченко є мораль, нема різновидів маніпуляції, зате вбачається – Чистота, Аскеза, але і Пристрасть. Написаною картиною панна Катя звертаючись до себе, говорить з іншими ( припущення ). Під певним кутом сприйняття, її твори для мене те, що пробивається між криком і німотою. Звуки стихають, мовчання обривається… Це може означати, що є – лагідний, спокійний, але виразний метод, малярством промовляти по – сковородинськи, як це робить духовна послідовниця видатного мудреця. Ще один, здається простий ( хто зна ? ), вияв сковородинських послань, які подолали часову відстань: « Все як колись було, Усе – і не зовсім. Як би потім не було, А так уже не буде». Такий напис на щиті біля церкви у Нових Санжарах уздріла мисткиня. Із роздумів. Епізод третій: « Жив у гармонії зі Всесвітом. Був вільною людиною, може несвідомо, у житті наслідував Христа. Навіть про свою смерть знав ( відчував ? ) заздалегідь». Спільнота нашої країни хворіє на низький рівень духовності. Хвороба ж – це специфічна ізоляція індивідуума, наслідок неправильного, неправедного життя. То підказка, поміркуй над тим, чи так живеш ? Власне, це і попередження! Звернення до Бога (варіант - сповідь ), не знімає з нас повної карми, тільки полегшує її. Ця допомога Господня тимчасова. Бо неможливо безперервно грішити, не змінюючи себе, при цьому постійно звертатися до Творця по допомогу. Віруюча і рідномовна людина краще захищена від усіляких нечистих енергій і впливів, котрі в Україні посилилися після експансії московсько – ординського менталітету, вони привнесли з собою чорну енергетику і пролетарську анти – культуру. Чого варті взірці ненормативної лексики московського люду. Вживаючи в усному мовленні матюки, тим самим засмічують той простір, у якому перебувають, то все одно, що кидати сміття під ноги у власній хаті. Очищення і повернення до свого, прадавнього, та його захист, ось що нам потрібно ! Позбутись чужинських звичаїв, впливів, пісень, часто зловорожих – нашому, рідному, та парадокс, незнаному… Про архіважливі речі веде мову Катя Ткаченко. Епізод четвертий: « Гонитва ( багатьох ) за достатком продовжується, достаток здобувають, а щастя нема… Стреміти слід до спорідненості з Богом, він краще знає, що нам потрібно. « Нехай буде воля Твоя, а не моя», - просимо у молитві. От Сковорода сприймав Дух Святий, як шлях спасенний для людини. Світ якщо й надалі йтиме проти Бога, він загине». У 2008 році з – під пера художниці вийшов літературно – мистецький монолог « Мандрувати життям, любити людей…». Є у цьому есеї і таке: « Традиції - як продовження в майбутнє через укорінення в минулому, бо через них мовить загальне, дійсне, автентичне». Чому цьому хай і посутньому уривку, особлива увага ? Бо про те ж 1936 року, у кризовий період європейської культури, писав іменитий філософ М. Гайдеггер. Порятунок культури він вбачав, - « … у трансформації мас від позбавленості коріння – в УКОРІНЕНІСТЬ». Перегук думок, змістів, уявлень, не зважаючи на відстані і роки, відбувається, існує таке явище… Чим ще споріднена з духовним навчителем Катя Ткаченко ? Мама художниці у майбутньому, приїхала народжувати дитину в Нові Санжари Полтавської області, до бабусі Каті… Дитинство, юність, молодість творчого життя мали прив’язку до Харкова, тепер – до Києва, далі - … До цих трьох українських земель мав найближчий стосунок і видатний мислитель. Отакі життєві паралелі, розведені Часом у різні століття. У Харкові знаходиться літературний музей, розпис цього закладу був здійснений талановитими руками національної мисткині – Катерини Ткаченко. З одного розпису, філософ дивиться на нас, доносячи сопілку до уст, таке враження, зараз полине мелодія. Над ним парує у повітрі янгол – захисник, діл біля його ніг уквітчаний, а позаду – і простий, посполитий люд, і заможний, далі – луки, поля, церква, річка синіє. Краєвид український… Вчені довели, що європейці медитуючи, « прикипають» поглядом до течії води, азіати ж – дивлячись на палаючий вогонь. « На плечі кину, як сорочку, тишу І всядусь над водою… допливать: Або туди, де все було миліше. Або кудись, яке не хочеш знать». ( з вірша Б. Чіпа ). На завершення, як синонім до епілогу… Ми живем на Землі, де занадто багато зів’яло , ледь починаючи квітнути. Тут сохнуть уже й дерева. Важливе щось витягли, разом із свідомістю. Пірнути б у світлу сутність чистого озера. Якщо вже гостро не вистачатиме святості, доведеться дертися на гору. Там можна ковтнути чистого повітря і увібрати в себе чисті енергії, тоді, втомленим, але щасливим, присісти на вершині… А перед очима картина – « Григорій Сковорода чиста вода», на якій янгол підносить філософу жбан небесно – кришталевої води. « Я тільки світанок. Поглянь унизу, В ногах мріє стежка. А буде – дорога…». ( з вірша Бориса Чіпа ). Андрій Будкевич.

Печаль, смуток у найдосконаліших творах великого стилю незмінно сусідить з переживанням у будь – якому знаці. Пригадаймо: « Найпрекрасніші пісні – печальні», - вважав П. Валері. Спробуймо з українських народних пісень виокремити сумні, чи веселих багато залишиться? Хоча, навіть веселі пісні частенько не позбавлені печалі. Тому принаявність суму у веселих творах мистецтва робить їх не площинно – одноманітними, а причетними до матричних основ становлення душі. Малярство, як і поезія є прообразом душі в її становленні. Невидимою основою твору великого стилю є переживання… Чого вартий твір живопису, вірш, або пісня, від яких не задзвенить хоч одна струна душевна? ! Натюрморти полтавки Анни Федоркової насичені ніжним сумом, вони передають почуття і думки закладені у малярські твори. Глибина цілісного переживання художниці і співпереживання глядача, це ті категорії, що глибші і сильніші осмисленого. До цих картин можна ледь торкнутися, хіба що поетичним словом; « Я малюю на вікнах спеку, Я малюю на щоках іній, І заходжу украй далеко По химерним сплетінням ліній» ( з вірша Ніни Кур’яти ). Уродженка Полтави відвідувала і навчалася секретам малярства у художній студії « Соняшник». Пригадує вчительку, Наталію Євгенівну Асташову – Бабенко. Педагог спілкувалася з юнками і юнаками, як з особистостями, таке ставлення збереглося в пам’яті. Любов до природи і її пізнання прищепив дівчинці її дідусь, він був терплячий і добрий наставник. Пізніше зродилась у неї пристрасне захоплення мандрівками Україною. Згодом були роки студіювання наук у ПНТУ імені Ю. Кондратюка, на відділенні декоративно – ужиткового мистецтва. А любов до живопису і мандрів міцнішала. Прийшло і захоплення та розуміння класичної музики, народної пісні. Одного разу мисткиня відвідала концерт ансамблю скрипалів, там для неї відкрилося щось нове і незнане. « Кожен предмет, річ, хліб, фрукти на моїх натюрмортах – то символи для мене, вони наповнені алегоричним підтекстом», - так тлумачить зміст своїх картин Анна. Щодо символізму у мистецтві, то він характерний інтуїтивному і чуттєвому методу опанування дійсності. Навіть якщо не помічаємо, не розуміємо символіку, символи все одно « працюють», впливаючи на підсвідомість. Глеки, то як нагадування про Трипільську культуру, одну з найдавніших у світі. То можуть бути і глечики з Опішні, знаменитої гончарної столиці України. На багатьох її картинах змальована хлібина. Багатозмістовність цього великого Слова важко потрактувати. Хліб духовний і насущний, хліб Великодній і весільний. Ми – нація хліборобська. Навіть перша газета українською мовою мала назву « Хлібороб», видавалася у Лубнах. Жито – то життя, тому хліб життєдайний. … невеличка асоціація відносно українських хлібів, взірцем високої поезії : « На стінах біленької хати, Обнявши крильми всенький світ, Летять і летять дивні птахи – питати, Чи викосив житечко рід». ( з вірша Наталки Поклад ). Улюблені митці світу і України, певно незримо, хай у невеличких деталях, але таки присутні у її картинах. Це і М. Шагал, А.Капур, О. Мурашко, П. Столяренко,імпресіоністи, із полтавських – А. Сербутовський. … рідні наші гори – Карпати, послухаймо, яке враження вони справили на Анну: « Карпатський край для мене незвичайний. Там відчуваю силу природи, її велич і красу у повному обсязі». Мисткиня у травні цього року була учасницею пленеру на Івано – Франківщині, у селі Татарів в рамках проекту « Гуцульщина». Це був Всеукраїнський симпозіум – пленер молодих митців України. Магія Карпат залишилася в серці і думках художниці, гори « не відпускають» тих, хто був зачарований ними. Складність і простота. Два протилежних смисли. Чи завжди складність дорівнює таланту? Чи простота твору означає, що на нього можна дивитися зверхньо? Відповідь знайдемо у Ж. Мішле: « Прості натури не володіючи методами аналізу і абстракції, бачать будь – яке явище цілісним». Можна твердити, що переживання – це цілісність сприйняття на противагу осмисленню. Це внутрішньо. Ззовні можна побачити, що засобом передачі переживання є образ і особливо метафора. Картини Анни Федоркової не різко, дуже ніжно, за допомогою тонів і півтонів, передають дух етнографізму. Не завжди натюрморти космополітичні. Бо ті ж фрукти, овочі промовляють про те, що вирощені на українській землі. Навіть атмосфера хатня, передана на картини, наша, полтавська. Це зовсім не реалістичні натюрморти. У живописі знеречевлення передувало натуралізмові і донині переважує його. Як точно, по народному, відчувала це Ганна Собачко: « Коли змалюю квітку такою як бачу, то люди скажуть, що то не її, Ганнина квітка, а садово – городня». Видатний філософ культури О. Шпенглер у творі « Падіння Європи» застерігав: « Мозок бере до рук кермо, бо душа пішла у відставку». І далі, про мешканців великих міст: « Замість багатого формами народу, який зрісся з землею, - новий кочівник, паразит, житель великого міста, людина, геть позбавлена традицій, розчинена в безпредметній масі». Зв’язок з селом, духовний і фізичний, важливий для творчих людей. Ще раз вчитаймось у Шпенглера: « … він ( селянин ) єдина природна людина, єдиний пережиток культури, який зберігся». Натюрморти авторки несуть у собі поетичне начало, точніше, поетику переживання. Поетичний спосіб пізнання є плідним, бо образ у малярстві є шляхом до ідеї предмета. Художність картини зливається з добротою і любов’ю, без якої не здатен зродитися натхненний витвір малярства. Чим більша доброта художника, тим більші його творчі можливості. Під завершення зустрічі Анна промовила: « Так хочеться прожити життя по – своєму…». Андрій Будкевич.