– Ви граєте на Майдані, в основному, і от якось для мене Майдан поділяється на три періоди: до розгону 30 листопада, потім – від розгону до подій на Грушевського, ну, і врешті – після Грушевського. Коли на Майдані з’явились ви і чим займались?

– Ну, ці три періоди є і в моєму житті. На Майдані я – із самого початку. Просто у перший період то була звичайна допомога у статусі волонтера.

– А чим Ви займались?

– Бутерброди на кухні робив, сміття виносив – всяку брудну роботу. А потім у другий період я також був волонтером, але вже увесь час. Тобто спочатку  я міг собі дозволити ще працювати десь у Києві, а тоді після подій 11 грудня я вже був увесь час там.

– Тобто Ви зараз живете десь на Майдані?

– Так. Десь живу.

– А коли Ви звернулись до музики? Спочатку ж ви не грали на Майдані.

– Був час, коли я взагалі покинув музику і думав, що ніколи не буду більше цим займатися. Більше п’яти років не грав взагалі, вважаючи, що це нікому не потрібно, може, окрім мене.

– А у Вас, я так розумію, є музична освіта.

–  Є якась: музична школа, музучилище – трохи. Ну, саме фортепіано – трохи, зовсім трошечки.

– Ось Ви говорите – покинули музику, але потім повернулись. Тепер. Під час протестів?

– Сталося так, що там, де я займався волонтерством, була можливість вийти покурити на вулицю, і там стояв інструмент. Я, звичайно, не міг стриматися, почав згадувати те, що колись знав, ті твори, які я колись грав, і десь приблизно за місяць я поновив свою форму, те, що втрачено було, майже все згадав.

І до речі, саме в цей час помінялося моє ставлення до того, що я зараз роблю. Тобто як було: я грав для себе, а люди проходили повз, зупинялися, аплодували, дякували, і для мене це було дивно. Тому що одна справа – грати у концертному залі, незалежно від того, чи це академконцерт, чи якийсь особистий концерт – туди люди спеціально приходять, і ти знаєш, що вони будуть тебе слухати і будуть аплодувати. А тут – звичайні люди, котрі поспішають на роботу, ще кудись у справах, і от вони витрачають свій час, щоб послухати музику. Ще й дякують.

Знадобилося не менше місяця, аби повірити, що людям справді це потрібно. І наразі, навіть зараз, я часом потребую підтвердження від людей, що їм це треба. Часом думка закрадається: та нє, ну, то фігня, бо це так…звично. Для мене це звично, ну, тобто я вкладаю якісь сили, щоб розучити новий твір, але потім як вивчиш, все – можна хоч із заплющеними очима грати.  І тут за спиною чуєш: людям подобається. Тобто я хоч і змінив думку з приводу своєї гри, але постійно потребую підтвердження.

– Зараз Ви даєте концерти. Де грали, розкажіть?

– Я грав в Українському домі після захоплення. Це був такий спонтанний виступ: там був шикарний рояль, просто божественний інструмент, і я не міг відірватися від нього.  Також був концерт у КМДА, на другому поверсі – там також рояль, досить непоганий. І ще грав в Українському домі – на звичайному фортепіано «Україна», на якому я більшість часу просто граю – вчу нові твори.

Зараз доходжу висновку, що у майбутньому гратиму тільки на вулиці. Я граю для людей, а зала, атмосфера зали несе в собі якийсь, не скажу, що пафос, але якийсь офіціоз: я – на сцені, а глядачі – в залі, і це розмежовує. Але мені більше подобається, коли люди стоять поряд, коли я чую, ну, їхнє дихання навіть.

– А ось Ви закриваєте обличчя: з міркувань безпеки чи це вже елемент образу піаніста-екстреміста?

– Спочатку це було, звісно, з міркувань безпеки, ну, й наразі також. Але пізніше до цього долучилось і те, що вже склався образ такий, одне з іншим поєднується. Ну, тобто те відео, після якого мене стали звати «екстремістом»: я йшов вночі з Грушевського, це було десь близько третьої ранку, мабуть, четвертої, і побачивши той інструмент, на якому я грав ще у грудні, я захотів пограти, щоб відновити якусь душевну рівновагу, щоб заспокоїтись. Я був дуже виснажений, але музика мене не втомлює. І тоді мене якраз зняли. Було дуже холодно, але це звично і для кількох наступних виступів було: єдиний «екстрим» був – це грати при мінус двадцяти і більше.

– Зараз позиція багатьох митців така, мовляв, ми – мирні люди, але зараз таке відбувається, що ми не можемо стояти осторонь. Як Ви відчуваєте себе у цій революції? За що чи проти чого боретеся персонально Ви?

– Борюсь проти режиму цього, проти влади бандитів. За вільну країну. Це просто, всі люди тут об’єднані однією метою: мати достойне життя, щоб отримувати зарплату, щоб не було хабарів, ну, і так далі, можна продовжувати довго.

– Фортепіано до недавнього часу не асоціювалося з поняттям революції. Як це для Вас?

– Кисельов на російському телебаченні говорив, що на Майдані – одні екстремісти і купка якихось бандитів, які мутять воду і створюють переворот. Тому тут виникає фортепіано, що у голові більшості людей є чимось таким, пов’язаним із високою культурою. Наприклад, я граю класику і не граю «Мурку», хоча часто просять – не люблю шансону, терпіти його не можу. І це – наче відповідь: що ми є культурна нація, що тут зібралося багато людей із вищою освітою.

І мене не перестає дивувати, що моя зброя – мій інструмент, фортепіано – став таким популярним за останній час. У місті, звідки я колись приїхав, дуже популярними стали самоучителі гри на фортепіано, ноти.

– Нещодавно поширювались у соцмережах ролики про виступи піаністів у одинадцяти, здається, українських містах. Чи Ви якось об’єднуєтесь? Чи спілкуєтесь взагалі?

– Це для мене дуже радісно і приємно, що те, що у Києві, відбувається і в багатьох інших містах. Особливо радісно за ті міста на Сході, де не все так легко, як у Києві чи у західних областях. Наразі будемо шукати якісь точки перетину, але поки що це на початковому етапі.

Зараз створена група в інтернеті. Спочатку вона називалась «Піаністи-аматори, об’єднані Майданом», створена для обєднання людей, що володіє більш-менш навичками гри, і організації якихось заходів на Майдані. Зараз групу перейменували на Piano-extremist, кількість підписників постійно зростає.

– Чи співпрацюєте Ви із якимись арт-об’єднаннями на Майдані? Наприклад, нещодавно з’явилася Мистецька сотня.

– Перша комунікація із Мистецькою сотнею – коли був концерт під КМДА: я грав, і мене малювала художниця, дівчина із Мистецької сотні, у неї дуже гарні картини, цікавий стиль, вона малювала Грушевського…От, об’єднаний такий захід був. Але надалі…Справа в тому, що у мене досить складний характер. Ні, я легко знаходжу спільну мову з людьми, але якщо я щось роблю, то краще це робити самому.

– Ніхто не знає зараз, чим закінчиться Майдан. Але Ви думали про те, чим займатиметеся «у мирний час»?

– Наразі я можу сказати, що те, що відбувалося останнім часом – це був переломний момент у моєму житті. Я обов’язково пов’язую своє майбутнє з фортепіано, бо я виявив, що музика – це найкраще на сьогодні, що я можу робити. І коли все закінчиться, я хочу продовжувати грати для людей по всьому світу, особливо у тих містах, де відбувається те саме, що нині в Україні. Бо не тільки у нас люди борються за свої права і свободи. І я хотів би поїхати у такі місця і грати там для людей просто на вулиці.