Чому розмови про «Русский мир» починаються за здравіє Святої Русі, а закінчуються за упокій України та Білорусі

Кілька днів наприкінці літа в одному південноукраїнському приазовському місті тільки те й робив, що брав участь у дискусіях, диспутах, дружніх розмовах, бесідах і круглих столах на тему шляхів Святої Русі, відродження Православ’я і перспектив розвитку концепції «Русского мира» в сучасних Росії, Україні та Білорусі.

В Україні найчастіше останню з тем обговорюють фанатики, біснуваті, зомбі, істерики та фетишисти, а також батюшки, які навчають свою паству, що молитов українською мовою Бог не чує. Проте в даному випадку, і в цьому позитив цього заходу, були зібрані люди у вищій мірі адекватні, цікаві й компетентні. Половина присутніх — православні священики з Москви й України, решта — світські інтелектуали в галузі філософії, богослов’я та історії церкви, а також декілька православних журналістів.

Я завжди прагнув не бути догматиком і до всього підходити динамічно та неупереджено, тому свою оцінку тих чи інших явищ і феноменів багато разів перевіряю. Мої оцінки всіх різновидів концепції «Русского мира» склалися давно, проте я зрадів тій обставині, що власні думки та висновки зможу перевірити на такій інтелектуальній аудиторії.

Моя доповідь на заході називалася: «Восточнохристианская цивилизация vs. «Русській Міръ»: Соотношение онтологических и политтехнологических аспектов в современных «миростроительных» проектах».

Спершу я спробував описати чотири основних напрямки розробки концепції «Русского мира», які існують у сучасній Росії:

1. Петро Щедровицький — Юхим Островський — Сергій Градировський: «РМ» як простір існування російської літературної мови. Російська задає інші параметри мислення, ніж, скажімо, англійська, німецька, арабська або китайська. Сюди ж належать концепції «РМ» як пострадянського простору, що зберігає, крім знання російської мови, спогади про минулу велич СРСР.

2. Олександр Неклесса: «РМ» як «республіка багатьох народів», як горизонтальна єдність «многих Русей» — і російських, і тих, які знаходяться за межами Росії (подібний тип «РМ» популярний також у колі прибічників і симпатиків «новгородської» ідеї (Вадим Штепа та інші), але заперечується москвоцентристами).

3. Кремль і білякремлівські кола: «РМ» як сфера впливу Кремля і можливої побудови квазіімперської державності (розглядається як аналог євразійської доктрини — для України та Білорусі: євразійство — це вісь «Москва — Казань — Астана», «Русский мир» — вісь «Москва — Київ — Мінськ»).

4. РПЦ і біляцерковні кола (в Україні представлена москвоцентристами та українофобами з УПЦ): «РМ» як сфера поширення впливу Чистого завулка, як російськомовний і «російськокультурний» православний простір, у якому має бути єдина інтерпретація «спільної» історії.

Майже в усіх концепціях фетишизується значення російської літературної мови, для більшості важлива єдина інтерпретація «спільного минулого», майже всі ідеологи (за одиничними винятками) розглядають українську та білоруську ідентичність, культури й мови як неприємних конкурентів для «РМ», найбільш радикальні — намагаються їх відверто демонізувати.

Широко відоме визначення патріарха Кирила: «Країна відносить себе до російського світу, якщо в ній використовують російську мову як мову міжнаціонального спілкування, розвивається російська культура, а також зберігаються спільна історична пам’ять і єдині цінності громадського будівництва».

Висновки моєї доповіді я зачитав з аркуша:

1. Концепти «РМ» позбавлені еклезіологічного (церковно-містичного) змісту і є суто світськими геополітичними й геокультурними доктринами.

(Інакше кажучи, спроби інтерпретувати «РМ» як церковний простір, як ареал поширення Православ’я є помилковими.)

2. «РМ» є вираженням не цивілізаційної ідентичності православних країн, а імперобудівної ідеології з елементами етнонаціоналізму.

(Інакше кажучи, спроби інтерпретувати «РМ» як цивілізаційну ідентичність є підміною понять: не слід цивілізаційну ідентичність плутати з імперсько-державною і етнокультурною.)

3. Більшість проектів «РМ» грунтуються на принципах владного моноцентризму та ієрархічної системи управління, які є характерними для російської політичної культури.

(Абсолютна більшість концепцій «РМ», як і в XIX столітті, закликають об’єднатися не просто довкола Москви та Великоросії, але довкола московського царя (петербурзького імператора, Політбюро ЦК КПРС, Кремля, президента РФ.) Будь-які розмови про конфедерацію та «союз рівних» (Росії, України й Білорусі) нерідко висміюються в кулуарах подібних заходів самими учасниками — архітекторами «Русского мира»: мовляв, з ким ми, росіяни, будуватимемо стосунки на рівних? З Україною та Білоруссю? А може, ще й з Островами Зеленого Мису на додачу?)

4. Спроби інтерпретувати «Русский мир» як Святу Русь, а також інтерпретувати Св. Русь виключно у зв’язку з російською мовою, російською культурою нагадують етнофілетистську єресь.

(Визначення Православ’я як «руської релігії», ототожнення Святої Русі та «Русского мира», спроби впровадити до свідомості пастви ідеї, що українська мова — це результат «псування» та «ополячення» російської мови, спроби проповідувати, що Україну та Білорусь придумали вороги Христа (а це нерідко можна почути й від священиків, і від православних апологетів) — є етнофілетистською єрессю, яка засуджена Помісним Константинопольським Собором 1872 року — у зв’язку з болгарською схизмою. Посилення етнофілетистських настроїв у нинішній УПЦ може призвести до перетікання її проукраїнськи орієнтованої пастви до інших конфесій.)

5. За нинішніх умов концепція «РМ» використовується перш за все як політтехнологія, яка розвиває панславістський концепт «триєдиної руської нації».

(Розлючення, з яким прибічники концепції «триєдиної руської нації» доводять, що великороси, українці та білоруси — не три самостійні народи, а три субетноси, які становлять єдиний народ, свідчить про брак об’єктивних раціональних аргументів і спробу підмінити їх емоційним натхненням.)

Я пояснив, що Свята Русь, як і Царство Боже, — це реальність еклезіологічна, а не географічна і, тим більше, не геополітична. А тому гасло «Росія, Україна, Білорусь, а разом — Свята Русь», що розкручується нинішніми проповідниками, слід розглядати як жваву піонерську речівку для байкерів, але не як координати Святої Русі. Свята Русь — це Небесний Єрусалим і сонм праведників во Христі осяяних, а зовсім не Москва, не Калінінград, не Свердловська область, не Київ із Кіровоградом, Дніпропетровськом і Дніпродзержинськом, не Мінськ чи Вітебськ. У цілому, ідеологія «РМ» є продовженням зовсім не Святої Русі, а концепту Москви як Третього Риму — з притаманним йому ізоляціонізмом і відчуттям своєї історичної місії, що переходить в уявлення про власну винятковість і безкарність.

У своїй доповіді я пояснив, що головні маніпуляції в доктринах «Русского мира» відбуваються завдяки багатозначності й невизначеності етноніма «російський». У одній позиції «російський» означає «великороса», в іншій — «спільноруський» або «східнослов’янський», який об’єднує великоруське, українське й білоруське в третій — «російський», що стосується власне РФ, у четвертій — взагалі щось невизначене й подібне. Що таке «русскость», довкола якої вибудовуються всі подібні доктрини? Етнічність? Етика? Метафізика? Есхатологія? Культурно-мовна ідентичність? Геополітика? У словосполученні «Русский мир» ключовим словом є саме «мир», хоча реально йдеться про війни брендів (етнонімів, топонімів, політонімів) як різновиду когнітивно-смислової війни.

Найбільш емоційна апологетика ідеї «Русского мира» прозвучала в доповідях деяких українських учасників заходу і нагадувала мені мікс із російської патріотичної публіцистики початку 90-х років — на зразок часопису «Наш Современник», праць Наталі Нарочницької, Михайла Назарова, Олега Платонова, Вадима Кожинова й багатьох інших, кого називають «старими правими» (на противагу молодшим і постмодерністськи орієнтованим «новим правим»), а також із класиків жанру — філософів другої половини XIX століття: Володимира Соловйова, Миколу Данилевського, Костянтина Леонтьєва й декотрих ранніх євроазійців. Типу того, що руська людина (включаючи «малоросів» і «білоросів») — колективіст, що в руських збереглася традиційна родина, що на Заході всі стурбовані виключно користолюбством, а в Святій Русі — життям духу, що справжня релігійність є лише в руських, а на Заході — храми здають для проведення шоу-заходів. Що в галицьких греко-католиків і навіть православних релігійність фальшива, показна, позбавлена глибинного духовного виміру.

А ще, як проповідували архітектори «Русского мира» з України, виявилось, що українська ідентичність не може не бути європейською, а, отже, гнилою, орієнтованою на набування благ «сього світу». «Спільноруська» мова є рідною для всіх «руських племен» і «руських країн», а українську і білоруську сконструювали вороги — для того, щоб «руські малороси і білороси забули своє руське ім’я». Немає жодної більш штучної та ідеологічно вмотивованої мови в світі, ніж українська літературна (до речі, так збіглося, з автором останньої сентенції — про мову — свого часу, на початку 2000-х, ми спілкувалися виключно цією, власне, штучною і безблагодатною «мовою», придуманою ворогами Історичної Росії).

І хоча подібні одкровення не були мейнстримом заходу, висловлені на нім ідеї та емоції навели мене на дуже важливі роздуми: я вивів одну важливу закономірність усіх без винятку дискусій про «Русский мир» і схожі теми за останніх 150 років.

1. Отже, будь-яка розмова про «РМ» починається з пошуку УНІВЕРСАЛЬНОЇ НАДНАЦІОНАЛЬНОЇ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ, завдання формулюється, як ПОШУК НОВОГО ЦИВІЛІЗАЦІЙНОГО ЧИ СВІТОБУДІВНОГО ПРОЕКТУ.

2. За ходом розмови обов’язково скажуть, що «руські» — це не лише великороси, але також українці і білоруси, а російська літературна мова — спільне надбання всіх східних слов’ян, у всіх «руських» — особлива постава, особлива місія і особлива дорога у Вічність. А ще — ми повинні відкинути племінні (мало-біло-великоруські) забобони, згуртуватися, об’єднатися перед лицем загальної загрози і так далі

3. Потім неодмінно ритуально згадують Гоголя — мовляв, він же не був великоросом, а який геніальний! І його обласний і регіональний патріотизм не перешкодив йому стати патріотом усієї Русі. Більш просунуті згадують також Вернадського, Корольова, Янгеля, Челомея, Короленка і чомусь Сікорського, хоча останній був поляком.

4. Але будь-яка розмова про «РМ» закінчується завжди однаково і цілком передбачувано: врешті-решт, виявляється, що «Русский мир» — ЦЕ МІСЦЕ ІСНУВАННЯ ВЕЛИКОРУСЬКОГО ЕТНОСУ (тих, кого в радянських паспортах називали «росіянами») і великоруської діаспори за межами Російської Федерації, а також російськомовних громадян іноетнічного походження, які прилучилися до перших, прагнучи стати «росіянами» (великоросами).

Тобто, тема починається «за здравіє» — з пошуку універсального змісту («руські» — це надплеменне метафізичне братерство людей Світла і Праведності), а закінчується за упокій — гранично конкретно, без якої б то не було універсальності («росіяни» — це ті, у кого прізвища закінчуються на «-ов», «-єв», «-ін» та «-х», а решта — «молодші партнери»).

І виявляється, що ні для україномовних українців, ні для білоруськомовних білорусів у цій спільності просто немає місця! Точніше, воно є — бути «плем’ям, яке співає і танцює» (типу ансамблю «Песняры») — такими невеликими реліктовими групами, які своїм існуванням начебто доводять універсальність і вічність «Русского мира».

Адже саме з цієї причини не відбувся проект «триединой русской нации», коли десь за доби Олександра III раптом виявилось, що «російське» — це лише великорос, а українське і білоруське — це щось маргінально-заборонене. Дивно, але абсолютна більшість нинішніх будівників «РМ» так нічого не навчилися в історії, а тому відтворюють стереотипи кінця XIX століття без будь-якої корекції — не розуміючи, чому ці схеми не спрацьовують.

Кажучи про політичний вимір «РМ», учасники дискусій у Приазов’ї проголошували дві протилежні позиції: по-перше, «три країни — один народ, але це тимчасово і так бути не повинно: існування незалежної України та Білорусі — це підступи ворогів Історичної Росії» і, по-друге, «три країни — один народ, і це добре» (мовляв, Австрія з Німеччиною теж не збираються об’єднуватися — і нам із Росією та Білоруссю не потрібно). Остання позиція — про те, що «російському народові» об’єднуватися в одну державу не потрібно — для розробки «Русского мира» є навіть інноваційною: досі ніхто з його будівників не заявляв про унікальність і самодостатність української чи білоруської соціальності. Особисто я, в цьому контексті, зі своєю помірною архаїчно-радянською позицією «три країни — три близькі народи» виглядав мало не марсіанином.

А ще я зрозумів, звідки в етнокультурній свідомості великороса таке колосальне бажання довести, що Україну й Білорусь придумали вороги Росії. Це екзистенціальний, ірраціональний страх — приблизно, як шестирічне дитя боїться вночі залишатися одне в темній кімнаті: у ситуації відокремленості України і Білорусі росіянам доводиться мати справу не з близькими, зрозумілими й забавними «салоїдами» та «бульбашами», а з татарами, башкирами, калмиками, угро-фінами, народами Північного Кавказу, з якими безглуздо говорити про яку б то не було слов’янську солідарність.

Ну і концептуальні підстави більшості доктрин «РМ» виникають з російської політичної культури, відповідно до якої суб’єкт управління може бути лише один-єдиний. «Єдино достеменною» може бути й одна культурна модель.

Мене запитували — мовляв, ви так вишукано розкритикували те, що ми довго будували і плекали, на що покладали надії. Але що ви самі пропонуєте як ефективний «великий» проект — для Росії, України та інших культурно близьких країн?

І я коротко розповів про східнохристиянську (східноєвропейську) цивілізацію (співтовариство країн східнохристиянської культурної та релігійної традиції, які є культурною спадщиною Візантії) і про ті можливості, які відкриваються перед ними в новому столітті. Вироблена в контексті східнохристиянської цивілізації соціальна етика та культурна антропологія (так званий «антропологічний максималізм») східнохристиянських народів можуть стати основою для моделювання майбутнього — для нового ефективного «світобудівного» проекту. І якщо раніше, за доби «Великого Модерну», а також у період постмодерну, східнохристиянська етика була неконкурентоспроможною (точніше, обмежено конкурентоспроможною) — в порівнянні з католицькою та протестантською, то тепер, в XXI столітті, картина може радикально змінитися, оскільки змінюються критерії конкурентоспроможності держав і цивілізацій.

Більшість концепцій «РМ» москвоцентричні, а за умов східнохристиянської цивілізації є три крупні центри, три «мотори» розвитку — Греція, Росія і Україна.

У мене було й декілька практичних пропозицій бригаді будівників «РМ».

Наприклад, якщо концепція «РМ» має панславістську, а не євразійську природу, якщо «РМ» — це субцивілізація в рамках східнохристиянської цивілізації, якщо вона спрямована на інтеграцію України та Білорусі з Російською Федерацією, то чи не краще перейменувати її на «Руський світ»? Або на «Східнослов’янський світ»? Але ж ні — не краще, — відповідали мені співбесідники. Один із аргументів: якщо це буде «Східнослов’янський світ», то до чого тут башкири, татари і калмики? Ну і взагалі — ми стільки зусиль витратили на вибудовування москвоцентричної та росієцентричної концепції, а ви тут зі своїми м’якими знаками в слові «руський» — ну майже як поручик Ржевський у посудній лавці.

Наприклад, не нудіти про те, що назва «Україна» неправильна і «антиросійська», така, що походить від «околиці» (що насправді не так), а активно використовувати запроваджену Антоновичем (а не Грушевським, як багато хто вважає) назву «Русь-Україна» або «Україна-Русь». Але під кінець заходу в такі тонкі деталі люди вже не хотіли вникати.

І я зрозумів, що над прекрасною і світлою мрією про «Русский мир», яка тягнеться всією Руссю Великою, а також Малою, Білою, Зеленою, Блакитною, Жовтою, Червоною, Новою, Поморською і навіть Приазовською, сяють не золоті куполи Святої Русі і навіть не рубінові зірки на баштах. Тому в просторі сучасних ідеологій «Русский мир» — реальність ну дуже далека від Небесного Єрусалиму, зате така, що перебуває зовсім поряд із «Росією, яка встає з колін», з «суверенною демократією» і «енергетичною наддержавою».

Подібний висновок, звичайно ж, заземлює і позбавляє піднесених ілюзій, зате дозволяє не заблукати на місцевості.