ПОДОРОЖ ДО ЩЕРБАНІВКИ в суботу 16 серпня 2014 р.

         Щоб було зрозуміло

Треба сказати кілька слів спочатку. Дуже талановитому скульптору Михайлу ГОРЛОВОМУ постійно не вистачає часу. І це зрозуміло тому, хто хоч раз намагався хоч би розколоти камінь молотом. А чоловік днями теше камінь зубилом, як хтось сокирою деревину. Уявіть собі, яка це важка й виснажлива робота. Зате потім в людей, як от у мене, виникає подив і тепло в долонях  від доторку до величних скульптур майстра десь у ліванському місті Алей або в обухівському краєзнавчому музеї. Хтось безжурно купається в Середземному морі, а він ходить берегом й шукає якісь каменюки для втілення своїх ідей.

          Одну підходящу каменюку з червоного граніту, так центнерів на два – не менше, Михайло несподівано знайшов у рідній Щербанівці, що  коло Трипілля на Київщині. «Це підійде для пам’ятного знаку на честь Щербанівського куреня Дніпровської повстанської дивізії Отамана Зеленого» - подумав скульптор і взявся до роботи. За літо й зробив усе та сповістив і нам у Красному про день відкриття цього пам’ятника.

          Дорогою до  Щербанівки

Пряма 5-кілометрова дорога з Красного до  Щербанівки давно заросла кущами й великими деревами так, ніби нею ніколи й не їздили машини. А мене й онуку Сюзанну підвезуть Олександр та Олена Артюшенки, то можна їхати й через Трипілля так, ніби до Києва через Чернігів. Ось вже й Олена гукає мене коло хвіртки, а через зелене листя шовковиці щедро бризкають сонячні промені й  онука вже тягне за руку діда до  вишневої машини.

          За хвилину ми вилетіли на краснянську гору і помчали знайомою дорогою. Ось праворуч майнуло урочище Розкопана, де в липні 1943 р. німці розстріляли понад 700 людей з Обухівщини, лиш Олександр встиг сказати, що там робили розкопки й не знайшли жодного кістяка. Спускаємося з гори в Трипілля й ліворуч та попереду синьо блиснули  води Дніпра, а на Дівич-Горі замайорів Державний прапор. А нам праворуч на Щербанівку тою дорогою, яку зробили ще за УРСР до ювілею Григорія Косинки.

          На вулиці Косинки

Скільки разів я сходив шляхами через Щербанівку в Трипілля і назад у Красне, бо  вчився в інтернаті, а лише тепер дізнався, що  значна частина села розташована на правому, крутому березі річки Красної. Туди, до вулиці Косинки, й веде нас вузенька асфальтівка. Дорогою підібрали ми Володимира Романюка - давнього рухівця у вишиванці, а он махнув нам рукою з машини Володимир Двірний – тепер вже ветеран-свободівець. Куди ж далі їхати? Далі вже кінець села й дорога веде на Долину. Аж ось купою стоять із 5 машин та мікроавтобус з вояками у зелених строях. У затінку за столиком дівчина показує якісь книжки.

         Пам’ятник щербанівцям

У гострому куті роздоріжжя бачимо на кубічному постаменті скошену праворуч гранітну брилу з  висіченим суворим обличчям козака в папасі, а ліворуч висічено ТРИСУТТЯ і "1919". До постаменту прикріплена кам’яна дошка і я читаю напис: «Вічна слава курінному Дмитрові Рудику (Дубу) та козакам і старшинам Щербанівської сотні Дніпровської повстанської дивізії Отамана Зеленого».

          До пам’ятника веде вимощена із старих бетонних плит доріжка, обсаджена обабіч чорнобривцями. Бачу, що кожну ямку у цій злютованій землі довелося вирубувати, мабуть, як і в Лівані, сокирою. Ліворуч вервечкою щербанівські хати в садках, а праворуч за польовою дорогою лан спілих соняшників.

          Відкриття пам’ятника

Туди-сюди ходить огрядний чоловік у вишиванці, підписує книжки, щось каже і його слухають - це Роман Коваль – керівник «Холодного Яру» - історико-патріотичного  клубу. Де Горловий? Поїхав у Витачів по  Лакизу і поетесу Тетяну Лемешко!  Коваль просить людей підходити ближче до пам’ятника. Там вже стоять прапороносці з державними прапорами і двома прапорами «Свободи». Чую команду: «Кроком руш!» - і від автобуса йде троє «петлюрівців» у реконструйованій зеленій уніформі, взуті в чорні чоботи.

          Відкриття ми почали із співу Гімну. Співаємо без супроводу, але виходить злагоджено. Співає поруч мене й онука, а далі Тамара Сулима з чоловіком Олексієм. Головуючий каже, що нас на зібранні більше 60. Підіймають руки щербанівці – їх всього з десяток. Найбільше нас із  Обухівщини, є з  Києва та інших міст і навіть із Німеччини та Лівану. Коваль розповів про повстанський рух Отамана Зеленого,  а потім показав третє видання книги «Отаман Зелений»; загальний тираж трьох видань – 10 тисяч примірників.

          В своєму виступі я розповів, як появилася у світ світлина із Данилом Терпилом. Це сталося, здається, у 2006 р. на зібранні трипільських  інтернатівців. Тоді цю світлину з трьома повстанцями приніс  на «річний урок» Дмитро Любименко. На ній сидить у кріслі гарний і юний, як дівчина, Отаман, а обабіч стоять гармаш Дюжанов і Дмитро Любименко – дядько нашого інтернатівця. Тим часом над’їхав Горловий, з машини випурхнула гарна, як писанка, поетеса Тетяна Лемешко й поважно вийшов д.т.н Сергій Лакиза – її чоловік.  Скульптор Михайло став поруч зі мною і я продовжив свій виступ словами про  цього видатного щербанівця. Ясно, що можливості і талант скульптора й художника Горлового не реалізовані й на 10% в Україні.

          Потім яскраво виступила Тетяна Лемешко. Вона розказала свій вірш про Отамана Зеленого, який написала в час недавнього Майдану-14. Поетеса заявила, що  національно-визвольна війна українців проти Москви триває зараз на Донеччині.

          Нарешті надали слово Горловому. Він перерахував всіх щербанівців та інших людей, які своїми коштами і ділом допомогли встановити пам’ятник.

Сказав, що було йому так важко тягати плити, що  міг і вмерти прямо тут. Чоловік вже написав рукопис про рідне село, та нема кому пройтися селом, щоб зібрати гроші на видання книжки. Ми тихесенько слухали, як розповідав він про свого діда-повстанця, якого закатували до смерті комсомольці, танцюючи на розкладених по ньому великих іконах з Германівки. Бабу, яка прибігла в сільраду по чоловіка, хотіли спалити в печі, та її  врятували щербанівці. А я собі думав про те,  від яких випадковостей залежить життя людини: от запізнилися б ті люди і не було б ні Михайла, ні цього пам’ятника.

          В кінці виступу Горловий на повен голос проказав свого вірша «Болить». І я собі думав, що такі ж байдужі люди є  і в Красному і скрізь по Україні.

          Потім виступила онука Отамана Зеленого Оксана  Цедик з Трипілля. А іншу родичку Отамана родом з Українки нам лише представив Роман Коваль.

          Трикратні сальви  

Ми трохи розступилися, почувши тихі команди: «До сальви», «Заряджай!». А потім після команди «Вогонь!», «петлюрівці» трикратно гримнули так, що луна розляглася Щербанівкою і, мабуть, почулося аж в Трипіллі. Перед походом на кладовище до  мене підійшла Катерина Іванівна – заст. директора Трипільської школи, й запитала, чи видали вже ми книги матері Горпини? Приємно було чути, що уривки з  рукопису материної книги «Хроніка» читають учні-трипільці. Я їй подарував свою книгу «Красне. Красен. Красн.».

          На щербанівському кладовищі

Спустилися ми вулицею вниз, а потім піднялися круто десятком сходинок на сільський цвинтар. Як запахло мені чебрецем і травами тиші та спокою.  Ось висока й широка, покрита щедро різнотрав’ям, могила з прахом повстанця Панаса Пустового. В узголів’ї тяжкий дубовий хрест, який пережив і лихо Голодомору і війну. Це єдина відома могила зеленівця. Хвилина мовчання і в небо двічі пальнув грімко ватажок «петлюрівців».

          Гостини в Михайла Горлового

Хто спішив, то вже пішов і поїхав, а зо два десятки найстійкіших і найрідніших зайшли на подвір’я братів Горлових. Двором метається Михайло: ось колодязь із журавлем, а ось яблука у траві. А що ж то за пучок обвуглених деревин стирчить у небо? «То від спаленої негідниками моєї хати-майстерні, - каже Михайло. – Там згоріли всі мої рукописи, весь архів та бібліотека, а ще з триста скульптур-моделей! А головне знищили щойно зроблену модель у гіпсі пам’ятника Отаману Зеленому, розміром у дві натури». І додає: «Від запалювальної суміші горів навіть камінь. А ото стирчать обвуглені крокви,  це дочка Леся  згодом попалить їх у гончарній печі».

          На першому поверсі нової майстерні на стелажах стоять нові моделі скульптур, а на другому прямо на підлозі стоять десятків зо два барвистих художніх картин, від яких прямо б’є експресією. Щедрий Михайло дарує скульптурний портрет із бронзи покійної Параски Коломійко Олександру Артюшенко – це для міста Обухова. Й радить швидко виготовити меморіальну дошку. Друге погруддя в гіпсі полководця Січових Стрільців Михайла Гаврилка, що  схилив голову в задумі, дарує Роману Ковалю для «Холодного Яру».

Прямо на дивані розведеним гіпсом поправляє щось на скульптурі.

          А трапезували ми за історичним столом, за яким не раз обідав Отаман Зелений. Столу років із сто і хазяїн обіцяє його підремонтувати. До кожного келиху хтось проказував тост-побажання. Пригадую сказане Оленою Артюшенко: «Такі люди, як Михайло, талановиті і роботящі, зрідка появляються в Україні. Як правило, їх не шанують і їм не допомагають, навіть палять і знищують, як ось тут на подвір’ї. Але в тебе, Михайле, час шани і народної слави ще попереду!».

          Сергій Лакиза задавав тон і ми заспівали українські пісні і чомусь все більше романси. Завершили піснею Глібова «Стоїть гора високая». А хто знає, яких пісень співали повстанці Отамана зеленого, хто зна…

          Вже й тіні подовшали

Дякуємо Горловим і прощаємося. Я йду й думаю, що  ж це відбулося сьогодні? Ми влаштували собі свято УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ. Жаркого літа-14 залишили нащадкам пам’ятник про земляків-повстанців, які боролися за волю України у 1919 р. Хай вони знають, що реальна незалежність України здобувалася в боях на Донбасі з московськими зайдами саме зараз у 2014 р. Хай вони відають, що це пролита на Донбасі українська кров скріпила націю і на подив всього світу привела країну до розквіту.

        Моя онука он ще сидить на сходинці поруч із Марисею – студенткою економічного  факультету КНУ ім. Т.Г. Шевченка. Дівчата всміхаються одна одній і не відають, скільки в житті кожної  буде ще радості і печалі. Ми йдемо до машини і в руках у Сюзанни подарунок – гранітна каменюка, з глибини якої ніби виринає образ нескореного козака. Побажаю і я всім нам стійкості й сили Українського Духу!

          Хай же буде!