Людина влаштована однаково. Вона часто думає про те, що система здатна на підступність, і куди рідше ‒ що вона здатна на дурість. Саме тому ми часто сприймаємо чужі помилки за диявольськи хитрий план.

Я думаю про це щоразу, коли доводиться говорити з колегами зі Східної Європи. Тому що вони щиро вірять у те, що Кремль має якийсь «запасний вихід», «друге дно», «ресурс стабільності», «зброю відплати». Загалом, щось таке, що дозволило б уберегти Росію та її економіку від випробувань.

Справа навіть не в тому, що колегам незрозумілі мотиви Кремля: вони прекрасно розуміють, що таке «фантомні болі імперії». Але вони ніяк не можуть повірити, що Кремль не прорахував наслідки своїх дій. А саме: санкцій, знекровлення економіки, падіння рівня життя й неминучого наростання турбулентності, що йде за цим услід.

Це і справді складно укладається в голові середньостатистичного європейця. Тому що для них є аксіомою той факт, що ми живемо не в світі незалежностей, а в світі найбільш ефективних систем взаємозалежностей. Вони не розуміють, на що може розраховувати країна, яка вирішила відгородитися від решти світу стіною. Вони щиро дивуються: як Москва може вірити в те, що здатна конкурувати із Заходом? І тому шукають у ситуації підступ.

І саме в цьому й полягає їхня головна омана. Тому що вони ‒ діти сучасних державних систем. У яких основні рішення ухвалюються на основі консенсусу, щонайменше, між основними групами. Власне, для цього й існує парламент, головне завдання якого ‒ бути тим самим горезвісним «майданчиком для дискусій». І нормальні парламентські вибори ‒ це ті, в результаті яких представники більшості соціальних прошарків мають шанс обговорювати доленосні для країни рішення лицем до лиця.

А в Росії все відбувається з точністю до навпаки. Консенсус «нульових», коли Володимир Путін виступав модератором між різними групами впливу у своєму оточенні, зламаний. Колишнє оточення проріджене ‒ навіть абсолютно лояльні «системні ліберали», відповідальні за економіку, вигнані з найближчого кола, причетного до формування політики. Головну роль відіграють «силовики», а «міністри-капіталісти» змушені постфактум оцінювати вартість анексії Криму для російського бюджету.

Проблема в тому, що рішення, які ухвалюються вузьким колом людей, завжди впираються в компетенцію цих самих людей. Тому що завжди потрібні ті, хто говорить про ризики. Тому що якщо «хочу» не впирається в аналіз «можу», то стається колапс. Коли західні колеги не можуть зрозуміти логіку Кремля, то це відбувається тому, що вони намагаються аналізувати його як систему. Зважену, професійну, компетентну. А логіка офіційної Москви не інституційна, а персональна ‒ вона впирається в індивідуальні бажання й точно такі ж особисті уявлення про реальність. І система подібних мотивів цілком може бути ірраціональною. Приблизно так само, як ірраціональною є мотивація алкоголіка.

Із точки зору оточення, алкоголік займається саморуйнуванням. Позбавляє себе грошей, здоров'я, простих побутових радощів, втрачає репутацію, руйнує сім'ю, приводить дім до занепаду. Єдиний вихід із ситуації ‒ це не пити. Але відмова від алкоголю загрожує знищенням, депресією й погіршенням самооцінки: нова доза наркотику на кшталт повернення до ідеального світу. Можете взяти для експерименту будь-якого сусіда в під'їзді й пояснити йому згубність його звички. Опишіть йому світ без алкоголю, з кар'єрою, соціальним статусом, спортивним адреналіном. А ми подивимося, наскільки успішною виявиться ваша логіка, помножена на красномовство.

Власне, саме це зараз і відбувається в діях Кремля. З точки зору оточення, він займається саморуйнуванням. З точки зору самого хворого, він «живе так, як хоче». Але чи будемо ми при цьому думати, що в алкоголіка є хитрий план, рятувальний круг і запасний вихід? Звісно ж ні.

Більше того ‒ в нашій нещодавній історії ми вже неодноразово це проходили. В самому кінці 80-х у промовах ідеологів Союзу звучали слова про швидке подолання труднощів і браві звіти про успіхи. Будь-які розмови про те, що ресурси системи вичерпані, сприймалися з усмішкою, а в події 91-го року ніхто не вірив навіть 88-го.

Або можемо згадати 2012-й. Безальтернативність Партії регіонів, міцна гривня, успішно проведений чемпіонат із футболу. Будь-які міркування про те, що Янукович веде країну до прірви, припинялись інфраструктурними будівництвами, а будь-які експертні прогнози про майбутній крах упирались у 60 відсотків населення, не готового протестувати.

Немає сенсу недооцінювати противника, але так само немає сенсу його й переоцінювати. Російська безапеляційність стоїть не на залізобетоні ‒ вона стоїть на самовпевненості. Це та сама історія про голого короля, якому ніхто не наважується сказати правду в очі. Але король їздить містом без одягу не тому, що задумав хитре. А тому, що не зрозумів очевидного.