Приблизно з 2000-го року я є постійним читачем часопису «Критика». Цей часопис приваблює мене перш за все інтелектуальним рівнем друкованих матеріалів.

Однак, у ч.6(92) за 2005 рік було надруковано статтю О. Русиної «Дикі танці», яка мені видалася настільки тенденційною щодо висвітленої в ній теми, що я був вимушений взятися за цього листа.

Текст статті Русиної структурно поділено, дуже умовно кажучи, на три частини: політична невибагливість та кон’юнктурність як теми козацтва, так і його самого; ненауковість та безпідставність «світоглядної концепції сучасного українського лицаря» та критика середовища журналу «нової еліти» (так в тексті статті О. Русиної) «Перехід-IV» та особисто його редактора І. Каганця за расизм.

Коли з першою частиною статті можна погодитися, а друга викликає в мене заперечення, які. однак, вважаю зайвим викладати у цьому листі, так як його тема дещо інша, то третя частина викликала в мене, відверто скажу, обурення своїм відвертим підтасуванням фактів та ігноруванням, здається, навіть законів формальної логіки.

Теза, до якої зводиться позиція Русиної щодо третьої частини її статті, полягає в тому, що журнал наочно демонструє – «козацький міт, потрактований у мілітарно-патріотичному дусі цілком сумісний із відвертим расизмом».

Як і де побачила расизм в змісті журналу пані Русина з відповідного її тексту так і не зрозуміло. На її думку, як видається, про це свідчить створення читацьких клубів журналу (!?). Не зрозуміло також в чому пані Олена побачила «безпосередні кореляції» між Третім Гетьманатом та Третім Райхом (?!), я наприклад в автора «Арійського стандарту» таких кореляцій не побачив (див. Каганець І.В. Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу. – К.: Видавництво А.С.К., 2004. – с.78-80, 325.); свастика в уяві Русиної закамуфльована під «сонячний хрест»; заклик «Хай буде!» в її уяві виразно перегукується із «Хайль!» і т. д. При тому жодних якихось аргументів на користь висловлених тез авторкою із посиланням на критиковані першоджерела не наводиться взагалі. Її текст в цій частині більше скидається на пропаганду.

Позиція авторки щодо відповідних явищ зрозуміла і вона, безперечно, має на неї право.

Але, видається, читачі також мають право на ознайомлення із обґрунтуванням відповідної позиції із посиланням на першоджерела, а не лише на голослівні висловлювання в стилі агіток часів «холодної війни».

Наприклад, в читача після прочитання «Диких танців» однозначно має скластися цілком негативне ставлення до змісту книжки «Арійський стандарт: Українська ідея епохи великого переходу», однак, цікаво, що про зміст самої книжки в тексті статті жодного слова й не сказано. Цікава у авторки виходить чи полеміка, чи критика, чи науковий аналіз, чи як хочете це називайте!

Я особисто знаю Ігоря Каганця і його книжку «Арійський стандарт» читав. Вона мені сподобалася.

Відверто скажу, багато його ідей мною також сприймаються дуже важко, але це по-перше, особиста справа кожного; а по-друге – Каганець їх аргументує, на відміну від тієї ж Олени Русиної, історика-медієвіста.

Каганець дійсно пише про расологію, про єврейський міф, про підтасування Євангелій і ще багато про що. Й добре робить. Бо в Україні ці теми не повинні бути заборонені лише з міркувань політкоректності за ознакою лояльності до євреїв чи будь-кого іншого; або вічної індульгенції від вивчення та критики відповідних расистських положень Тори та вини перед євреями за вчинений нацистами Голокост чи ще з якихось причин. Про це потрібно говорити, дискутувати, писати, вивчати. Саме так, як це робить І. Каганець, хоча з ним можна і не погоджуватись – це справа смаку кожного із нас.

Однак огульне відкидання змісту цієї книжки не розкриваючи його, лише покладаючись на сумління авторки у сприйнятті її змісту, насправді є вишуканою формою інтелектуальної цензури, у чому Олена Русина у своїй статті частково і вправляється.

Як охарактеризовано цього автора часописом «Критика», вона є істориком-медієвістом. Хоча, після прочитання статті, через те, що статтею авторка охопила настільки широкі теми, вона виглядає спеціалістом і в бойових мистецтвах, і в богослов’ї, і в расології, і в соціоніці, і в етнології й ще в багатьох науках.

Хоча, насправді, О. Русина не є сучасним енциклопедистом, вона, без сумніву, має право на критику будь-чого і будь-кого, але ця критика має бути не підміною критики, а такою, щоб читач перш за все зрозумів – що критикується, які погляди, і як ті критиковані авторкою погляди відповідними авторами аргументовано.

З повагою, Роман Москаль, адвокат, м. Харків.