Символ Коло дійшов до наших днів як сакральний у різних релігіях. Має багато значень і інтерпретацій. Якщо дивитись у глиб віків,  то видно, що ці значення тягнуться звідти і служать основою для сучасних релігійних фантазій на тему – коло.

Поступ назад у минуле, далеке минуле, не відкриває нам якесь конкретне його розуміння, бо все чого ми можемо досягнути ідучи назад, це епоха кам’яного віку для якої коло було річчю в собі, і яка зберегла тільки атмосферу релігійної значимості символу, але вже трактувала сам символ на основі подібності оточуючому середовищу. Саме святе – сонце. Все це  є демонстрацією втрати ним свого початкового смислу.

 Але значимість символу збереглась у пам’яті. Коло стало елементом головних уборів богів і богинь, основою, у яку вписують різні релігійні символи. Трипільська культура використовувала коло як форму розташування своїх міст.

Беручи до уваги прадавність трипілля, можна припустити, що символ Коло пережив катаклізм і значить належить ще більш далеким цивілізаціям допотопної ери.

 Саме через всесвітній катаклізм він і інші символи втратили своє оригінальне значення, що і не дивно, враховуючи, як далеко назад була відкинута цивілізація у своєму розвитку – до кам’яного віку.

Такий стан речей накладає певний відбиток на  сприйняття символу і вимагає зміни підходу до знаходження його оригінального значення не з позицій фантазій минувшини, а з наукової точки зору. Потрібно віднаходити його значення не в сакральному потоці образів, а в прикладному…за допомогою експерименту.

Так, із символом Коло можна проекспериментувати і досить плідно.

Наприклад, задамо собі питання, – а що буде,коли витерти лінію кола? Очевидно коло зникне як таке. Що тоді лишиться? Лишиться чистий аркуш паперу, тобто  - тло, яке є основою кола.

Тло і має таке значення – основа, підґрунтя всього.

Що, у такому випадку, буде виражати собою тло? Очевидно, що – ніщо в конкретності, невизначеність, неоформленість, неконкретність.

Поновимо лінію – отримаємо знову коло, але вже у статусі – обмежене тло, що вже є щось визначене і конкретне. Очевидні нескладні дії, але чи такими  простими будуть  отримані результати.

До чого привів експеримент – до появи певних понять філософії, як то: тло; межа і без межі, конкретність і неконкретність.

Проведемо інший експеримент з лінією кола: беремо гумку і стираємо частину кола. Коло перестало бути колом, бо його лінія перестала бути суцільною і неперервною, замкнутою, а стала розімкнутою, перервною, незавершеною, незамкнутою. Річ, як коло, теж зникла і перетворилась у щось інше.

У результаті цього дійства, ми маємо ще інші нові поняття, перераховані вище.

Не важко помітити, що отримані поняття є пари протилежностей: межа – безмежність; конкретність – неконкретність; суцільність – диференційованість; неперервність – перервність; завершеність – незавершеність;  замкнутість – не замкнутість.

Видається всі ці пари протилежностей пов’язані з Тлом і з нього походять. Але лінія. Ми малюємо її самі, але чи належить вона теж Тлу?

Повернемось до експерименту над колом. Ми стерли лінію кола і отримали – Тло. Саме коло – це чорна замкнута лінія на білому тлі. Отже кольори: лінія чорна; круг всередині лінії – білий. Два кольори – дві протилежності. Якщо стерти чорну лінію кола, лишиться вроді білий фон-тло, але чи можна сказати, що це є біле, без протилежного чорного. Ні, не можна. Тло, як вже було сказано, є ніщо в конкретності – невизначеність, неконкретність, а біле і чорне є конкретні і визначені кольори, і біле є тоді білим, коли присутнє протилежне – чорне, а без нього воно є те ж  ніщо в конкретності – Тло і являє собою – невизначеність, неконкретність. 

Те саме стосується і чорного. Без білого, як своєї протилежності, воно  є – Тло.

Отже, якщо два кольори протилежності є Тлом один без одного, то вони йому належать і з нього виникають як пара. Таким чином Тлу належить і лінія кола і всі інші пари протилежностей, названі вище.  Ми нічого не зможемо сказати про кожну із них окремо, саму по собі, не беручи до  уваги її протилежність, але це не значить, що вони існують тільки як мислимі. Біле і чорне є реальні існуючі протилежності; також перервність і неперервність, теж саме стосується і інших.

 Дії з колом привели до простого результату, але ця простота тільки зовнішня, у дійсності ми отримали дещо важливе, поняття – тло – основу, підґрунтя чогось, а беручи до уваги релігійну значимість символу коло – підґрунтя посталого Світу з потенційною сукупністю у собі різноманітних пар протилежностей.

Саме так. Тло – є основою, підґрунтям існуючого Буття, тло – що є ніщо в конкретності, бо що конкретного можна виразити чистим простором паперу.

А от у стані обмеженого Тла, що є проявом протилежностей вже як конкретних визначеностей, можна отримати його – Буття – найрізноманітніші форми. Це легко показати на прикладі малювання олівцем, що може виступати деякою аналогією сказаного. На чистому листі паперу – що є тло – художник, в процесі творення картини,  починає обмежувати його поверхню лініями, тобто створювати замкнуті різноманітні конкретні елементи – замкнуте тло, які у певному поєднанні стають картиною, складним сюжетом – Буттям.

Тоді, що являє собою коло. Коло – це обмежене тло. Обмежене тло задає поняття конкретності, у даному випадку – колу. Саме по собі Тло є – ніщо в конкретності, невизначеність і тільки через обмеженість воно стає чимсь конкретним. Коло виступає, у такому разі, елементарною формою, що лежить у основі структури, з якої постають форми буття.

Тоді, що є лінією кола, звідки береться ця межа, яка надає поширеності-тлу конкретності і взагалі, що межа собою представляє.

Для розуміння цього, коло потрібно розглянути таким яким воно є, яким його малюють: біле поле обмежене чорною лінією. Де береться ця лінія? За білим, можна припустити, повинно бути те, що цю лінію утворює.  Умовно кажучи, якщо взяти біле коло, то чорна лінія є результатом присутності чогось чорного позаду білого, якщо чорне коло – то білого.

Тоді потрібно провести інший, умовний експеримент і уявити, що ми відсуваємо коло вбік. Результат буде таким, як на малюнку: за білим є чорне, за чорним є біле.  Правда, це є умовно орієнтовні висновки, але як певна база, вони є корисними для подальшої аналітики протилежностей.

 У відповідності до цього, можна сказати, що умовою лінії межі чорного і білого є їх присутність, як протилежностей, кожне з яких якраз і виступає межею один одному. Вони і утворюють лінії кіл. Це те, що стосується протилежних кольорів білого і чорного.

Але те, що відноситься до одної пари протилежностей, те стосується і інших пар.

Отже повинна існувати сама по собі принцип межі, щоб протилежності могли реалізувати його у своїй взаємодії.

Але так як тут явно задіяні самі протилежності, що наглядно демонструє коло, то і сам  принцип межі повинен базуватись на їх відношенні один до одного, випливати з суті їх існування як протилежностей.

Тому, щоб прояснити це питання, потрібно звернутись і розібратись із очевидною річчю – кольорами.

Щоб стверджувати, що це є біле, а це – чорне, потрібно бути впевненим у цьому.

Впевненість у існуванні білого дає його чистота – концентрація білого у білому, зібраність себе у собі. Якщо у білому буде чорне, то біле не буде білим. Концентрація себе у собі є виштовхування протилежного з себе і поза себе.

Таке уявлення про чистоту, як відсутність чорного у білому, базується на традиційному уявленні і незнанні суті протилежного, про що буде сказано пізніше, а поки – вся зібраність себе у собі є проявом довершеності білого, що дає право стверджувати – біле є біле і ні що інше.

Чим стає протилежне, яке видаляють – відсутністю. Чистота білого – це відсутність у ньому чорного.

Але видалене протилежне нікуди не зникає. Воно теж концентрується у «іншій» області у своїй чистоті. У цій області протилежного чорного у ньому вже відсутнє біле. У ній чорне є теж зібране у собі і довершене у своїй властивості бути чорним. Отже кожна властивість є відсутністю одна одної: біле – це відсутність чорного, чорне – це відсутність білого. Таким чином обмежувати один одного, тобто виконувати функцію межі, можуть тільки довершені властивості і схоже, що саме довершеність і є тою умовою, що лежить у основі межі і самої суті протилежностей.

Дія розведення очевидно демонструє важливість даного поняття, бо без довершеності чогось, його не можна сприйняти як щось, не можна повно виділити його ознаки, властивості, функції; не можна вияснити його роль, значення і місце у масі предметів і явищ.

Кольори: біле і чорне  існують постільки, поскільки повністю зібрані у собі – завершені, довершені, такі, до яких нічого вже додати, щоб збільшити їх довершеність.

Наскільки повною і завершеною є їх чистота, настільки є максимальним прояв їх предметності і об’єктності існування. Ніщо не може бути собою не маючи повного вираження себе. Це означає тільки одне – довершені властивості є абсолютними. Але проступає також очевидне, що протилежності поєднані між собою, залежні один від одного і, судячи з того, що вони є  межею один одному, то  їх абсолютність є також відносною. Отже взаємодія протилежностей є взаємодією абсолютного і відносного і схоже, що ці терміни є теж парою протилежностей, що вводить нове розуміння старих термінів філософії.

Тим не менше, не зважаючи очевидну  значимість терміну – довершене – у сучасній філософії він не є категорією, яка була б детально розробленою, більше того, дане поняття навіть не артикульоване філософами як таке. Це означає відсутність сегменту філософії у філософії, пов’язаного з даним терміном. Для філософів це є пустий термін.

Отже, перші кроки у інтерпретації символів привели до не існуючих у сучасній філософській науці понять: тла, обмеженого тла, довершеного і межі, як функції протилежностей. Також до статусу і нової суті протилежностей, і їх роль як межі.

Отже лишається тепер прояснити, коротко, суть названих термінів.

Звернемось до поняття – тло, що воно означає у світлі інтерпретації символу коло. Експеримент з колом, коли була витерта його лінія, показав, що тло – є латентний стан протилежностей, як чогось не обмеженого, не конкретного, не предметного – ніщо в конкретності. Так як необмежене біле і чорне втрачає свою об’єктність і стає тлом, то можна сказати, що і вся сукупність пар протилежностей входить у тло у такому ж статусі, чи у такому значенні складає  собою тло. Тому тло і є основою, підґрунтям посталих  форм Світу.

Обмежене тло. Це вже є конкретизація, об’єктивація, перехід у статус визначеності всієї цієї сукупності протилежностей. Це означає перехід у стадію проявлення і розгортання всієї різноманітності форм, які  складають собою посталий Світ, у цьому дійстві напряму задіяні протилежності. Саме їх конкретизація через обмежене тло є умовою  проявлення їх дії. І у основі цього проявлення дії лежить коло – обмежене тло, як елементарна цеглинка у будівлі життя, з яким протилежності мають справу у своїй творчості.

Умовою довершеності є відсутність.

1. Відсутність  себе у іншому.
2. Відсутність поза собою.
3. Відсутність себе у собі.

Всі три  ведуть до поняття довершеності, а також протилежностей і межі.

Відсутність себе у іншому задає поняття протилежного – того, що лежить проти.

Чорне відсутнє у білому; біле у чорному. Вони через відсутність проти лежать одне одному.

Відсутність чогось у чомусь – умовне розведення протилежностей на крайні полюси: розділення і протистояння для виокремлення і вияснення їх якості,  бо на місці відсутності одного лишається інше – протилежне йому.

Як було сказано раніше, така відсутність носить загальноприйнятий традиційний характер, який у подальшому викладі буде дещо змінено на інший.

Відсутність себе у іншому означає повноту присутності себе у собі, повноту зібраності – абсолютність себе.

Але не може існувати поряд дві абсолютності, тому вони ніби знаходяться одна поза одною і з одної точки зору проявляється тільки одна з них. Вони ніби знаходяться у різних вимірах – протилежних вимірах.

Тому умова відсутності себе у іншому є умовним їх розведенням і проявленням їх двох у порівнянні, яке оголяє їх взаємний статус.

Друга умова відсутності: відсутність поза собою.

Якщо щось відсутнє в іншому, то воно відсутнє там тотально, тобто воно не залишає поза собою щось з себе, що можна додати до себе.  Це і є – відсутність поза собою.

Це тягне за собою і третю умову відсутності: відсутність себе у собі.

Відсутність себе у собі означає, що відсутнє щось з себе, що можна від себе відняти.

Це одне і теж: відсутність себе, що можна відняти і відсутність себе, що можна додати. Воно різниться між собою тільки як погляд з протилежних сторін на одну і ту ж дію.

Якщо щось можна відняти, то його можна і додати, бо воно стає вільним і поза собою.

Тому, якщо  відсутність себе поза собою означає присутність там протилежного, то і відсутність себе у собі теж є присутність протилежного. Таким чином міняється, точніше отримує свою протилежну пару парадигма відсутності чорного і білому на іншу – присутність. Протилежності присутні одна в одній як відсутність себе і тому проникають одна в одну, пронизують одна одну, але це таке проникнення – існування одна в одній – яке підпадає під необхідну умову абсолютності – зібраності себе у собі і тому не порушує чистоту себе, бо протилежне є – відсутністю  себе, що можна від себе відняти.

Відсутність себе стає присутністю іншого. Це ясно, що поза собою присутнє інше, але не зрозуміло, чому всередині. Це тому, що взагалі відсутність себе є умовою присутності іншого. Відсутність не існує сама по собі як принцип, а пов’язана з своєю протилежністю – присутністю, як біле і чорне. Таким чином де б не була відсутність чогось, там завжди є присутність його протилежного.

Факт присутності протилежностей одна в одній показує, що протилежності не є антагоністами, вони не протирічать,  не  заперечують одна одну, а є фактором само існування двох як одне і одне як два.

 Межа.

Завдяки умові проникнення, кожна протилежність виконує функцію межі для іншої: вона протистоїть їй і входить у інше, бо властивістю межі є бути як всередині, так і ззовні – як належати собі, так і іншому.

Будучи межами одна одної, тобто будучи обмеженими одна одною, протилежності об’єктивують самі себе, роблять себе конкретними властивостями, стверджують абсолютність і довершеність свою, як реальність.

За умови спільної межі і проникнення одна в одну, протилежності набувають властивості одна одної, ніби накидають їх одна одній, тобто вони можуть переходити кожна в іншу властивість. Так як межа кожної є інша протилежність, то і завершуються вони в іншій властивості. Наприклад: одне завершується багатьма, тобто одне стає – багато в собі; багато завершується в одному, тобто багато стає – одне в собі.

Перехід один в одного не позбавляє протилежних властивостей їх абсолютного прояву і значення, так як від зміни «місця» сутність протилежностей не міняється.

Також умова межі і взаємопроникнення диктують умову нероздільності протилежностей: одне як – два і два як – одне. Два як – ціле.

Принцип протилежностей, принцип двох - це об’єктивація, так як щось саме по собі не може собі бути межею, не може себе обмежувати, не може стати об’єктом завдяки самому собі і тому потребує протилежне інше. Він випливає і з принципу довершеності, відсутності себе і присутності іншого. Об’єктивація є важливою, як умова проявлення конкретності і визначеності – як умова проявлення Буття. Таким чином, все у проявленому конкретному Світі має свою протилежність, як механізм власного існування.

Вище розглядалась виключно умова відсутності для протилежного, але її можна поміняти на іншу, альтернативну – як ніщо іншого, так як відсутність себе поза собою – це ніщо себе поза собою; відсутність себе у собі, що можна відняти – це ніщо себе у собі не можна відняти.

Отже протилежність – це ніщо іншого.

Принцип межі. Межа є відсутність – себе у собі і себе поза собою, що є присутність іншого.

Принцип довершеного є теж відсутність – себе у собі і себе поза собою.

Цей же принцип відноситься і до протилежностей, бо відсутність чогось є присутність протилежного.

Аристотель.

«…что называется законченным самим по себе; оно обозначается так потому, что со стороны положительных свойств нет ничего, чего бы ему не хватало, <так что> оно не дает себя определить, и нельзя найти ничего вне его <что могло бы увеличить его совершенство,…». (Арістотель. Метафізика, р. 16; 17)

«А где вне ничего нет — это законченное и целое. Ведь мы так и определяем целое: это то, у которого ничто не отсутствует;…

Но каково значение целого в частных случаях, таково и его собственное значение, а именно целое то, вне чего ничего нет, а то, у чего нечто отсутствует, будучи вне его, уже не все, как бы мало ни было это отсутствующее.»(Арістотель. Фізика, р. 6 ст.80)

«… пределом называется  край каждой вещи, то первое, вне которого нельзя найти ничего, и то первое, внутри которого находится все,

… также —  …суть бытия для каждой вещи; ибо в этой последней  предел – для познания; а если — для познания, то и для вещи». (Арістотель. Метафізика, р. 16; 17)

На відміну від сучасних філософів, Аристотель приділяв увагу поняттям завершеного і межі. Він має сформульованими їх умови: «вне ничего нет …»; «у которого ничто не отсутствует;…», тобто: відсутність себе ззовні; відсутність щось з себе всередині, що можна відняти.

Він розуміє суть довершеності «со стороны положительных свойств нет ничего, чего бы ему не хватало,…» і важливість межі «…суть бытия для каждой вещи…».

Але у нього формула завершеного і цілого не доведена до логічного кінця. Він  не розглядає питання про ніщо завершеного, що воно йому протиставлене і значить обмежує завершене. Умова витримана: ніщо поза собою, ніщо в собі, але для нього не є очевидним, що  цілому і завершеному протистоїть і охоплює його з усіх сторін саме ніщо себе, що є ззовні, яке до того ж є і всередині.

Більше того, Аристотель навіть напряму(правда для себе вкладаючи інший зміст) об’єктивує ціле як ніщо, що стає його частинами: «А где вне ничего нет — это законченное и целое. Ведь мы так и определяем целое: это то, у которого ничто не отсутствует;…

Но каково значение целого в частных случаях, таково и его собственное значение,…»

Ціле дійсно не має частин як себе-частин, але складається у собі з не себе-частин – частин-як-іншого,  протилежного – ніщо себе, але і це, вже сказане, не усвідомлюється як присутність протилежного, чи навіть іншого, ніж ціле.

Не усвідомлюється Аристотелем і межа як щось-інше-ніщо, що протистоїть речі.

«… пределом называется  край каждой вещи, то первое, вне которого нельзя найти ничего, и то первое, внутри которого находится все,…».

Навіть у його формулі межі є дві речі: сама річ і саме ззовні, поза краєм речі, що цей край огортає і протистоїть речі і що, по суті, і формує цей її край.

Можна перефразувати вислів Аристотеля:

«…пределом называется…вещи, то первое – вне, и то первое – внутри, что есть – ничто вещи», бо  перше, що є межа – це відсутність себе – ніщо себе як приналежність  внутрішньому, так і зовнішньому речі.

Отже  Аристотель мав всі передумови для відкриття протилежностей, але він пройшов тільки половину шляху, підійшов до границі, але так її і не переступив.

Будда.

Сутра о запредельной мудрости в ста тысяч строф(Шатасахасрика Праджняпарамита сутра).

(1066) – если познать истинный предел, то будут познаны кратко и подробно все без исключения элементы.

 - Победитель, а что такое истинный предел?

 - Отсутствие предела – это истинный предел.

Будда висловився геніально просто і стисло. Правда ця стислість  виявилась нікому не зрозумілою на протязі 2500 років. Отже стислість не є завжди провідником знань.

Відсутність межі – є істинна межа. А що є відсутність межі, що є без межі – безмежність. Отже істинною межею межі є – безмежність – протилежність межі, як  її відсутність.

Таким чином Будда дав найкоротшу теорію протилежностей і межі ще 2500 р. тому.

Схоже по Аристотелю, дещо перефразоване, і близьке за часом.

«…пределом называется …, то первое вне, (у) которого нельзя найти ничего,( с предела (авт.))».

«А где вне(из них) ничего нет — это законченное и целое.»

Що є істинною межею завершеного і цілого – відсутність завершеного і цілого.

Що є істинною протилежністю завершеного і цілого – відсутність завершеного і цілого.