Розтопити кригу ворожості і недовіри вдавалось не завжди, але якщо люди йшли на контакт, то перетягнути їх на свою сторону було не важко. Виявлялось, що ні східнякам, ні західнякам ділити насправді нічого. Єдине, що дивувало, так це необізнаність східняків, щодо політичного та економічного життя у Західній та Центральній Україні. А заяви на зразок: “Ви б бачили, як у нас гарно працюють підприємства, ми годуємо усю Україну, а Ющенко прийде до влади і все це позакриває”, просто вражали своєю безглуздістю.

Журналісти, які першими відчули прогалини, що утворились у свідомості східняків через інформаційну блокаду, почали роздруковувати новини з інтернет-сайтів і роздавати людям. Частина з тих, що свідомо голосували за Януковича поїхали з Києва, якщо не переконаними “помаранчевими”, то, принаймні, з великими сумнівами щодо бездоганності свого кандидата. Але думаю, що перегляд телеканалу “Україна”, після повернення додому знову повернув цих людей до табору Януковича.

Я дивилась на них біля ЦВК, біля Кабміну і мені хотілось плакати від жалю. Я бачила в них тих, в кого протягом останніх десяти років намагалась перетворити нас нинішня влада. Для того, щоб народ перестав існувати не обов”язково його знищувати, можна просто залишити його на межі виживання, можна зливати йому брехню з підконтрольних мас-медіа і притупляти усі почуття, а у разі необхідності ті ж самі ЗМІ готові роздмухати агресію у довірдивих душах.

Я дивилась на цих людей і мені хотілось сміятись від відчуття того, що я не така, як вони. І “не таких” сьогодні в тисячі разів більше. І вони сильніші, сміливіші і добріші. Я тішилась, що цій владі так і не вдалось знищити українській народ. І хай сьогодні Схід і Захід наново знайомиться між собою, але важливо, що їх не розділило мовне питання, на якому постійно спекулює влада, не розділили соціальні і фінансові становища. Вони розуміють один одного, бо вони єдиний народ, просто якась частина цього народу, ще не прокинулась.

Я говорила з донецькими студентами в біло-голубих шаликах і просила їх не повертатись додому, а йти на Майдан, у наметове містечко, де живуть їх “помаранчеві” земляки. Думаю, їм є про що поговорити.