Розпочати цей текст годиться з величенької цитати «позиченої» у Миколи Гоголя. Чому саме в нього? Бо в усій  українській літературі, попри наявність могутньої когорти талановитих письменників і поетів, навряд чи відшукаємо кращого знавця української ночі аніж автор «Мертвих душ» і «Ревізора». В цьому творчому аспекті він (моє бачення, А.Б.) не поступається навіть найбільшому велету українства Тарасові…

Відтак, зосередьмося для того, аби у повній тиші почути думку одного з геніїв нашого народу, що ж це за явище таке, - українська ніч: «Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Приглянтесь до неї. З середини  неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розширилось іще в безмір. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі, а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю і розливає океан пахощів! Божественна ніч! Чарівлива ніч! Нерухомо, натхненно стали гаї, виповнені темрявою, і кинули велетенську тінь од себе. Тихі та спокійні ці стави; холод і морок вод їхніх похмуро оточений темно – зеленими стінами садів. Незаймані гущавини черешень та черемхи боязко простягли своє коріння в студені джерела і шепочуть іноді листям, немов сердяться та гніваються, коли прекрасний зальотник – нічний вітер,- закравшись зненацька, цілує їх. Увесь ландшафт спить. А вгорі все дише, все чудове, все урочисте. А на душі й безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйно виникають у її глибині. Божественна ніч! Чарівлива ніч!...».

                    Щодо розуміння, відчуття, бачення українських ночей, Гоголь стоїть поруч з Шевченковими – «Садок вишневий коло хати», «Сонце заходить, гори чорніють…».

Проте, хочеться осмислити, а чи вдалося як художнику Дмитру Білоконю декодувати загадки української ночі? Варто наголосити, що Дмитро не тільки живописець, а ще й гончар – кераміст і музикант. Народжений ну в дуже непростому місті України, в Полтаві. Твір мав би бути незвичайний, яким же я його побачив?...

                      Картина  окреслена не широким чорним квадратом рамці, дається розуміння…, ні, радше запрошення в ніч. Тло роботи аж надто не одноколірне, згори переважають чорнуваті, темно- темно сині відтінки, з переходами до звично синього кольору, опускаєш погляд трохи додолу, а там – небо всіяне, помережане тоненькими крапочками – зернинками, може то ніжна небесна заметіль, бо вітерець повіває, заметіль досягає землі, і вже уподібнюється до сизого туманця … А земля чорнюща, полтавський чорнозем. На ньому штрихами – знаками зображено те, що росте на цій землі, чи то росло колись.

Зліва у ніч увірвалося дерево, чорний стовбур якого виблискує, освітлюючи темінь біло – кришталевими візерунками, гіллячки дерева білі, осяйні, на вершечку тонесенькі, нижче потовщуються, вони світлоносні, адже ніч кришталева! З – поза дерева визирає серпик блідо – зеленуватого місяця, ох, як же відчутний мотив гоголівської ночі, але в інтерпретації митця.

              Під час споглядання творчої роботи «прийшов» спомин. Десь років п’ять тому, коли вперше знайомився з Полтавським краєм, потрапив під незабутні чари ночі і я… Було це на Котелевщині, де стоїть донині хутір Дем’янівка, козацький хутір. Йшли ми якось з Сергієм Гнойовим (відомий художник) вночі полем, то не поле, а справжнє царство нічних пахощів, понад нашими головами розстелилося величне рядно ночі, щедро вкраплене зіроньками, небо було так низько, що аж моторошно стало. Цікаво, вдень у тій місцевості небо високе – високе. Під ногами шурхотіла трава, крокуючих огортало тепло літньої ночі гетьманського краю. Тиша навкруги…

Дві ночі чимось невловимим споріднені поміж собою, не тільки географічно…

Поетичне бачення ночі уродженця Лубенщини, з села Духове (оце назва!) Бориса Кононенка дуже згодиться:

«Покотивсь над річкою

Молоком туман,

Місяць сходить свічкою –

Гордовитий пан.

Ніч – миттєвість подиху

Триєдина мить,

Роки – жменька пороху,

А душа горить…».

               Оскільки головний герой тексту любить подорожувати Україною, то йому відкрилася і особливість ночей інших земель українських. Цього літа Дмитро відвідав Закарпаття. Відомий поет і незрадливий син Сріберної Землі Петро Мідянка, який зве її «Рутенією, мамизною, дідизною», а рідне село Широкий Луг – «закарпатським Мехіко», про ніч карпатську казав таке:

«Над місцем тим – зелені хвилі гір,

Вночі таємне мерехтіння зір

І бук та ільм, і смерекова глиця…».

Ніч написана на цій картині аж ніяк не випромінює холод, навпаки, вона зігріває. Згадалася робота Емми Левадської «Лагідна зимка»… Тому треба зосередитись на рядках нічної молитви Валерія Іллі , унікального поета що народився в Балаклаві. Не сплячих ніч спонукає до молитви, ніхто ж не заважає, хіба що дзвінка тиша, та зорі підглядатимуть з висот.

«Печалі в очах

Вистачило б засвітити

Найсумнішу зірку.

Нічні вікна о третіх півнях

Й очі вікнами

До яких знадвору біль притулив

Своє біле лице…».

            Душа болить найчастіше вночі, бо тоді думається про сокровенне і минуле, а душа мабуть знаходиться десь поблизу серця.

Аркадій Казка, прийшов у цей світ на землях Сіверщини, у містечку Седнів. Поет, з  козацького роду. Його батько любив спів та музику, до цього привчав і сина. Казка був закоханий в українську пісню. А картина «Кришталева ніч» вібрує музичною наповненістю. Почуймо поета:

«Предивний сон приснився мені учора;

Стою чомусь на Болдиній горі,*

І раптом три – ставні, як сокори,

Грізно – величні, наче три собори…».

23 січня 1919р, написано в м. Чернігів.

               Київ поетичний відразу асоціюється з іменем Ліни Костенко. А що мовить про ніч наша видатна сучасниця?

«Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.

Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.

Притихлі явори стояли безшелесно.

І зблиснула гроза – як вихопила ніж!».

          На цій картині можна побачити і мить спалаху – зблиску, летять по небу три світлячки, залишаючи ледь помітну смужку траєкторії польоту.

Неповним було б поетично – живописне тло ночі без авторського трактування Надії Степули, поетки і есеїстки з Тернопільщини. Картина полтавського митця і її поетика не чужі поміж собою у взаєминах:

«Завис над птахом промінь – скальпель місяця

І віють – виють понад ним вітри,

А він собою гріє обшир місця,

З якого видно вгору і згори».

                Буває, правда не так часто, доводиться констатувати множинність однієї особи, особливо відносно людей від мистецтва. Гоголь мав дар художника, але ще більше – актора, Щепкін вважав його актором неперевершеним.

Поняття «множинність особи» вперше ввів психолог Вільям Джеймс. Ознаки множинності властиві і Дмитрові Білоконю. Бо ж не кожному дано дар творчо реалізуватися водночас: в живописі, гончарстві і музиці…

             Холодноярець народжений в Києві, так себе іменує істинно український поет – Павло Щириця, який стверджував:

«Як заграє Музика ця

Розчинюся в ній і збагну:

Ми – частина Великого Сну

Без початку й кінця….».

Відповідь на запитання поставлене в назві тексту шукаймо в картині «Кришталева ніч»…

*Болдина гора стоїть в Чернігові.

Андрій Будкевич – Буткевич, брендолог, дослідник мистецтва.