Мені з кожним разом стає все складніше писати і говорити про свого чоловіка Джеймса Мейса. Але не можу відмовитися від запрошення, окрім того, не можу не висловитися саме в переддень відзначення Дня пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років. Багато в цій ідеї було від Джеймсових роздумів, його сподівань. Тому, попри безмежну гіркоту, пов'язану з сумними роковинами, я всім єством відчуваю пронизливу і щемливу надію: все-таки щось справджується. Все-таки будуть запалені свічки у вікнах наших осель, засвітяться свічки пам'яті на Михайлівській і Софіївській площах. Прозвучать молитви за душі тих, хто пішли з життя мученицькою смертю. Неодмолені, непоховані... Усе реальнішою стає ідея Меморіального комплексу Голодомору, набирають реальних рис видавничі проекти, українські ЗМІ приділяють цій темі багато площі. І так потрібен зараз доктор Мейс зі своєю ерудицією, аналітичним розумом, безкомпромісністю.

Смерть забрала те, що ще міг створити й написати цей великий дослідник Великого Геноциду в Україні, і дуже мала втіха, що він залишив опісля колосальний масив своїх праць, що багатьом своїм студентам він випрямив душу і розум, оддав їм свої книги і архів, а друзям залишив неймовірний чар своєї особисті. По мірі того як наближатимуться до читачів його праці, він віддалятиметься від нас — такий молодий і такий сонячний чоловік.

Джеймс багато спілкувався зі свідками того страшного Голодомору. Його тривожило, що вони надто швидко ідуть з життя, не встигнувши розповісти виношене довгими роками у пам'яті. А те, що свідоме людовбивство сталінською системою міжнародна спільнота досі не визнала актом геноциду проти українського народу і України як держави, було особистим болем Мейса.

Джеймс Мейс багато що не сприймав у нашій українській дійсності, чимало речей викликали в нього обурення і гнів. Якось стояв на Володимирській гірці, милувався київськими пейзажами. За мить я побачила, що він невтішно ридає. Я стривожилося: що? «Така шляхетна земля, — промовив тоді Джемс...—Така багата, шляхетна земля, чому такі бідні люди?..» І він на багатьох конференціях, у статтях, говорячи про національну ідею, чітко висловлював свою думку: нехай це буде суспільство вільної людини.

Саме Мейсові належала ідея запалювати свічки у вікнах у День пам'яті Голодомору. Про це він говорив і на слуханнях у Верховній Раді в лютому 2003 року. Сьогодні ця ідея підтримана на державному рівні.

Доктор Мейс любив Україну, але не ту, по якій топчуться, завалюють смітниками, продають і обкрадають. Він любив ту Україну, яку носять на рівні серця. Шукати якої він і пішов на високу Байкову гору.

Наталя Дзюбенко-Мейс.

P. S. За даними «УМ», з нагоди сьогоднішнього Дня пам'яті жертв Голодомору в секретаріаті Президента готовий указ про нагородження Джеймса Мейса (посмертно) — людини, яка відкрила світові очі на найбільшу трагедію України ХХ століття — орденом Ярослава Мудрого. Щоправда, ІІ, а не І ступеня. Однак і це — велика перемога «України молодої», яка зініціювала це відзначення.

Запалюй свічу, Україно!

Жаринка з болючої рани
В долоні твої я лечу.
Болить вона, але не тане,
Запалюй свічу, мій коханий,
Запалюй свічу!

В печалі, у вічній скорботі,
В неперебутній біді,
Багато ще носимо потай,
У пам'яті довга робота,
Однакові очі у вдів.

І буде довіку боліти
Цей хліб пресвятий на столі.
За словом Нового Завіту
Вклонімось землі, мої діти!
Вклонімось землі...

Ще руки до нас простягають
Опухлі батьки й матері.
І не кажіте: «Не знаєм»...
Бо літо було урожайним,
І сонце було у порі.

А діти в лахмітті... Руїна...
І безмір людського плачу.
Була в них єдина надія,
Що їх пригадає Вкраїна,
Й запалить свічу.

Згадає жнива оті чорні,
Червону мітлу і торгсин.
Так вовчо повзли людомори
По наші серця і комори,
По хліб наш, і жорна, і млин.

Збирались ми надто повільно.
Наш голос ще світ не почув.
Вдовину, сирітську, нетлінну,
Запалюй свічу, Україно!
Запалюй свічу!

Наталя Дзюбенко-Мейс.