Вийти з російського інформаційного простору, який нав'язує нам свої визначення, оцінки та щоденні рішення. Перестати жити з російської стрічки новин, російської аналітики, перейти з російського способу думання на український.

І я погоджуюся зійти з цієї "лєнти": мені значно цікавіше писати про українські проблеми. Але клята "лєнта" з регулярністю, гідною іншого застосування, підкочується до мого порога, і то мушу нервувати, чому мого Президента, так настирливо запрошуючи на парад до Москви, на самому параді господарі відвели на місце, менш шановане, ніж для тих, хто воював із протилежного боку фронту, то виявляю, що мою державу, так-таки-так, посадили на нафтову голку, то у відкритих стенограмах Держдуми виявляю повідомлення про такі події в Україні, про які наші рідні засоби - нічичирк. І щоб розуміти, що відбувається "тут", хоч-не-хоч доводиться читати "там". Тоді пазлики в політичній картинці стають на свої місця, а перебіг подій набуває логічності.

Присутність Росії в Україні значно більша, ніж можна собі подумати, читаючи навіть не "Львівську газету", а, скажімо "Українську правду" чи донецький "Остров". Вона виявляє себе не лише в приватизації українського майна, вимогах другої державної мови та військовій базі. Вона присутня в способі думання багатьох людей, які не мають жодних інтересів у Росії і, що значно гірше - в приватних інтересах багатьох державних чиновників, інтереси яких мали б бути насамперед в Україні. Вона обумовлена потребою того проекту майбутньої російської імперії, який вибудовує частина російської інтелектуальної еліти, нині наближена до влади в Кремлі. Без України цей проект не може бути реалізований, тому відсутність окупації військово-державної ці причетні до російської влади особи намагаються підмінити окупацією інформаційною. Найгірше, що люди, які відповідальні за безпеку України, або вдають, що інформаційної війни не існує, або зводять справу до другорядних елементів цієї війни.

Хоча проект нової російської імперії, на мою думку, справді є маячнею, ігнорувати його, по-перше, нерозумно, по-друге, - неможливо. Нерозумно, бо, для прикладу, колись Іван Франко дуже аргументовано пояснив, що буде, коли реалізувати Енґельсові мрії про правильне державне будівництво. Народ тоді погодився, що це - справжнісінька маячня, і вирішив, ніби ніхто не реалізовуватиме цього. Але реалізували більше, ніж на шостій частині суші (вийшло приблизно так, як застерігав Каменяр). І ми донині відхаркуємо метастази цієї реалізації. Неможливо ігнорувати, бо вкотре підстрибнула ціна на пальне. І рекомендації аналітиків із середовища "Фонду ефективної політики", як завжди, випередили дії Росії щодо України. Ну то, перепрошую, дурний би не зайшов на ту "лєнту" і не подивився, що далі планує ця "ру" щодо "уа".

Отож, питання, що будувати, перед росіянами не стоїть. Будувати себе повинна імперія. Питання в одному: як? Яка ідеологема має лягти в основу імперського проекту? Зрозуміло, що це не комуністичний проект: попри важливий імперіотворчий позитив, - універсальне месіанство, - він не здатний забезпечити економічної бази. Але проти назви СРСР ніхто нічого не має. Випробуваному в дожовтневі часи проекту Третього Риму бракує етнічної бази. Робити ставку на "православіє і самодєржавіє" в країні, де "інородці" мають вплив подекуди більший, аніж етнічні росіяни, де досі не завершено війни, в якій сторони розділені не лише етнічно, а й конфесійно (насамперед на лінії "християнство - іслам"), - нереально і небезпечно. Упродовж останніх півроку російські експерти з питань імперіального будівництва зійшлися на моделі держави-цивілізації. За замовчуванням, основні цивілізаційні цінності візьмуть із покійного СРСР. Проте найбільшою цивілізаційною цінністю для мешканців майбутньої імперії стане відчуття могутності власної держави. Навіть якщо для держави вони, ці мешканці, будуть нічим, або, скажімо так, будівельним матеріалом військової могутності.

Нарешті можна припинити розмови про те, що ми повинні йти в Європу разом із Росією: наші сусіди однозначно визначилися, що в Європу вони не йдуть (імперія і ЄС одночасно - це явне безглуздя). 11 квітня Рада з питань національної стратегії Росії (СНС) представила "проект нового курсу Росії в СНД і його околицях". Висновок категоричний: "Необхідно прямо визнати, що проект для Росії, пропонований Європою, (...) цілковито блокує можливість для Росії стати центром і лідером економічного розвитку на постсовєцькому просторі". Звичайно, лідером бути важливіше. Головне, що СНС добре знає, як цього досягти: "Необхідно виявити політичну волю та рішуче позбутися таких застарілих вад у зовнішній політиці щодо постсовєцьких держав, коли реальні російські невідтворювані ресурси роздають за півціни тільки за гарні слова й участь у міфічних псевдоінтеграційних об'єднаннях".

Про всяк випадок, щоб російські нафтодобувні компанії не віддали переваги власним прибуткам перед імперським інтересом, СНС делікатно нагадав їм про долю Ходорковского: "Інтереси російського бізнесу та російської держави в постсовєцьких державах давно розійшлися. В ситуації тісної енергетичної взаємозалежності наших країн окремі російські енергетичні гіганти проводять власну політику. Інтересу ж державного в їхніх діях часто не проглядають, що дуже серйозним чином хаотизує результуючу політичну лінію" (так у тексті цього виразного зразка бюрократичної новомови).

Те, що рішення СНС - не порожній звук, підтвердив 31 травня на сайті kreml.org завідувач відділу України і Криму Інституту країн СНД Кіріл Фролов, коментуючи саме бензинову кризу в Україні: "Опір тих політичних фігур і сил, які плутають особисті інтереси в Україні з національно-державними, на цьому етапі подолано..." Чи потрібно після таких відвертостей пояснювати, чому підвищили ціну на бензин і хто писав сценарій переговорів Юлії Тимошенко з росіянами?

Звісно, будувати експансіоністську політику лише на політичному тиску та нафтовому шантажі неможливо. Так ми знову повертаємося до проблем інформаційної війни. Зазначу, що поширення, скажімо, не зовсім достовірної інформації, чи такої, яка може вплинути на рішення відповідальних осіб (як, наприклад, публікація "Поговоримо щиро про Україну" в inosmi.ru), - це лише тактичні удари, покликані вирішувати поточні проблеми. Стратегічні - це ті, які змінюють інформаційний простір і призвичаюють людей до іншого способу думання. Це наш телерадіоефір і книжковий простір. Не буде проекту "держави-цивілізації", якщо ми не приймемо цивілізаційних цінностей "Брата-2" та його близнюків, і в кишенькових виданнях, і в телевізійних серіалах.

Але не розслаблюйтеся. Вам не спадало на гадку, що російський чи кримсько-татарський правопис можуть нести загрозу національним інтересам України? Виявляється, український - національним інтересам Росії - безумовно! Принаймні так випливає зі згаданого "проекту нового курсу Росії", де нам прямо вказують, що "останнім прикладом грубого потоптання прав не лише російськомовних, а й україномовних громадян є розроблений віце-прем'єром Миколою Жулинським проект реформи української мови, згідно з яким літературний еталон визнає т.зв. "укро-канадську" мову - версію української мови, яка не зрозуміла не лише росіянам, а й більшості українців". То з чийого голосу співають ті "звичайні громадяни України", які на українських телеканалах, не вміючи розмовляти жодною версією української мови, крім суржика, засуджують те, "чого вони ніколи не читали, але все одно проти"?

Справді, писати про наші внутрішні справи конструктивніше з огляду майбутнього, яке прагнемо збудувати. Але так само я не знаю, як правильно описати події помаранчевої революції, не згадуючи вічнозеленого вислову Павловского "революції вчасно не дали в морду", і не вмію зрозуміти того, що діється на ринку пального, без рекомендацій СНС. Без заяв російської прокуратури про справу Тимошенко та заяви Держдуми про внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Наразі пазлики загадок української політики складаються з допомогою lenty.ru.

Ярослав Сватко, публіцист, мешкає у Львові