Москва використовувала найрізноманітніші преференції саме для того, щоб вибити з сусідніх країн необхідні політичні поступки.

Торгові війни, причіпки санепідемнагляду, ціни на газ - методи використовувалися найрізноманітніші. Головних союзників Кремля на пострадянському просторі ріднить не ціннісна прив'язка до Росії, а економічна. І до недавнього часу Україна не була винятком.
Більше того - українська політична еліта до останнього мріяла лише про те, щоб зберегти економічний статус-кво. Політичних ідеалів і переконань не було, а тому на перше місце виходило прагнення монетизувати політику. Політичні партії, які експлуатували проросійський порядок денний, були породженням бізнес-кланів, зацікавлених у російському ринку.

А тепер Росія сама обрубує будь-які перспективи для їхнього існування. Більше того - вона сама підтверджує перенесення геополітичної кордону. Тому що відтепер економічна межа між ЄС і МС проходить не всередині України, а по її східному кордону.

Так, все це вдарить по українській економіці. Спровокує скорочення. Ламатиме ринок. У деяких містах, промисловість яких була зав'язана на РФ, наслідки можуть бути надзвичайно серйозними. Але Москва сама вирішила виштовхнути українську економіку із зони комфорту - і це той самий випадок, коли крок вперед робиться лише завдяки добрячому стусану під зад. 

Понад те. Якщо розбирати ситуацію відсторонено і схематично, те, що відбувається є не тільки стратегічний політичний виграш, але ще й стратегічний економічний бонус. Тому що все, що відбувається, є ще одним кроком на шляху витіснення України з пострадянського світу, в якому економіки багатьох країн за старою традицією зав'язані на колишню метрополію. Ту саму, яка через падіння цін на вуглеводні і санкції входить у процес поглиблення кризи. І сповзання Росії в цю саму кризу буде рикошетити по прив'язаним до неї сусідам.

Воно буде рикошетити по Білорусі та її "стабільності". Вона зрикошетить по Вірменії, яка заради Кремля відмовилася від Асоціації з ЄС. Вона зрикошетить по Центральній Азії, вихідці з якої через скорочення робочих місць всередині РФ будуть змушені повертатися назад (і невідомо ще, як багато з них стануть здобиччю шарлатанів, що пропонують війну в цьому житті заради принад у загробному).

Це схоже на "принцип доміно" - обвалення однієї кісточки тягне за собою ланцюгову реакцію. І Росія зараз, за ​​великим рахунком, видавлює Україну з цього ряду взаємозалежних у своїй нестійкості держав.

Найдивовижніше в цьому, що, якби не Кремль, сам Київ навряд чи б зважився на подібний крок. Занадто велика інерція. А також страх, жадібність і неготовність до суб'єктних рішень. Чи варто дивуватися тому, що всі українські зміни останніх півтора років спровоковані саме Кремлем, а не Банковою? Починаючи з Криму, Москва послідовно вичавлює Україну із зони комфорту. Якби не це, то українські еліти постаралися б зберегти всю ту практику сидіння на двох стільцях, яку країна практикувала останні чверть століття. Але поява російських військ на півострові дала зрозуміти всім: так як раніше - вже не буде.

Виявилося, що "збереження зони комфорту" пов'язане з необхідністю змінюватися і змінювати країну. Тому що на іншій чаші терезів лежить війна і якщо війна переможе, то "game over". Виявилося, що в умовах прямого протистояння з Москвою, єдиний гарант виживання - це західна підтримка. Та сама, яка йде в обов'язковому пакеті з реформами.

Саме Москва позбавила Київ ілюзії, що можна і далі насолоджуватися пострадянським застоєм. При цьому її внесок в українські зміни не обмежується прозрінням українських політиків: їх ефективність все одно надзвичайно низька. Куди важливіше те, що Москва позбавила ілюзій українське суспільство і створило в ньому запит на зміни.

Цього всього цілком могло б і не бути. Якби не сталося Криму і Донбасу, Україна б точно так само не мала армії, обговорювала б умови Асоціації з ЄС із Кремлем і прислухалася б до побажань Москви. Донбас і півострів голосували б за чергову "партію регіонів", а по телевізору обговорювалися питання мови та історії.

Ми це все вже спостерігали в 2005 році, коли перемога вулиці обернулася косметичними змінами системи, але жодним чином не позначилася на її архітектурі. І те, що відбувається сьогодні на наших очах, - це історія про те, як, починаючи з лютого 2014-го, саме Москва послідовно обрубує всяку надію офіційного Києва на те, що можна буде український 2015-й перетворити в український 2005-й. Скажімо їй за це спасибі.