Україна є фокусом Європи з найбільшою на субконтиненті пасіонарністю національної спільноти

Насправді ж Українська держава повністю розташована в межах європейського субконтиненту, а своїм Карпатським гірським регіоном навіть заходить у Центральну (sic!) Європу. 

То що насправді означає улюблене гасло наших переконаних єврооптимістів? Може, прагнення долучитися (після визволення від «братніх обіймів» москви) до невичерпної європейської історико-культурної спадщини? Але ж тисячу років тому, в часи, коли в Західній Європі навіть королі часто замість підпису ставили хрестика, саме київський митрополит Іларіон (перший руський владика на київській кафедрі) написав геніальне «Слово про закон і благодать», а сама Київська держава була найбільшою в Європі на тлі феодальної роздробленості на заході субконтиненту! 

Отже, гасло про «рух до Європи» є не лише географічно, а й історично та культурологічно безглуздим.

Може, йдеться про оборонну потужність Європи, яка мала би захищати Україну? Варто нагадати, що курс нашої держави на вступ у НАТО (тобто євроатлантичного союзу) офіційно закріплений у Конституції. Але на практиці цей курс виглядає не надто переконливим і при тому не з вини України. 

Сучасні європейські реалії такі, що аж до останнього часу Західна Європа про свою оборону фактично не дбала, натомість сподівалася на щит і меч США. Та півтора року вона мусила почути критичні зауваження з боку американської адміністрації Д. Трампа щодо необхідності посилення фінансування безпеки Європи самими європейцями. 

Ймовірно, має рацію український воєначальник і дипломат генерал Валерій Залужний, який нещодавно висловив скептичний прогноз щодо вступу нашої держави до Північноатлантичного альянсу (одночасно визнаючи конечну необхідність співпраці з ним). І цей скептицизм В. Залужного зумовлений відставанням НАТО від України в розвиткові найновіших військових технологій. 

То – знову-таки – куди ж нам «іти»? Можливо, мається на увазі національна ідентичність європейців, що мала би бути зразком для нас, що поступово визволяємося від наслідків багатовікового зросійщення? Тут взагалі було би смішно, якби не було так сумно. Вже стало притчею во язицех засилля мігрантів із країн Азії та Африки в європейських містах, так що корінні європейці виявляються беззахисними щодо численних виявів їхньої агресивної поведінки. Навіть федеральний канцлер Німеччини Ф. Мерц після серії актів насильства з боку неєвропейських прибульців визнав серйозність цієї системної проблеми. Загалом же, частка корінного населення у державах Західної Європи постійно зменшується, готовність захищати свою країну в разі можливого російського нападу висловлюють не більше чверті населення, роль традиційних християнських Церков у суспільному житті неухильно падає. 

Все це, разом узяте, виразно свідчить про спад пасіонарності західноєвропейського суперетносу, про який ще сто років тому попереджав німецький мислитель Освальд Шпенґлер. Промовистою є назва його головної праці – «Занепад Заходу». І ми туди «йдемо»?

Лишається чи не останній аргумент – економічна могутність Європи, до якої мала б рости Україна. Сперечатися нема про що – справді всі показники економічного й соціального розвитку переважної більшості європейських країн у рази перевищують українські. Проте, чи не варто задуматися над тим, чи довго існуватиме такий стан речей з огляду на вищезгадані прояви втрати європейцями пасіонарності? Що буде, коли, не дай, Боже, європейські країни завоюють ізсередини неєвропейці? І – чи поступово, чи швидкоплинно – руйнуватимуть національне господарство держав субконтиненту? Куди нам тоді рухатися?

А, може, весь справжній зміст «руху України до Європи» – у фактичному  заохоченні міграції українців на Захід? Не секрет, що велика частка наших співвітчизників, що вже туди виїхали, повертатися до України не планують, і не лише з безпекових міркувань. А скільки трудових емігрантів буде після завершення активної фази бойових дій, коли чоловікам може бути дозволений виїзд за кордон?

Це вже питання до влади в Україні, причому йдеться не так про окремі персоналії, як про концептуальну модель влади. Потрібна така модель, яка в принципі не могла б допускати до державного управління людей «кварталу» та випускників трускавецької бурси. Втім, це вже інша тема.

Сьогодні Україна живе завдяки героїзмові наших воїнів, відвазі мужніх волонтерів, чесній праці свідомих громадян у тилу і – ніде правди діти – вагомим фінансовим вливанням ЄС, завдяки яким забезпечуються соціальні виплати. Але з європейськими структурами треба взаємовигідно співпрацювати, а не «йти до Європи». 

Сучасна Україна сама є чи не ідеальною європейською країною, в якій абсолютно переважає корінне європейське населення (включно з кримськими татарами, які також є європейським народом). І це – наша неоціненна перевага, яка потенційно дасть нам змогу стати суб’єктом європейської політики, а не бути, як «паралітик той на роздорожжю» (І. Франко) між Європою та Азією.

Отже, Україна є фокусом Європи з чи не найбільшою на субконтиненті пасіонарністю національної спільноти, вираженої в появі нової шляхти – військового стану, до відродження якої в країнах Західної Європи ще надто далеко. Тому Україні належить не кудись «іти», а відбудовувати Європу навколо себе.

Moscua delenda est!